Напруга і сонце

Я  нечасто плачу над книжками. З того, що пригадую, - «Тигролови» Івана Багряного, там просто ридала. Сльози пробивалися і тоді, коли читала «Сад Гетсиманський», а до цього – «Віднесені вітром» Маргарет Мітчел. А кілька днів тому я ридала над романом Роми Тірн «Москіт».

Дія роману відбувається на Шрі-Ланці у часи громадянської війни (1983 – 2009), приблизно у 90-х роках. Головний герой – письменник Тео Самараджива. Після смерті дружини Анни, на вершині свого успіху (після видання книги про громадянську війну на Шрі-Ланці) він повертається додому. У будинку на березі океану він живе разом із Суджи, слугою. І щодня до нього приходить Нулані – сімнадцятирічна дівчина, талановита художниця, але замкнута у собі і байдужа родині. Батько Нулані загинув кілька років тому, його заживо спалили бойовики. Чоловік факелом пробіг кількадесят метрів і аж потім впав мертвий. Відбувалося все це на очах доньки. Після його смерті Нулані залишилась сама, адже мати повністю розчиналась у синові Джимі. І от дівчина щодня приходить до цього англійського письменника, що повернувся на Батьківщину, її там чекають і пригощають соком лайма. Нулані приходить і малює. Найчастіше – самого Тео Самарадживу, але так, щоб він не бачив. На вісімнадцятиріччя Нулані Тео дарує їй олійні фарби, а потім одвозить в гості до своїх друзів – художника Рохана і його дружини-італійки Джулії. Рохан у захваті від таланту дівчини. Навіть Суджи, що так скептично ставився до дівчини, визнає її винятковість. Всі ці глави наповнені південним сонцем, шумом океану, тропічним кліматом, особливою повільністю розмов, яскравістю фарб, насиченою зеленню і тривогою. Тривого і напруга просто кричать з кожного рядка, так само як з кожного рядка бризкає сонце. Тривога і сонце ні на мить не покидають читача. Майже половина роману проходить у разючому контрасті казкової, екзотичної природи Цейлону і внутрішньою напругою від передчуття трагедії. Громадянська війна поки десь там, за межами саду Тео, для героїв вони тільки у комендантському часі, у неможливості гуляти вночі пляжем, у відсутності на ринку усіх необхідних продуктів, але не більше. Долітають якісь відомості, йдуть якісь розмови, але все це – там, не з ними, їх не стосується, з ними тільки сонце, фарби, сік лайма і кохання, що його так несміливо усвідомлюють Нулані і Тео. Але напруга росте. Нутрощі стискає кулак, який відпускає тільки в кінці глави, коли можна на секунду видихнути, набрати повітря перед черговим зануренням у світ роману, черговими хвилинами напруження і тривоги.

Роман я читала у два підходи, між якими пройшло кілька днів. І якийсь внутрішній голос вчасно змусив мене зупинитися. Бо якщо б я прочитала ще главу, то довелося б відкладати усі справи і контрольні, аж поки б не скінчилась ця історія.

Вся тривога, що накопичувалась протягом роману, нарешті вибухнула. Вибухнула трагедіями, яких ніхто не чекав. Надто висока концентрація втрат на кілька сторінок. Надто висока концентрація горя.

Вісімнадцятирічна Нулані їде у невідому, омріяну іншими Англію. Рохан і Джулія їдуть у Венецію, де колись були щасливими, від долі бути спаленими заживо у власному будинку. Від Суджи залишається тільки намальований Нулані портрет. А Тео переживає усі принади громадянської війни.

Я не буду нічого говорити про всі тортури, крізь які він пройшов. Скажу тільки, що тюрма і способи знищення людини однакові у всіх силових режимів, про це писав Іван Багряний, Юрій Домбровський, Олександр Солженіцин. Писала про це і Рома Тірн. Полонені на Шрі-Ланці так само страждають від поганої їжі і води, від антисанітарії, від тортур, від нестачі місця у малюсіньких камерах, так само ночами пошепки розповідають історії зі свого минулого, мирного життя, в якому вони кимось були, і переказують прочитані книжки, так само бояться шпигунів у камерах, як і арештовані НКВС.

Так, у кінці геппі-енд. Але до цього щастя, до цієї зустрічі, про яку всі навіть мріяти боялися і тільки вірили нишком, герої пройшли складну путь. Та й геппі-енд цей став наслідком кількох щасливих випадковостей. 

Це роман про великий талант, який рятує людину у найбільшій біді. Про священну силу кохання, яке рятує від смерті і від збайдужіння. Про справжнє кохання, яке може пригаснути, потьмяніти із часом, але завжди може розгорітися знову. Про справжніх відданих друзів. Про втрати. Про смерть. Про страждання.

Я хотіла, щоб тут не було пафосу, але не вийшло. Якось не вистачило слів. Тому просто прочитайте самі.

І наостанок кілька цитат. Читала я російською, тож не перекладала.

…если ты прошел через пытки – прежним тебе не стать. Нет тебе больше места в этом мире, и дома у тебя больше нет.

Даже когда война кончаться, для нас уже мира нет.

…свободу, как однажды утраченную невинность, вернуть нельзя.

…главное – не то, что с ними случилось, не то, что они навсегда потеряли, а то, что удалось сохранить.