"Квіти для Елджернона" і мейнстрім

Є книжки, про які багато говорять, а ти ходиш довкола і ніяк не наважаєшся прочитати якийсь популярний роман. Так я довго свідомо обходила стороною «Нестерпну легкість буття» і «Квіти для Елджернона». І якщо Кундера приємно здивував, то Деніел Кіз розчарував.

Цікаво було спочатку, коли заповзятий Чярлі Гордон писав звіти з помилками, тільки-но помилки закінчились, стало нудно. Остання цікава сцена, яка хоч трохи інтригувала, це та, в якій Чарлі намагається переспати з Алісою і в нього це не виходить. Точніше, інтрига зникла ще тоді, коли вони зі Штраусом та Немуром полетіли на конгрес, щоб представити свій проект. Але у сцені з Алісою повернулась. Ні втеча Чарлі з конгресу, ні стосунки з Фей (для чого треба було вводити тоді легковажно-дитинну і чарівну Фей?), ні тим більше психічна хвороба матері і регресія самого Чарлі не здивували. І це при тому, що я, стільки разів чувши про роман, сюжету хоч приблизно не знала. Так, я не могла передбачити всі ходи, але було нудно, дії і думки героїв не вражали, не дивували, не захоплювали зненацька. Я дочитувала останні сторінок 50 з думкою, коли воно все закінчиться, коли Чарлі знову повернеться до початкового стану і все буде так, як на початку книжки. Серйозно, якби з ним щось сталось, навіть якби його просто збила машина, мені б такий фінал розповіді сподобався більше.

Роман був написаний у 60-х роках ХХ століття і є дебютним для Деніела Кіза. На дебют можна списати недокручені думки (що значить, невідомо, як боротися з ефектом Елджернона-Гордона, якщо просто можна не навантажувати мозок отак одразу?), на 60-ті роки – актуальність теми (наукова етика, статус людей з вадами розвитку в суспільстві і т.д.), але чим пояснити сучасне захоплення романом? Люди у ХХІ столітті прозрівають, дізнавшись, що люди з проблемами розвитку насправді особистості і заслуговують на адекватне ставлення? Що наукові експерименти не мають порушувати права людини і зазіхати на особистість? Що науковий світ далекий від ідеального, а професори застрягли у вузьких темах власних досліджень? Що наука займається чим завгодно, тільки не дійсно корисними для людства справами? Серйозно? У ХХІ столітті захоплюватися романом, який все це викриває хоч і цікаво, але досить слабо? Окей. Я нікого не хочу ображати. Для когось, можливо, він улюблений. Це особиста справа кожного. Мене дивує саме цей мейнстрім. Що почитати? «Квіти для Елджернона»! Яку класну книгу порадиш? «Квіти для Елджернона»! Що подарувати комусь на щось? «Квіти для Елджернона»!

Фух, виговорилась. Можливо, тільки я потрапляю на таких людей. І прошу вибачення у всіх, кому цей роман подобається. Він хороший, просто я очікувала більшого, від того і така реакція.

Про Шевельова

А що було б, якби у моєму житті не з’явилась ця людина? Якби я обрала іншу спеціальність? Якби НЕ прочитала цю книгу? Якби батьки назвали мене по-іншому? Як часто ставите Ви собі подібне питання? Гортаючи стрічку на ФБ, зрозуміла, що сьогодні 17 грудня – день народження Юрія Шевельова. І задумалась, що було б, якби три роки назад науковий керівник не порадив усьому нашому семінару прочитати «Над озером. Баварія» і «Четвертий Харків»? Навряд чи викладачка критики, на парі якої основним видом роботи були нудні лекції і конспектування статей, змогла б прищепити мені любов до Шевельова. А я його люблю. І під настрій уявляю, як він ходив Сумською. І мені майже вдається…

Два томи мемуарів «Я, мені, мене (і довкруги)…» я прочитала з перервою у рік чи навіть два. Другий том дочитала наприкінці листопада. І мучила його довго-довго: Юрій Володимирович вирішив виділити хоч кілька рядків чи не кожному МУРівцю, чи не кожному знайомому в еміграції. Результат – майже двісті сторінок про людей, яких я не знаю. Найприкріше, що Тодося Осьмачку, Уласа Самчука та Василя Барку я так і не навчилась автоматично розрізняти. Я раділа, коли мова йшла про когось, кого я хоч трохи знаю, і це проблема не тільки моя. У першому томі була подібна ситуація зі спектаклями, які йшли на харківській сцені. Але то явище, яке я б і не мала знати. А от письменники української еміграції мали б філологу-майжемагістру бути відомі. Усі переваги Шевельових розписувань про мовознавців у першому томі я оцінила дещо пізніше, коли ці мовознавці були у відповідному університетському курсі, серйозно, я нічого не сприймала із таким захватом, як прізвище, прочитане раніше у Шевельова і тепер почуте з викладацької кафедри. Сподіваюсь, імена з другого тому також можна буде десь використати.

Дуже складно писати про людину і її праці, якщо вона є для тебе взірцем. Це як намагатися перемалювати Сікстинську Мадонну Рафаеля – більш-менш схоже вийде тільки зелена завіса. Тому я не буду писати про Шевельова, а буду писати про себе.

Мене абсолютно захопила одна, може, непримітна на перший погляд, річ. У кожній ситуації він намагається бути щирим. Оксана Забужко кілька днів назад під час презентації своєї книги згадала його слова про те, що треба намагатися менше брехати. От такі і його мемуари. Він говорить про речі, про які дорослій людині, здавалося б, варто мовчати. Наприклад, про те, що досить довгий час не знав, чим займатися, що спеціальність обрав майже випадково. Що багато чого не розумів з того, що відбувалось у часи його юності (а це – Харків періоду українізації та Розстріляного Відродження), що був наївним у серйозних питаннях, що був абсолютно безпорадний у побутових ситуаціях, що не все запам’ятав, не з усіма поводив себе належним чином, давав спішні характеристики, забував про матір і як належне приймав її жертву. І якщо за кожним великим чоловіком дійсно стоїть жінка, то у Шевельова за плечами стояла його мати.

Стиль Шевельова – простота, іронія та академізм – можуть тільки захоплювати. Кілька тижнів тому в університеті проходили «Шевельовські читання». І більша частина доповідей скидалась на реферат і уявляли з себе набором цитат зі вставними реченнями. Я сиділа, слухала все це і думала, що сам Шевельов перший би встав і вийшов, щоб не слухати таке.

У найближчих планах – прочитати листування Оксани Забужко і Юрія Шевельова. І книгу про самого Шевельова, але хорошу-хорошу, таких зараз мало пишуть.

Рай у хаті скраю (про роман Володимира Лиса "Століття Якова" і серіал за мотивами)

Коли стрічка фейсбуку зарясніла постами про «Століття Якова», я вирішила, що треба і прочитати, і подивитись. Роман скачала, одразу й читати почала.

І враження – не дуже. Перше, що дражнило, поліська говірка персонажів. Я багато чого можу зрозуміти (п’ять років філфаку, як-не-як), але фонетична транскрипція без квадратних дужок у художньому тексті мене не приваблює. Але то таке, думаю, хай. Не формою однією. Але і зі змістом виявилось не дуже. Епічність, що її обіцяє назва, якась слабенька, інтрига мінімальна, а сюжетних поворотів я теж особливо не помітила. Звичайно, увагу привертають любовні пригоди Якова. Чисто по-жіночому спостерігала і переживала за всіма його жінками і їхніми чоловіками, але ж кохання недостатньо для хорошого роману, правильно? Історичним подіям, що подавались у романі, також чогось не вистачало, ніби автор не до кінця придумав, як їх узгодити із життям Якова. Коротше кажучи, роман мені не сподобався.

Я не зупинилась і подивилась серіал. І не те, щоб я була дуже в захваті, але враження однозначно кращі, ніж від роману. Хай там купа прорахунків, нових і тих, що прийшли з роману, та картинка вийшла цікавішою. І мені сподобались актори. Особливо актриса Людмила Загорська, що грала Зосю, гонорову уродзону шляхтянку, що від великого кохання перетворилась на поліську селянку (трансформація для мене, якщо чесно, незрозуміла, але хай, дівчина всередині мене мліє, захоплюється і втирає сльози замилування). От красива вона для мене і органічна в цьому образі. І щодо образів, сподобався мені один момент, здається, відсутній в романі, коли троє сільських пияк, вічних відвідувачів корчми, за совєтів перетворились на каратєльний атряд, тобто людей, що представляють владу. Показово так. А ще цей серіал не можна уявити без музики. ОЕ тут було багато, але тільки у першій серії, потім звиклось. Була тут і Христина Соловій з піснею, мабуть, недоречною (лемківська на Поліссі, так кажуть розумні люди, але я не фольклорно-пісенний спеціаліст), та колоритною. Серіал на жіноче мі-мі-мі справив ще більше враження, чого тільки варті хрестини Зосі і Ольги або повернення Якова з полону (війни?), коли спершу побіг не у свою хату, а у сусідчину. Серіал хороший, але тільки як картинка для відпочинку, не більше.

А тепер кілька слів про головного героя, Якова Меха. Я не буду довго розписувати, скажу тільки, що для мене він – типовий один нашого народу. Працьовитий хазяїн, що над усе піклується про свою родину і своє господарство. Війну не любить, та що робити, коли треба? Сумлінно виконує чужі накази, а тому стає уланом і має непогані перспективи у війську, але приймати рішення за когось – не для Якова, і він їде додому. Справжня війна, а не просто служба в армії, нічого не змінює: солдат виконує накази і більш за все прагне повернутися до мирного життя, а тому майбутня радянська влада не може йому навіть зраду приписати за перебування у німецькому полоні. Упівців готовий підтримувати харчами (більше через те, що серед них – його сусіди і друзі, а не з якихось політичних причин), але самому йти до лісу – ні, у нього діти і дружина, господарство, не до іграшок. Ідеал Якова – це такий собі ідеал пересічного українця, мрія-утопія про комфортне власне господарство без будь-яких зовнішніх впливів, поза соціальними та історичними подіями, поза змаганнями за владу і фінансово-валютними операціями. Рай у хаті скраю.

Я не з тих людей, які «не читал, но осуждаю», мені хочеться мати свою думку, не нав’язану іншими. Принаймні у питаннях, мені цікавих. І скільки б Забужко не хвалила роман (до речі, її передмову я буду читати тільки зараз, але позитивні відгуки окремо бачила), а Винничук не критикував серіал, моя думка сьогодні інша: роман так собі, але поганенький, а серіал так собі, але хороший.

Роздуми над борошняним мішечком

Для всього свій час, і година
своя кожній справі під небом
(Книга Екклезіястова 3:1),
епіграф до повісті

Межа між талановитою дитячою і дорослою літературою досить примарна. Так само, як і між творами для дітей і творами про дітей. Але це теорія. Практика – повість Енн Файн «Борошняні немовлята», написана за рік до мого народження – в 1992 році – і прочитана за день до мого двадцятитрьохріччя. Тобто сьогодні борошняна малючка Саймона Мартіна запросто могла стати моєю подругою, а сам Саймон – старшим другом, начальником чи відлюдькуватим громилою-сусідом. І у мене дійсно таке враження, ніби я знаю всіх героїв повісті давно-давно, ніби я сама ходила коридорами цієї школи і сиділа на уроках. Історія, що спочатку не викликала захвату, захопила повністю. І не стільки закрученим сюжетом, яскравими образами (їх, до речі, вистачає), скільки простотою і глибиною думок одночасно. Я терпіти не можу, коли письменники починають розумувати, розмірковувати про високе, висотувати з пальця філософію, де її немає, і намагаються продемонструвати власну ерудицію і знання життя. У більшості це все виходить надто награно і показово. Але не у Енн Файн. Усі думки, що заслуговують бути занотованими, висловлені 14-річним хлопчиною-ПроблемоюВсієїШколи. Стиль відповідний. Речі, про які говорить Саймон Мартін, надто банальні, але одночасно – надто неочікувані для підлітка. Батьківство. Що про це можуть сказати учні 8 класу (порахувала приблизно за віком, у Великобританії своя система)? А нічого. Або почнуть нервово хіхікати, вже знаючи щось про секс і автоматично асоціюючи його з дітьми, або просто дивуватися, чого їм ставлять такі питання. Саймон Мартін, раптом ставши відповідальним за життя і здоров’я борошняної малючки, одразу подорослішав, починаючи усвідомлювати речі, про які раніше навіть не задумувався. Простий шкільний проект, що в інших викликав тільки відразу, захопив його повністю. Він не просто зрозумів, що є щось, повністю залежне від нього, він переніс цю ситуацію на свою власну долю – долю хлопця, що ріс без батька. І от протягом півтораста сторінок Саймон намагається зрозуміти, чому батько пішов від них з матір’ю. і врешті приходить до висновку, такого простого і очевидного, що до нього і не додумаєшся одразу, що той чоловік просто не готовий був ставати батьком. Не готовий був щодня, щогодини, щохвилини, щосекунди – завжди! – бути відповідальним за інше життя. За іншу істоту, яка прив’язує тебе своєю безпорадністю, своєю безпосередністю, прив’язує самим своїм існуванням. І ти вже не можеш думати ні про що інше, не можеш спокійно жити, навіть якщо ця маленька істота залишає тебе без сну і відпочинку, псує нерви і вихідні, забирає весь твій час, всю твою увагу і тебе всього. До такого подвигу треба бути готовим. І він, Саймон Мартін, буде до нього готовий, але ще зарано. Зараз він може залишатися розбишакою з розписаними на тиждень вперед відпрацюваннями, розбишакою, що розірвав посеред школи 18 мішечків із борошном і волав при цьому пісню. Розбишакою, цілком свідомим свого розбишацтва і, що важливо, свого майбутнього відповідального батьківства.

Я давно не читала книжок, настільки простих і життєвих одночасно. І я відправляю «Борошняних немовлят» до маст-ріду.

p.s. За цю повість Енн Файн отримала Вайтбредську премію і медаль Карнеґі.

"Золотой храм" - история, которая прошла мимо

Украинская, русская, французская, немецкая, английская, американская литература – вот, так сказать, база всех моих читательских предпочтений. Изредка сюда забредает какой-нибудь романчик из Италии или Польши, например. Дальше этого стандартного и привычного набора я иду редко. Но в этом году как-то решила, что пора бы почитать и другое. Так появились романы  Ромы Тирн "Москит" и Чинуа Ачебе "И пришло разрушение...". Так же появился роман Юкио Мисимы «Золотой храм» (1956, реальное событие – 1950 год).

Все мои познания о Японии начинаются набором стереотипов и заканчиваются знанием флага и столицы. Вот и все. И суши/ролы люблю. Но уверенна, что рисово-рыбные вкусняшки из харьковского заведения уж точно отличаются от японского блюда. Но мы сейчас не об этом. А о том, что я хотела роман, полностью пропитанный Японией, не полную этнографию, конечно, но что-то специфическое. «Золотой храм», как оказалось, под такое определение не попадает. По крайней мере, в моем восприятии.

История, безусловно, не типичная: монах сжигает храм. Сразу вспоминается более знакомый европейскому читателю грек Герострат со своим поджогом (вот, кстати, еще парадокс – греческая мифология и древняя литература знакомы, а вот с современной большие-большие пробелы). Вот только если Герострат был тщеславным и ни на что другое великое не пригодным, то главный герой Мисимы совсем не такой. Хотя… Ладно, оставим это.

Мидзогути (главный герой, послушник в храме, заика, отца нет, мать ненавидима, друзей мало, девственник почти до конца романа) всю жизнь бредит Золотым храмом (Кинкакудзи). Передалось это, скорее всего, от отца. Сначала мальчик просто представлял Золотой храм, потом увидел его однажды вживую, потом поселился недалеко от него. С каждой страницей становится понятно, что Кинкакудзи пленяет мальчишку, заполняет все его мысли и желания. Образ Храма настолько четкий и сильный, уверенность в том, что это самое Прекрасное в мире, настолько велика, что Мидзогути не знает жизни вне Храма. Нет, он ходит по улицам, общается с людьми, учится, но Храм всегда с ним, даже в моменты близости с женщиной. И все это сумасшествие приводит к тому, что парень сначала скатывается по наклонной, а потом сжигает Храм, простоявший почти полтысячелетия и переживший все возможные междоусобицы и войны. Неплохо так замахнулся, да? Впрочем, здесь дело не только в испорченной психике. Гораздо сильнее оказывается теория о том, что Прекрасное должно быть уничтожено, ведь так оно становится еще более совершенным. Эта мысль показана неотделимой от личных взглядов самого Мисимы и всей философии дзен-буддизма, в котором я, к сожалению, не очень. Впрочем, герои не слишком-то часто жонглируют какими-то неведомыми словечками, гораздо чаще рассуждая абстрактными категориями. И в моменты таких бесед я совсем забывала, что это японцы. Серьезно. И главный герой, и окружавшие его персонажи виделись мне европейцами, разве что иногда мелькало нечто японское. Я даже поймала себя на мысли, что вот точно такой диалог могли вести герои, например, Достоевского. Кстати, о Достоевском. Ближе к концу романа Мидзогути покупает книжку «Преступление и наказание» итальянца Беккариа. Книга эта знаковая, считается, что именно она положила начало криминалистики. Но в оригинале она называется «О преступлении и наказании». Так почему у Мисимы по-другому? Что это – неслучайное совпадение с Достоевским, незнание, опечатка, вольный перевод? Я для себя решила только одно – Мидзогути явно не Раскольников. Ну или он все-таки не тварь дрожащая и право имеет, потому что после поджога, сидя на склоне и наблюдая за огнем, Мидзогути закуривает сигарету и произносит: «Еще поживем…». И говорит это уже не послушник, не студент-прогульщик, не заика. Говорит это кто-то чужой и незнакомый читателю, кто-то, кто появился только что, родился, как противоположность прекрасному Фениксу, из огня. В предисловии Григорий Чхартишвили пишет, что «Золотой храм» похож на историю Фауста, только историю карикатурную, доведенную до абсурда. Так, извечная хромота дьявола (Воланд, если кто помнит, тоже прихрамывал) превращается во врожденную косолапость Касиваги, а ангельская доброта и свет Цурукавы лишены объективного видения вещей. Да и что это за ангел, который сначала изливает горе от несчастной любви дьяволу-Касиваги, а потом заканчивает жизнь самоубийством? В общем, мысль это интересная и не лишенная смысла.

Роман считается вершиной творчества Юкио Мисимы, является одним из самых читаемых романов японской литературы и удостоен премии Ёмиури. Для меня же «Золотой храм» не стал чем-то знаковым. Просто я теперь могу говорить, что из японской литературы читала Юкио Мисиму и, знаете, очень интересная история, представляете, главный герой, монах, сжег храм. И это все на реальных событиях, так что…

Роман о вине

“Пора бы начать зарабатывать миллион и половину тратить на хорошее вино”, – думала я во время чтения романа Питера Мейла «Хороший год». Атмосфера, конечно, почти сказочная – юг Франции, маленькая деревня, большая усадьба, старые виноградники, вино и послеобеденный сон.

Роман начинается до смешного типично: главный герой, успешный делок Сити, внезапно теряет работу, а что может быть хуже для человека с долгами? Но тут вмешивается судьба-судьбинушка и на бедного Макса сваливается наследство – домик на юге Франции. Воспоминания о летних каникулах у дяди самые радужные, а лучший друг Чарли посещает курсы сомелье и готов дать денег в долг, так что Макс отправляется смотреть, что же можно сделать с неожиданной недвижимостью. Понятное дело, что усадьба покоряет, виноградники вселяют надежду, уверенность и внезапную тягу к земле, симпатичный нотариус Натали и владелица ресторана Фанни обещают интересности для молодого мужчины - в общем, все стандартно и даже неинтересно. Но автор уводит читателя в мир эксклюзивного вина, которое производится ограниченными партиями на небольших участках, а потому безумно дорогое. Такое вино не пьют, в него вкладывают деньги. Не вдаваясь в подробности, скажу, что одна бутылка такого вина стоит больше, чем платят незадачливому крестьянину за весь урожай. И дело здесь даже не во вкусе самого вина, главное – правильный маркетинг с многочисленными упоминаниями уникальности этого вина. Чтобы особо не раскрывать все повороты сюжета, скажу только то, что Макс, Кристи, внебрачная дочь дяди, и Чарли пытаются разобраться во всех тонкостях таких махинаций. В итоге, конечно же, хеппи-энд – лавка мошенников закрыта, виноградники покойного дяди обновлены, любимая женщина найдена. Макс лелеет сладкие планы о выходе на общий винный рынок. Сплошные гармония и умиротворение.

И если честно, я не нашла никакого скрытого посыла. Разве мысль о том, что иногда даже самое неожиданное занятие может оказаться твоим и приносить радость. Ведь разве думал Макс дождливым утром по дороге на работу, что через год будет подающим надежды виноделом? Пинок судьбы необходим как раз для того, чтобы человек открыл в себе новые ресурсы и стал заниматься чем-то действительно важным для себя. И мне кажется, этого достаточно, чтобы не жалеть времени для такой книги.

Мальва Ланда, або Кілька слів про роман, читати який мені не радили.

Проза, що починається з поезії, одразу налаштовує на ліризм. Читач уже підсвідомо готовий переживати всі душевні перипетії разом із персонажами, виписувати солодкі цитати про життя, навіть плакати над нещасним коханням. Принаймні, так у мене. Інколи, коли рядки з поезії не піддаються миттєвому тлумаченню, на сторінках розгортатиметься щось дуже філософське. Але все одно з душевними перипетіями етцетера.

«Мальва Ланда» Юрія (хоча як часто він – просто Юрко) Винничука таку схему спростувала. Принаймні, цитат у мене одна і та – про українців як націю. Решта не годиться. Перипетії також були, але головний герой Бумблякевич реагував на них зовсім неправильно – ніяких тобі філософських розумувань, страждань і душевних поривань. Нещасного кохання також не було – усі панночки, що траплялися пану Бумблякевичу на шляху, одразу (чи у наступній главі) були готові задовольнити будь-які його чоловічі бажання, ба навіть хотіли того чи не більше нього самого. Єдина жінка, що приваблювала головного героя і з якою він не переспав, була власне Мальва Ланда, але вона потім перетворилася на божество, а який секс із богинею? Ми ж не у Давній Греції, треба і совість мати.

З усього того, що я поки написала, «Мальва Ланда» постає таким собі еротичним романом без думки і концепції. Але воно не так. Бо я ще не сказала, де те все діється. А місце сексуальних (але не тільки!) пригод Бумблякевича – львівська сміттярка. І для мене, дитини східної України, що майже всю свою українськість брала з книжок, слово «сміттярка» начисто позбавлене негативу і передбачуваного смороду. Тому, може, я майже одразу слухняно забула про сміттярку, яка перетворилася для мене на звичайнісінький фантастичний світ. І от у цьому фантастичному світі нещасний і забитий суспільством Бумблякевич перетворюється на героя – ним захоплюються чоловіки, йому довіряють державні таємниці, з ним спілкуються на рівних, навіть з повагою, він стає улюбленцем жінок, які ще й мало не б’ються за нього. Він, що все життя провів за сталим маршрутом дім-робота-дім, раптом пускається у небезпечні мандри, виконуючи надважливе і надтаємне завдання. Він, що все життя розгадував символи у віршах, намагається збагнути суть світоустрою. І насправді йому це не дуже вдається, принаймні зі світоустроєм. Але Бумблякевич виявляється досить розумним, щоб прийняти правила гри. До того ж правила, цілком вигідні для нього. І врешті стає щасливим. А чи не це головне?

В електронному варіанті «Мальва Ланда» поміщається десь на тисячі сторінок. Винничук водить свого героя по всіх усюдах, населяє свій фантастичний світ сміттярки не менш фантастичними створіннями, як от удав з телефонних проводів, експериментує з часовими вимірами, вводить нових персонажів майже наприкінці розповіді – тобто робить усе, аби читачу не було нудно, аби читач періодично скрикував «Що за…?» (там уже від рівня Винничукового абсурду і вихованості читача), аби то й же читач потім ще довго думав, до чого все це було. Я прочитала роман десь місяць тому. І сьогодні можу сказати, що роман про те, як важливо не замикатися у собі, знаходити сили бути собою і бути готовим до щоденних подвигів. Бо якщо все життя озиратися на інших, то ніколи буде самому жити і бути щасливим.

P.s. Мені дуже не радили читати цей роман, надто вже він кошмарний. Але я неслухняна і тому прочитала. Так от, попереджаю. Не читайте цей роман, якщо:  а) зовсім не знайомі з Винничуком; б) не готові до суцільного абсурду в тексті. А взагалі читайте. Хоча б для того, щоб потім плюватися самостійно, а не за принципом «Я Солженицына не читал, но осуждаю».