У дитинстві на літо, канікули, всі вихідні і свята я
їздила до татових батьків у село. Ну, як село — це була довжелезна вулиця на
майже 200 будинків в один ряд, що тягнулась вздовж річки. І городи виходили в
берег. Ближче до берега у бабусі росли соняшники і кукурудза, а між ними самосійний
мак, який вона ще зеленим виривала від гріха подалі. Між городами не було
ніяких парканів, навіть якихось низеньких і умовних, лише невеличкі горбочки,
щоб сусід не посадив свою моркву у вас. І ввечері було видно, як хтось поливає
картоплю чи вибирає огірки. Мабуть, коли всі були молоді, тут було весело. У саду
ріс лісовий горіх, під яким було моє особисте царство. Навесні там розквітали проліски,
ряска і щось жовтеньке — така краса, що я просто мовчки стояла скраєчку і
дивилась…
Їх немає вже майже стільки, скільки вони у мене були. І я
не може сказати про них нічого поганого. По-перше, я їх дуже люблю. По-друге,
дитина, яку всі люблять, якій купують свіжі булочки, вибирають з супу несмачну
моркву, поять ввечері парним молоком і залишають найсмачніші цукерки, дитина,
основним обов’язком, завданням і роботою якої було навчання і читання книжок,
не може запам’ятати нічого поганого про своє дитинство. І про тих, хто був біля
неї в той час.
Спогади про дитинство звалились на мене раптово. На парі
стилістики викладач роздала нам тексти для аналізу. «Балада про квашені
помідори». Спочатку подумалось, що то Вінграновський, але виявилось, що автор —
такий собі Сергій Осока, наш сучасник і полтавчанин (полтавець?). На середині
тексту я мало не плакала. Прізвище автора записала, щоб не забути, і пообіцяла
знайти в інтернеті ще. Але інтернет мене випередив і фейсбук чемно запросив на
презентацію книжки "Нічні купання в серпні" цього самого мені ще невідомого (але вже такого рідного з
тими помідорами) Осоки.
Презентація проходила у книгарні Є, людей було небагато,
але багато було самого автора – високого брюнета з приємним голосом. Він щось розказував,
сміявся, читав уривки, а я не могла зрозуміти, як це так сталося, що мої
спогади — не тільки мої?
Звичайно, я купила книжку. Звичайно, я її тільки дочитала
(хоч пройшов уже майже рік!). Чому? Бо ті короткі оповідання/нариси/образки
читати залпом не можна. Принаймні я не можу. Тематично збірка поділена на дві
частини — дитячу і дорослу. У дитячій герой знов і знов повертається до баби в
село, де йому було добре, де місто було далеке і чуже, де був його власний
всесвіт, де він ЖИВ. У дорослій з’являється смерть. З’являється відчуття невідворотності
смерті і — покірності, смирення їй. Хто головні герої тих оповідань? Старі
люди, що вже приготували собі похоронне он у тій шухляді, досить відклали на
смерть і навіть вибрали місце на кладовищі. Старі, що вже розуміють — іншого
виходу немає. Вони ще живуть, їдять, розмовляють, займаються звичними справами,
але маленький хлопчик уже відчуває, що все це — декорація, ширма, з-за якої у
будь-яку мить може з’явитися Смерть. Ті оповідання мають у собі щось магічне,
щось народне і від того ще більш страшне, від чого хочеться закритися, але яке
хочеться обов’язково дочитати до крапки, ввібрати в себе.
Оповідання Осоки з тих, що мають лежати десь близько, щоб
у будь-яку мить взяти, розгорнути навмання і прочитати. Дві-три сторінки — і ти
повертаєшся у дитинство. Купаєшся на річці, у часі орієнтуєшся по коровах, їси
бабині пиріжки. Ще кілька сторінок — і ти віч-на-віч зі Всесвітом, з його
чорнотою і непроглядністю, з його одвічними загадками. І що ти там побачиш,
залежить тільки від тебе.
Немає коментарів:
Дописати коментар