Роман про злочин

Consummatum est

  «Таємна історія» Донни Тартт закохує у себе з перших сторінок, але до неї треба звикнути. Я читала буквально по кілька сторінок щодень, доки не змогла пірнути в роман з головою. І тоді будь-яка вимушена перерва у читанні призводила мало не до сліз. Останні кілька днів я не могла відірватися і мріяла про вихідний, коли б мене ніхто не чіпав, коли б залишилися ми вдвох – я і роман.

  Їх шестеро: Генрі, Френсіс (гей), Чарльз і Камілла (двійнята), Банні (зі статусної та гонористої, але не надто грошовитої родини), Річард (хлопець з маленького містечка і незаможної родини, що дивом втрапив на стипендію до Гемпден-коледжу). Кожен з хлопців, крім, звичайно, Френсіса, хоче переспати з Каміллою (тут фізіологія виявилась сильнішою за родинні зв’язки і моральні устої). Що їх об’єднує? Уроки греки в Джуліана, привабливого і трохи дивного професора, що створив навколо себе ауру елітарності та вишуканості. Дружба. Дещо вимушена спільними заняттями, але від того не менш щира. Злочин. Детально продуманий, але все одно неможливий без низки випадковостей.

  Якщо не читати пролог, то може здатися, ніби це класична історія провінційного хлопця, що потрапляє у невідповідне, вище за статусом середовище і з усіх сил намагається злитися з ним. Але в якийсь момент вона перетворюється на зовсім іншу історію – про злочин, свідком і мовчазним учасником якого став Річард. Так, це був злочин ІНШИХ, чужих людей. Так, його друзів, та все ж. Річі-Річардик міг уникнути участі у всьому, що сталося. Спочатку мимохіть, через статус новенького, а потім – свідомо, просто трохи подумавши. Але він слухняно погодився на гру.

  Це роман про те, що людина, яка покладається на свої сили, завжди залишається у виграші, на відміну від тих, хто розраховує на гроші, батьків чи статус. Про те, що власне цей самий статус глобально нічого не значить. Що людина завжди створює собі кумирів сама, а потім розчаровується. Що дуже хороші люди почасти байдужі до інших і виношують жахливі думки. Що мораль – це фікція, слідувати якій зовсім не обов’язково. Що будь-яке рішення, слово, дія можуть привести до непередбачуваних наслідків, але потім, озираючись назад, прослідковуючи весь ланцюжок подій, кожен із певністю скаже, що так воно і мало статися. Але якщо викинути якусь ланку, прибрати найменший камінець – усе розвалиться і перетвориться на щось зовсім інше. Що людина не застрахована від помилок, але завжди треба мати сміливість ці помилки прийняти, ба більше – відповідати за них. А більшість до цього не готова.

  Це детектив навпаки, де Генрі-Моріарті (а зовсім не Шерлок, як сказав Френсіс) планує ідеальне вбивство, милуючись власною вправністю, розумом, силою. Він був самопроголошеним лідером їхньої компанії, його слухалися, з ним радились, до нього прислухалися. Власне, саме йому дісталась єдина дівчина серед них, Камілла, трофей, що отримав переможець, нагорода за вбивство. Бо той, хто вбив, переступив себе, пройшов ініціацію, піднявся над іншими – і саме з ним, лише з найкращим, могла бути ця дівчина (не через власні якості, а через свою унікальність, що дещо змазувалась тим, що вона – одна з двох). Уся м’якість, інтелігентність, привабливість Генрі, що так імпонували на початку роману, потім кудись зникли. Усе частіше наголошувалось на тому, що він кремезний і здоровий, його рідше можна була побачити з книжкою і частіше – за фізичною працею в саду, почали виходити на поверхню його махінації, інтриги. Раптом стало зрозуміло, що він – не такий хороший, як до цього всі звикли. І ні страждання від головного болю, ні потрясіння від учинку Джуліана не викликають до нього співчуття.

  Власне, ніхто не викликає співчуття. У романі немає позитивного героя. Всі вони – сірі і цим справжні, за кожного в якийсь момент переживаєш, кожен вчиняє неправильно і нелогічно, але тому кожен – живий, а не картонний. І ще одне. Навіть Банні, якого вбили, не стає жертвою. Якщо чесно, я з полегкістю зітхнула, коли він помер. Не тому, що я така кровожерлива і хотіла його смерті. Ні. Авторка так вибудовує його образ, що ти фізично відчуваєш до нього відразу. Я б так само з полегкістю зітхнула, якби Банні, наприклад, покинув коледж і поїхав у Європу або загримів у лікарню, тобто якби він просто зник з історії. Мабуть, кожен з п’ятірки мріяв про те саме – аби Банні кудись зник. І Річард, наприклад, (думаю, Чарльз і Френсіс також) не одразу зрозуміли, що відбулося, не одразу усвідомили, що Банні зник назавжди. Хоча вони трималися стійко. Їм вистачило сил і алкоголю, аби пережити пошуки, допити і похорон.

Насправді найбільшу симпатію у мене викликає чомусь Чарльз, милий Чарльз, що зміг протистояти Генрі. Власне, він зміг якимось чином вирватись із зачарованого кола впливу Генрі. Можливо, через те, що Чарльз втратив пріоритетний і особливий зв’язок з Каміллою. Це більше, ніж убивство, вплинуло на нього, стало більшим стресом і дало змогу заново оцінити ситуацію, подивитися на неї з нової позиції. І це, безперечно, стало великим плюсом. Бо мені так здається, що Генрі мав план, хотів дійсно позбутися всіх причетних до тих подій. І справа навіть не в тому, що він хотів убезпечити себе. Ні. Йому сподобалась роль, яку він для себе написав.

  Зрештою, авторка змогла поставити красиву крапку у цій історії так, аби з неї не починалась історія нова. Розв’язка насправді дуже і дуже логічна – саме так, лише так він міг закінчитися. Все інше спричинило б купу питань.

Звичайно, цей роман я подумки порівнюю з «Щиглем» – і не можу вибрати кращий. Вони різні і мало не протилежні одне одному. Бо в одному – надія і мистецтво, в іншому – страх і злочин. У «Щиглі» сподіваєшся на краще, у «Таємній історії» – аби не стало гірше. А от що об’єднує два романи, так це алкоголь, наркотики й певні алюзії до російської культури, хоча й у зовсім інших контекстах.

Роман про любов

Нам сказано написати на чистому мармурі:
«У цьому світі цю будівлю поставлено,/ Щоби прославити Творця».
А я би додав нижче: «І любов до іншої людини…»

  Усе найкраще з нами трапляється випадково, а якщо ми не звертаємо на нього уваги – переслідує нас. Про найкращі книги рідко вдається правильно розказати, бо усі слова здаються нікчемними поряд зі словами самого автора.

  Я кілька днів тому перегорнула останню сторінку роману Еліф Шафак «Учень архітектора» в українському перекладі Ганни Яновської. І я у захваті. Про цю книжку я почула давно, мені сподобався опис і я додала книжечку в список «колись я це прочитаю». Український переклад іґнорувати я вже не могла, тож ця краса опинилась у мене. Так-так, саме краса – обкладинка, папір, оформлення, номери сторінок незвично збоку… Серйозно, кілька днів я просто милувалась нею, навіть не читаючи, навіть речення – боялась спойлерів, боялась отак одразу розчаруватися і втратити запал. Для мене «Учень архітектора» став романом-релаксацією, романом, що я потроху читала, нікуди не поспішаючи, залишаючи його інколи на тиждень, але я поверталась і він мене чекав, так само привітно зустрічаючи, запрошуючи у власний світ.

  Стамбул XVI – XVII століття. Дія починається за правління султана Сулеймана (того самого, який кохав нашу Роксолану) і закінчується, коли в Індії будується Тадж-Махал. Можна сказати, що це роман-хроніка. Але чи треба?

  Я не знаю, хто головний герой роману. Джахан? Він, власне, і є учнем архітектора, а ще доглядачем слона, а ще хлопчиком, для якого слова життя і любов означають одне й те саме. Сінан? Головний двірський архітектор, який навчив своїх учнів усього, що знав сам, що будував неймовірні споруди, але обов’язково з якимось недоліком, бо довершеним може бути лише Творець. Чота? Білосніжний слон, мудра тварина, що майже усе своє життя провела у султанському звіринці, але багато бачила і розуміла. А може, головний герой – Стамбул? Місто, що тримає в собі безліч таємниць, ніколи не спить, завжди голодне, ласе на чуже, на красу, на силу. Місто, в якому легко загубитися, але неможливо сховатися. Джахан, Сінан, Чота, Стамбул. Їх можна переставляти місцями, об’єднувати, протиставляти, але вони йтимуть поряд. Навіть поруч – рука в руку. Роман – історія їхніх стосунків, їхніх сумісних злетів і падінь. Здавалося б, Стамбул – мовчазний спостерігач, але місто не стоїть осторонь, воно живе, воно захоплюється красою і величчю Чоти, воно приймає маленького Джахана і відпускає його вже дорослого, майже старого, воно молиться у Сінанових мечетях і одночасно заважає йому будувати нові.

  З упевненістю можу сказати, що «Учень архітектора» – роман про любов.

  Маленький хлопчик зустрічає друга, маленьке слоненятко. І потрапляє з ним у чужу країну, чужий світ. Доглядач і його слон. І вони люблять одне одного, кожний по-своєму, але однаково сильно і віддано.

  Маленького хлопчика помічає дорослий і поважний чоловік, архітектор. Він робить малого своїм учнем. У хлопчика немає інших учителів, а у чоловіка ще троє учнів, але він знає, що маленький доглядач слона – особливий. І вони люблять одне одного, кожний по-своєму, але однаково щиро.

  До маленького слона у звіринець приходить султанська дочка. І знайомиться там із доглядачем. Ці діти зовсім різні, їхнє дорослішання і долі різні, і вони люблять одне одного, кожний по-своєму, але кожному ті почуття потрібні.

  Маленький хлопчик хоче створювати красу. Одного разу спробувавши, він уже не може зупинитися. Він знає, як через камінь передати найпотаємніші думки. І ця любов з ним назавжди.

  Любов до друга, до вчителя, до жінки, до праці. Мабуть, у житті більше нічого для щастя не потрібно. Чи щасливий наш маленький хлопчик? Автор веде його між цією любов’ю, інколи щось забираючи, інколи нагороджуючи, але ніколи не залишаючи на самоті.

  «Учень архітектора» – доросла східна казка. Після її прочитання хочеться завести слона, збудувати мечеть і погуляти Стамбулом. І обійняти тих, кого любиш. І піймати себе на думці, що такий роман має бути написаний про кожне місто і про кожну професію.

Про Забужко, дебют і чоловічий роман

Ось уже майже два тижні у мене лежить свіженький, форумівський, автором підписаний роман, про який я не можу написати ні слова. «Малхут» Остапа Українця зумів мене і захопити, і здивувати, і залишити дивне відчуття чи то недосказаності, чи то ще чогось. Я думала про цей роман і не могла зрозуміти, з чого потрібно почати про нього писати. А вчора зрозуміла. Все-таки корисно слухати розумних людей. На своєму літературному вечері Оксана Забужко розповідала про Маргарет Етвуд і її «Оповідь служниці» і про себе, що десь у той самий час сама писала власну амбіційну антиутопію. І найцікавіше тут те, що щось спільне між ними було. Забужко казала про нерв часу, а я згадала гіпотезу про ідіосферу, за якою ідеї – живі істоти, що існують у власному просторі і здатні поширюватись і розмножуватись. І власну схожу історію.

На одній непоганій українській онлайн-бібліотеці знайшла есеї Андруховича, перекладені польською мовою. І в першому ж (!) есе він пише, що у віці 12 років його бабця бачила ерцгерцога Фердинанда, коли той приїжджав у Станіславів, рушаючи на Черновіц. І що тут такого? – цілком доречно спитаєте ви. А те, що дія «Малхута» відбувається у Станіславові, є глава про поїздку на Черновіц, а фінальна сцена присвячена власне цьому самому ерцгерцогу Фердинанду. Можливо, все це лише збіг, але який, враховуючи, що до цього я не знала ні про роман Остапа, ні про ті перекладені есеї Андруховича.

Забужко вчора казала, що мала проза більш камерна, жіноча, менш амбіційна за своєю суттю, ніж роман, що одразу претендує на повний опис часу, епохи etc. Так от з цього погляду «Малхут» – роман цілком чоловічий. Перед читачем розгортається панорама життя цілого міста, що стала історією від Станіславова до Станіслава і назад. (У зв’язку з цим пригадую ще того ж Андруховича. Йому зателефонували і поцікавились, як він ставиться до перейменування Івано-Франківська на Станіслав, бо зараз же йде процес повернення до історичних назв – от саме так і сказали, не у силі назвати речі власними іменами, плутаючи (навмисно?) декомунізацію з незрозуміло чим і т.д.) Це історія кількох людей, далеких одне від одного у часі, силі та поглядах, але яких об’єднує місто і загадковий Орден. Незрозуміло, як воно було – Орден будував Місто чи Місто створило Орден, як вони співіснували потім і яка їхня роль у житті городян, ба – громадян всієї країни. У романі чудові глави про архітектуру Станіслава, про Потоцьких, про Текелі і графа Дракулу. Є неймовірна казка за Маланку, про яку я десь в інтернеті прочитала, що то еко-хоррор. Є загадка, що головний герой намагається розгадати все своє життя. Є, врешті, сам Іґнацій Камінський, фігура відома для франківців, але для мене, дитини сходу, невідома настільки, що я чи не пів книги думала, що то вигаданий персонаж. Певні здогади були, але лізти у вікіпедію було ліньки, аж поки не дочитала до мармулядової пожежі – не міг автор просто так спалити ціле місто. І – о диво! – Камінський справді існував, навіть більше, існував майже так, як про нього написав Остап Українець. Але дещо мене розчарувало. Мені не вистачило кохання. Не любові, бо її тут вдосталь, а саме кохання. У романі немає любовної лінії. Так, у Камінського є дружина, але їхні стосунки позбавлені почуттів і романтики подружнього життя. У Камінського є лише одна коханка – загадка, ребус, невідоме у рівнянні, що він намагався знайти протягом свого життя. Жінки у творі є, але вони позбавлені жіночності, позбавлені отого особливого магнетизму, який міг по-своєму вплинути на історію міста. Можливо, авторові і не було потрібно, можливо, для нього історію творять лише чоловіки, принаймні, історію його міста, якому він освічується своїм дебютним романом.

І не можу не сказати ще про одного персонажа, який з’являється наприкінці і який цілком логічно вписується в задум автора, але з його появою мені важко було змиритися, він здавався мені зайвим і недоречним. Філолог у мені казав, що все ок, що все чудово, що по-іншому воно й не має бути, але читач бунтував. Імені цього персонажа навмисне не називаю, бо то буде спойлер.

«Малхут» – роман про циклічність історії, про речі, якими не можна нехтувати, про те, що навіть найменша деталь здатна вплинути на життя не тільки однієї людини, а й всього міста, всього світу. І я досі впевнена, що це чоловічий роман.

Про Загребельного

У нас удома звідкись узявся томик без обкладинки, але з титулом і всіма сторінками. З цікавості я кілька разів брала його до рук, навмання прочитувала кілька рядків/абзаців і ставила на місце. А потім якогось дня взяла – і почала читати по-людськи, спочатку. І мене захопила та дивовижна мова, та українська, яку я знала зі школи, літературна і сучасна (слів таких я тоді не знала, але то таке), довжелезні речення, думка в яких не губиться, а з кожним словом розкривається, стає глибшою, зрозумілішою. Все там було на своїх місцях – описи природи і будинків, думки людей, їхні вчинки, злочини і слабкості. Я закохалась у ту книжку і ще більше у самого автора. То була «Роксолана» Павла Загребельного. З того часу (от не пам’ятаю точно, але, мабуть, клас 10) я люблю Павла Архиповича ніжною любов’ю.

Можливо, комусь Загребельний здається надто радянським чи надто масовим – нехай, я не хочу з вами сперечатися. Його роман «Я, Богдан» почала читати влітку 2014, а тому мало не зненавиділа автора за всі ті думки Хмельницького про користь і позитив союзу з Москвою, у якийсь момент я просто не витримала і закинула ту книжку подалі. Але любити Загребельного не перестала. І фаворитів у мене двоє – «Диво» і «Євпраксія». Послідовність не має тут зовсім ніякого значення – обидва романи прекрасні.

«Диво» - це такий грубезний том, більше ніж на півтисячі сторінок. Але це той випадок, коли тексту мало і хочеться ще, хоч на сотню більше, хоч на десяток. У «Диві» є все, починаючи від проблем релігії (коли попи жахливі і далекі від Бога – ох, як я таке люблю), закінчуючи проблемами універсуму. Тут є історія – хрещення Русі, завоювання болгар Візантією. Тут є кохання – між молодою вдовою і ще молодшим юнаком, між князем і свавільною красунею, між напіврабом і коханкою хазяїна, між архітектором і княжою дочкою… Тут є просте людське життя – у пущах, у відокремленому від усього світу місті, у Києві, Константинополі, гірському болгарському монастирі. Усюди люди живуть, усюди люди кохають, роблять це по-різному, з різними думками і почуттями, але ніде життя не зупиняється, не обертається на місті. Це роман про мистецтво. Про те, що дійсно залишається на віки, бо люди гинуть, пам’ять про людей стирається, а мистецтво залишається. Київ, сучасний автору, також тут є. І там також є кохання, і боротьба, і – мистецтво. Над усіма людьми, над їхніми проблемами і іменами височить Софія Київська, тисячолітня історія, тисячолітнє мистецтво, очищене від політики, невразливе до неї.

Чимось так само вічним і прекрасним здається Загребельному Жінка. «Євпраксія» саме про це. Роман з перших рядків переносить тебе у Середньовіччя, у похмурий час, де балом править Церква і Папа, де володарі змінюються, де людське життя не має ніякої ваги. Київська Русь порівняно з Європою здається раєм, у якому править Ярослав Мудрий. Тесть Європи, аби не зраджувати своєму прізвиську, сватає онучку Євпраксію за німецького маркграфа – ситуація на той час банальна. Але Загребельний чіпляється за цю дівчинку і створює неймовірний образ Жінки. Або образ неймовірної Жінки.

Я не дуже розумію, хто у тій Європі був крутішим – французький король чи німецький імператор, але Євпраксія – не така розкручена, як Анна, а тому хтось мав її воскресити.

У романі Павло Архипович підіймає проблему місця і ролі людини в історії – питання, що мене дуже хвилює ще й тому, що не має відповіді. Бо хто залишається в історії? Ні висока посада (навіть королівська/князівська/царська), ні талант, ні гроші не гарантують тобі пам’ять нащадків. Скільки імен загубилось в історії? Особливо – імен жіночих. І те, що Євпраксія (у німців – Адельгейда) дивом залишила свій легкий слід, каже багато. Звичайно, вона хотіла бути жінкою, може, навіть зовсім звичайною, без двору і почестей, але – зі спокійними думками, гармонією, Батьківщиною. Євпраксія чимось нагадує Роксолану – жінка у чужій країні, що отримала яку-не-яку владу. Доля Роксолани, принаймні до статусу улюбленої султанової дружини, мало чим відрізняється від долі Євпраксії, яку з більшими почестями, але насправді так само насильницьки вивезли з дому. Роксолана намагалась якнайбільше отримати зі свого положення, влаштуватися найзручніше і – головне – найбезпечніше. Євпраксія прагнула додому. Усі її намагання змиритися закінчувались трагедією. Публічне, визнане володарями і Церквою приниження Генріха IV дозволило їй повернутись до Києва. Усе її життя було – від Києва, який вона покинула юною дівчинкою, до Києва, куди вона повернулась католичкою, імператрицею, нещасною і нещасливою жінкою. Чого вона досягла у житті? Показала, що жінка також має право голосу, жінка також заслуговує на пристойне поводження, на повагу, жінка також заслуговує того, аби з її думкою рахувалися. Звичайно, було досить сильних і впливових жінок в історії, звичайно, кожна з них протистояла цьому світові, говорити про унікальність Євпраксії майже немає сенсу. Але Загребельний зумів показати це все так, ніби вона завжди була і буде у цьому світі єдиною Жінкою, що змогла досягти свого, змогла у середньовічній Європі сказати на весь голос свою думку.

Загребельний писав про людей, які не мовчали, не боялись говорити про свої почуття. Хтось – як Сивоок – мовою мистецтва, хтось – як Роксолана – мовою зваби і інтриг, хтось – як Євпраксія – мовою правди і честі. В його романах немає зайвого пафосу, хоча, здавалося б, теми самі просять. Його романи неймовірно живі і правдиві, жодна думка не звучить фальшиво, ти віриш всьому, бо кожне слово знаходить відгук у тобі. І звичайно, Загребельного треба почитати заради мови. Заради тих слів, що нанизуються одне на одне, вкладаються в намисто, що кількадесятьма разками обвиває шию і щораз по-іншому грає на сонці.

Про повернення у дитинство

У дитинстві на літо, канікули, всі вихідні і свята я їздила до татових батьків у село. Ну, як село — це була довжелезна вулиця на майже 200 будинків в один ряд, що тягнулась вздовж річки. І городи виходили в берег. Ближче до берега у бабусі росли соняшники і кукурудза, а між ними самосійний мак, який вона ще зеленим виривала від гріха подалі. Між городами не було ніяких парканів, навіть якихось низеньких і умовних, лише невеличкі горбочки, щоб сусід не посадив свою моркву у вас. І ввечері було видно, як хтось поливає картоплю чи вибирає огірки. Мабуть, коли всі були молоді, тут було весело. У саду ріс лісовий горіх, під яким було моє особисте царство. Навесні там розквітали проліски, ряска і щось жовтеньке — така краса, що я просто мовчки стояла скраєчку і дивилась…

Їх немає вже майже стільки, скільки вони у мене були. І я не може сказати про них нічого поганого. По-перше, я їх дуже люблю. По-друге, дитина, яку всі люблять, якій купують свіжі булочки, вибирають з супу несмачну моркву, поять ввечері парним молоком і залишають найсмачніші цукерки, дитина, основним обов’язком, завданням і роботою якої було навчання і читання книжок, не може запам’ятати нічого поганого про своє дитинство. І про тих, хто був біля неї в той час.

Спогади про дитинство звалились на мене раптово. На парі стилістики викладач роздала нам тексти для аналізу. «Балада про квашені помідори». Спочатку подумалось, що то Вінграновський, але виявилось, що автор — такий собі Сергій Осока, наш сучасник і полтавчанин (полтавець?). На середині тексту я мало не плакала. Прізвище автора записала, щоб не забути, і пообіцяла знайти в інтернеті ще. Але інтернет мене випередив і фейсбук чемно запросив на презентацію книжки "Нічні купання в серпні" цього самого мені ще невідомого (але вже такого рідного з тими помідорами) Осоки.

Презентація проходила у книгарні Є, людей було небагато, але багато було самого автора – високого брюнета з приємним голосом. Він щось розказував, сміявся, читав уривки, а я не могла зрозуміти, як це так сталося, що мої спогади — не тільки мої?

Звичайно, я купила книжку. Звичайно, я її тільки дочитала (хоч пройшов уже майже рік!). Чому? Бо ті короткі оповідання/нариси/образки читати залпом не можна. Принаймні я не можу. Тематично збірка поділена на дві частини — дитячу і дорослу. У дитячій герой знов і знов повертається до баби в село, де йому було добре, де місто було далеке і чуже, де був його власний всесвіт, де він ЖИВ. У дорослій з’являється смерть. З’являється відчуття невідворотності смерті і — покірності, смирення їй. Хто головні герої тих оповідань? Старі люди, що вже приготували собі похоронне он у тій шухляді, досить відклали на смерть і навіть вибрали місце на кладовищі. Старі, що вже розуміють — іншого виходу немає. Вони ще живуть, їдять, розмовляють, займаються звичними справами, але маленький хлопчик уже відчуває, що все це — декорація, ширма, з-за якої у будь-яку мить може з’явитися Смерть. Ті оповідання мають у собі щось магічне, щось народне і від того ще більш страшне, від чого хочеться закритися, але яке хочеться обов’язково дочитати до крапки, ввібрати в себе.

Оповідання Осоки з тих, що мають лежати десь близько, щоб у будь-яку мить взяти, розгорнути навмання і прочитати. Дві-три сторінки — і ти повертаєшся у дитинство. Купаєшся на річці, у часі орієнтуєшся по коровах, їси бабині пиріжки. Ще кілька сторінок — і ти віч-на-віч зі Всесвітом, з його чорнотою і непроглядністю, з його одвічними загадками. І що ти там побачиш, залежить тільки від тебе.

Про нетрадиційне протистояння Сходу і Заходу

Що може бути цікавіше за протистояння/співіснування двох культур? До того ж культур, що різняться між собою майже у всьому – від статусу жінки до карного кодексу. «Біла фортеця» Орхана Памука мала стати для мене неймовірним твором, у якому головні герої – бранець-венеціанець та турок-науковець (хай буде науковець, хоча він просто намагається якнайбільше дізнатися про цей світ). Історія християнина в мусульманському світі почалась для мене з Роксолани, у романі П. Загребельного мене найбільше приваблювало саме це.

Тут я очікувала чогось неймовірного, гострого, дикого, з вивертанням назовні усього хорошого і поганого, що може бути у двох культурах. А отримала врешті не надто багатий подіями сюжет, не надто акцентовані розбіжності італійця та турка. Тут не було навіть чогось властивого масовій літературі на кшталт таємничого перевдягання (бо ці двоє неймовірно схожі) чи детективу. Тобі перевдягання було, але яка з нього користь? Припускаю, що автор хотів акцентувати на тому, що культура, релігія – зовнішнє і неважливе, а от психологія, я-відчуття – суттєве і необхідне, те, на що треба звертати увагу. Тут можна було б сказати, що психологія багато у чому спричинена культурою, але навіщо, коли це не має значення, коли головне – страх і цікавість двох абсолютно схожих зовнішньо турка та італійця, що випадково зустрілись у Стамбулі XVII сторіччя? Вони стояли вдвох перед дзеркалом, що подвоювало і так подвійне зображення, що виривало з темряви тільки їх двох, а навкруги була чорнота, а отже – нічого більше не існувало. Вони намагалися крізь посріблене скло зазирнути в душу одне одному (так-так, саме в душу, хоча мені зазвичай не дуже подобається говорити так – надто багато пафосу). Людину роблять не виховання, не традиції, не ритуали. Любину роблять її думки і її спогади.

У романі Орхана Памука «Біла фортеця» немає класичних і очікуваних контрастів, немає відкритого протистояння (хіба на початку трохи), немає яскравих етнографічних описів. Є гяур, який дивним чином схожий на свого хазяїна. Є феєрверк – їхня перша спільна справа. Є чума, яка мало не забрала одного з них. Є багатогодинні нічні розмови, примуси, злість, захват, недовіра, безпорадність, гординя, байдужість… Врешті, тут є біла фортеця, що визначила долю цих двох. І я подумала, що це дуже важливо – не проґавити свою білу фортецю, вчасно побачити її і прийняти. І головне – жити потім у спокої без думок про альтернативу, без сумнівів у правильності обраного шляху.

Я не надто уважно читала роман, бо мені не вистачало динаміки. Динаміки не тільки зовнішньої, сюжетної, але й внутрішньої. Для мене у романі було надто багато лінивої спеки і лінивих, тільки у таку спеку й можливих, думок.

Кому я б радила цей роман? Тим, хто досі думає, що вишиванка визначає вектор думок. Іншим також можна почитати, але не думаю, що це найкращий роман автора.

p.s. Починала читати його ж «Сніг» у російському перекладі. І це жах. Такі БРУТи-СПРУТи, таке недоцільне, на мою думку, нагромадження ще варто пошукати. І хай це будуть помилки перекладача і редактора, бо мені чомусь не хочеться, щоб Орхан Памук був таким письменником.

Про альтернативу

Звичайно, сторінка презентації роману Олександра Ірванця «Харків.1938» на фейсбуку обіцяла дійство і дива. Звичайно, анотація обіцяла ще більше. Читання мало стати професійним викликом на знання світової та української літератури, історії. Як перед таким можна встояти? Як і перед харизмою та гумором самого автора? Роман захотілось прочитати одразу (хоч презентація, скажу прямо, все ж підкачала, я очікувала трохи більшого).

Ви колись думали про те, що було б, якби тоді, у 18 році, перемогла УНР? Якби до хлопців під Крутами прийшла підмога? Якби вдалося перемогти червоних і створити власну незалежну Україну? Ні? То почитайте Ірванця, він подумав і написав.

Те, що автор пише альтернативну, милу українському серцю історію, має один плюс і один мінус. Далі рахуйте самі.

Плюс у тому, що це альтернативний сценарій, який не претендує ні на яку реалістичність, а тому автор може писати все, що заманеться. Він так і зробив, напхавши у роман всього потроху, найбільше дісталось письменникам – тодішнім і сучасним.

Мінус же в тому, що позиція автора нечітка. У романі надто все перевернуто, надто багато перевдягань і алюзій, надто багато тієї заявленої в анотації бутафорії, що за всім цим я ніяк не могла збагнути одне – над чим стібеться пан Ірванець? Він не вірить у саму можливість існування такої держави чи він не вірить, що вона саме так могла будуватися? І ще одне – чи треба було йому взагалі вірити?

Якщо чесно, я не вірила автору (тобто якщо він так і хотів, то все ок, Саша молодець). Я вірила Хвильовому, що нюхав наркотики у себе в кабінеті. І Винниченку, що нудився у засланні в Таганрозі (там же, мабуть, і жінок красивих було небагато). Іншим не вірю. Нікому. Ні Сергійку зі Старобільська, ні дівчинці Ліні, ні Семенку, ні Любченку, ні Вишні. Не вірю полковнику Коцюбі. Не вірю автору (тому, що слова автора у тексті). Всі вони надто схематичні, неживі. Вони роблять і говорять те, що їм скаже деміург Ірванець. Причеплені до китайських паличок паперові ляльки, що рухаються по прямій.

Я дочитала, бо все ж була інтрига в сюжеті (правда, убивця-таки бухгалтер, хоча з чого йому всіх убивати – незрозуміло). Мені було цікаво, що ще прийшло в голову Ірванцю. І я сподівалась до останнього речення, що ось зараз буде чарівна фраза, яка все поставить на свої місця. Фрази не було.

Цей роман треба читати, якщо у вас здорове почуття патріотизму, ви розумієте іронію і не очікуєте від автора шедевру. А ще його треба прочитати найближчим часом, бо за кілька років деякі жарти перестануть смішити, навіть будуть незрозумілі. Роман цікавий на один раз. Навряд чи мені захочеться його перечитати. На жаль.