Я дуже люблю фільм Романа
Полянські «Піаніст». Пам’ятаю, як років 10-12 тому його показували по
телевізору, мама дивилась, а я тільки підглядала. Залишилось враження
прекрасного фільму, чарівної музики (можливо, саме з того вечора я люблю Шопена)
і страху. За кілька років переглядала вже сама. Вийшло десь із третьої спроби. Потім
ще кілька разів передивлялася. Тепер хочу подивитися польською. Одна із
найсильніших сцен для мене така: у порожній квартирі, де Шпільман
переховувався, було фортепіано, але сусіди за тонкими стінами лякали піаніста,
і він грав, не торкаючись клавіш, музика звучала у нього в голові. Ті емоції я
не можу передати словами.
Розумний інтернет
любить радити фільми, тож якщо вам сподобався «Піаніст», подивіться «Список
Шиндлера». Але мене цей фільм завжди лякав, адже стрічка Полянскі набагато
легша за історію німецького промисловця. Почала з книжки, роману Томаса Кініллі
«Список Шиндлера», до того ж нещодавно
вийшов український переклад. Тепер фільм взагалі дивитися не хочу.
Роман надзвичайно
важкий та емоційний. Перше, що вражає, – стиль. Це не збірка свідчень очевидців
чи документів, це не художня вигадка, це не звичний історичний роман. Автор
знає майже все, але нічого – з думок Оскара Шиндлера. Автор знає, чим усе це
закінчиться, але тримає читача у постійній напрузі. Автор сипле незнайомими
іменами, які читач навіть не намагається запам’ятати, але таке нагромадження тільки
підсилює цікавість. Автор називає шалені цифри прибутків і витрат. Автор повсякчас
нагадує, що Шиндлер – звичайна людина, але і читач, і врятовані ним люди стверджують
протилежне.
У книзі немає якихось
страшних натуралістичних подробиць, хоч є кілька зачисток гетто, описи
концтаборів, страждань в’язнів у нелюдських умовах, побиття, вбивства. Але все
це якось одразу впливає на емоції, не піддаючись осмисленню й уявленню. Та
мабуть, все, про що написано у романі Кініллі, не піддається раціональному
сприйняттю. Особливо кілька останніх глав про Шиндлерівську фабрику у Судетах.
Це дійсно сюрреалістично (саме так автор описує сприйняття цієї фабрики деякими
в’язнями).
Роман не дає відповіді,
чому Оскар Шиндлер, успішний підприємець, красень, улюбленець жінок, витрачав
шалені гроші та користувався усіма можливими і неможливими зв’язками, щоб
урятувати тих євреїв. Можливо, незгода із системою, можливо, людська
сентиментальність, можливо, Оскар дійсно Праведник. Ніхто цього не знає. А ще
мені дуже цікаво було дізнатися, що ж із ним станеться після війни. І я
розчарувалася. Бо людина, що пережила такий розквіт, що врятувала стільки
життів, не мала б так закінчити. Щось схоже я відчувала, коли герої роману «Чотири
шаблі» Юрія Яновського врешті працювали на якомусь підприємстві звичайними
робітниками, а в обід слухали по радіо думу, складену на їх честь у роки
громадянської війни. Від того, як гер Шиндлер закінчив своє життя, враження
схоже. Але принаймні, його не забули. І ті, кому врятував життя він, врятували
потім життя йому. Але відчуття розчарування все одно залишилось.
Я не хотіла тут
спойлерити і тому промовчала про багато речей, які мене зачепили. Цей роман з
тих, що треба обов’язково прочитати. І з тих, що змушує цінувати все, до чого
так звик і навіть не помічаєш. Наприклад, життя.
Немає коментарів:
Дописати коментар