Про Загребельного

У нас удома звідкись узявся томик без обкладинки, але з титулом і всіма сторінками. З цікавості я кілька разів брала його до рук, навмання прочитувала кілька рядків/абзаців і ставила на місце. А потім якогось дня взяла – і почала читати по-людськи, спочатку. І мене захопила та дивовижна мова, та українська, яку я знала зі школи, літературна і сучасна (слів таких я тоді не знала, але то таке), довжелезні речення, думка в яких не губиться, а з кожним словом розкривається, стає глибшою, зрозумілішою. Все там було на своїх місцях – описи природи і будинків, думки людей, їхні вчинки, злочини і слабкості. Я закохалась у ту книжку і ще більше у самого автора. То була «Роксолана» Павла Загребельного. З того часу (от не пам’ятаю точно, але, мабуть, клас 10) я люблю Павла Архиповича ніжною любов’ю.

Можливо, комусь Загребельний здається надто радянським чи надто масовим – нехай, я не хочу з вами сперечатися. Його роман «Я, Богдан» почала читати влітку 2014, а тому мало не зненавиділа автора за всі ті думки Хмельницького про користь і позитив союзу з Москвою, у якийсь момент я просто не витримала і закинула ту книжку подалі. Але любити Загребельного не перестала. І фаворитів у мене двоє – «Диво» і «Євпраксія». Послідовність не має тут зовсім ніякого значення – обидва романи прекрасні.

«Диво» - це такий грубезний том, більше ніж на півтисячі сторінок. Але це той випадок, коли тексту мало і хочеться ще, хоч на сотню більше, хоч на десяток. У «Диві» є все, починаючи від проблем релігії (коли попи жахливі і далекі від Бога – ох, як я таке люблю), закінчуючи проблемами універсуму. Тут є історія – хрещення Русі, завоювання болгар Візантією. Тут є кохання – між молодою вдовою і ще молодшим юнаком, між князем і свавільною красунею, між напіврабом і коханкою хазяїна, між архітектором і княжою дочкою… Тут є просте людське життя – у пущах, у відокремленому від усього світу місті, у Києві, Константинополі, гірському болгарському монастирі. Усюди люди живуть, усюди люди кохають, роблять це по-різному, з різними думками і почуттями, але ніде життя не зупиняється, не обертається на місті. Це роман про мистецтво. Про те, що дійсно залишається на віки, бо люди гинуть, пам’ять про людей стирається, а мистецтво залишається. Київ, сучасний автору, також тут є. І там також є кохання, і боротьба, і – мистецтво. Над усіма людьми, над їхніми проблемами і іменами височить Софія Київська, тисячолітня історія, тисячолітнє мистецтво, очищене від політики, невразливе до неї.

Чимось так само вічним і прекрасним здається Загребельному Жінка. «Євпраксія» саме про це. Роман з перших рядків переносить тебе у Середньовіччя, у похмурий час, де балом править Церква і Папа, де володарі змінюються, де людське життя не має ніякої ваги. Київська Русь порівняно з Європою здається раєм, у якому править Ярослав Мудрий. Тесть Європи, аби не зраджувати своєму прізвиську, сватає онучку Євпраксію за німецького маркграфа – ситуація на той час банальна. Але Загребельний чіпляється за цю дівчинку і створює неймовірний образ Жінки. Або образ неймовірної Жінки.

Я не дуже розумію, хто у тій Європі був крутішим – французький король чи німецький імператор, але Євпраксія – не така розкручена, як Анна, а тому хтось мав її воскресити.

У романі Павло Архипович підіймає проблему місця і ролі людини в історії – питання, що мене дуже хвилює ще й тому, що не має відповіді. Бо хто залишається в історії? Ні висока посада (навіть королівська/князівська/царська), ні талант, ні гроші не гарантують тобі пам’ять нащадків. Скільки імен загубилось в історії? Особливо – імен жіночих. І те, що Євпраксія (у німців – Адельгейда) дивом залишила свій легкий слід, каже багато. Звичайно, вона хотіла бути жінкою, може, навіть зовсім звичайною, без двору і почестей, але – зі спокійними думками, гармонією, Батьківщиною. Євпраксія чимось нагадує Роксолану – жінка у чужій країні, що отримала яку-не-яку владу. Доля Роксолани, принаймні до статусу улюбленої султанової дружини, мало чим відрізняється від долі Євпраксії, яку з більшими почестями, але насправді так само насильницьки вивезли з дому. Роксолана намагалась якнайбільше отримати зі свого положення, влаштуватися найзручніше і – головне – найбезпечніше. Євпраксія прагнула додому. Усі її намагання змиритися закінчувались трагедією. Публічне, визнане володарями і Церквою приниження Генріха IV дозволило їй повернутись до Києва. Усе її життя було – від Києва, який вона покинула юною дівчинкою, до Києва, куди вона повернулась католичкою, імператрицею, нещасною і нещасливою жінкою. Чого вона досягла у житті? Показала, що жінка також має право голосу, жінка також заслуговує на пристойне поводження, на повагу, жінка також заслуговує того, аби з її думкою рахувалися. Звичайно, було досить сильних і впливових жінок в історії, звичайно, кожна з них протистояла цьому світові, говорити про унікальність Євпраксії майже немає сенсу. Але Загребельний зумів показати це все так, ніби вона завжди була і буде у цьому світі єдиною Жінкою, що змогла досягти свого, змогла у середньовічній Європі сказати на весь голос свою думку.

Загребельний писав про людей, які не мовчали, не боялись говорити про свої почуття. Хтось – як Сивоок – мовою мистецтва, хтось – як Роксолана – мовою зваби і інтриг, хтось – як Євпраксія – мовою правди і честі. В його романах немає зайвого пафосу, хоча, здавалося б, теми самі просять. Його романи неймовірно живі і правдиві, жодна думка не звучить фальшиво, ти віриш всьому, бо кожне слово знаходить відгук у тобі. І звичайно, Загребельного треба почитати заради мови. Заради тих слів, що нанизуються одне на одне, вкладаються в намисто, що кількадесятьма разками обвиває шию і щораз по-іншому грає на сонці.