Дві різні книжки про подорожі

Якось давно нічого не писала, на жаль. Але відбувалося у цей час стільки всього, що вистачить на кілька дописів, це точно. І можливо, про дещо варто було говорити раніше, щоб інформація була актуальнішою, такою, що йде у ногу з подіями, але я поступово, так, як воно накладалося одне на одне у моєму сприйнятті.

Так от. Прочитала дві не зовсім звичні для себе книжки – Олдос Гакслі «У дорозі» (Aldous Huxley «Along The Road») і

Артур Клінаў «Малая падарожная кніжка па Горадзе Сонца».

Гакслі – це подорожні нотатки, де письменник розмірковує про особливості подорожей у сучасний йому період, дає поради туристам і описує кілька особливих місць, які зазвичай залишаються поза увагою стандартних екскурсій. Це було читання заради самого читання, насолода він самого тексту. Втім, періодично з’являлася нищівна думка про те, як мало насправді знаю.

Клінаў – суміш мемуарів з історією Мінська, ну і філософія, звичайно. Тут було кілька цікавих моментів. По-перше, читала я в оригіналі, а білоруську хоч і розумію, але спочатку доводилось читати вголос, щоб не загубити ні слів, ні їх значень. По-друге, я нічого не знала про Мінськ. Столиця Білорусі. Білорусь – картопля, спільна давня історія у Князівстві Литовському, Лукашенко, Андрій Хаданович, Якуб Колас і Янка Купала, музика J:МОРС, Ляпіса і Brutto, улюблений переклад Галчинського «Małe kina». Ну от і все, мабуть. Тобто ви можете уявити мій стан – маловідомою мовою читати про маловідоме місто (і мова, до речі, була більш знана). Враження – феєричні. І від самого читання, хоч подеколи пересихало горло, і від осягнення історії цього міста. В уяві ліричного героя, маленького Клінова, Мінськ постає містом-принадою, містом, в якому хочеться загубитися і відчути все те, що відчуває він, коли йде цими проспектами, площами і вуличками, гуляє цими парками і зрізає дорогу через подвір’я багатоповерхівок. Кажуть, що там яскраві алюзії до Кампанеллового «Міста Сонця», на жаль, утопію італійця я не читала (осудливий погляд Гакслі), але опис на вікіпедії дозволяє у цьому переконатися і мотивує до прочитання (а може, це знову Гакслі). Спогади маленького хлопчика змінюються сторінками з історії міста і країни, а ті – роздумами про сенс людського буття, про долю міста і його жителів, взагалі про життя.

«Малая падарожная кніжка па Горадзе Сонца» вкотре переконала мене, що жодний переклад не замінить оригіналу. І що Шевченка краще читати українською, Пушкіна – російською, Шимборську – польською, а Хадановича – білоруською.

«Ромео і Джульєтту» теж бажано читати в оригіналі, але якщо є новий переклад Андруховича, чому б не скористатися цим? Але про Андруховича потім.