Мальва Ланда, або Кілька слів про роман, читати який мені не радили.

Проза, що починається з поезії, одразу налаштовує на ліризм. Читач уже підсвідомо готовий переживати всі душевні перипетії разом із персонажами, виписувати солодкі цитати про життя, навіть плакати над нещасним коханням. Принаймні, так у мене. Інколи, коли рядки з поезії не піддаються миттєвому тлумаченню, на сторінках розгортатиметься щось дуже філософське. Але все одно з душевними перипетіями етцетера.

«Мальва Ланда» Юрія (хоча як часто він – просто Юрко) Винничука таку схему спростувала. Принаймні, цитат у мене одна і та – про українців як націю. Решта не годиться. Перипетії також були, але головний герой Бумблякевич реагував на них зовсім неправильно – ніяких тобі філософських розумувань, страждань і душевних поривань. Нещасного кохання також не було – усі панночки, що траплялися пану Бумблякевичу на шляху, одразу (чи у наступній главі) були готові задовольнити будь-які його чоловічі бажання, ба навіть хотіли того чи не більше нього самого. Єдина жінка, що приваблювала головного героя і з якою він не переспав, була власне Мальва Ланда, але вона потім перетворилася на божество, а який секс із богинею? Ми ж не у Давній Греції, треба і совість мати.

З усього того, що я поки написала, «Мальва Ланда» постає таким собі еротичним романом без думки і концепції. Але воно не так. Бо я ще не сказала, де те все діється. А місце сексуальних (але не тільки!) пригод Бумблякевича – львівська сміттярка. І для мене, дитини східної України, що майже всю свою українськість брала з книжок, слово «сміттярка» начисто позбавлене негативу і передбачуваного смороду. Тому, може, я майже одразу слухняно забула про сміттярку, яка перетворилася для мене на звичайнісінький фантастичний світ. І от у цьому фантастичному світі нещасний і забитий суспільством Бумблякевич перетворюється на героя – ним захоплюються чоловіки, йому довіряють державні таємниці, з ним спілкуються на рівних, навіть з повагою, він стає улюбленцем жінок, які ще й мало не б’ються за нього. Він, що все життя провів за сталим маршрутом дім-робота-дім, раптом пускається у небезпечні мандри, виконуючи надважливе і надтаємне завдання. Він, що все життя розгадував символи у віршах, намагається збагнути суть світоустрою. І насправді йому це не дуже вдається, принаймні зі світоустроєм. Але Бумблякевич виявляється досить розумним, щоб прийняти правила гри. До того ж правила, цілком вигідні для нього. І врешті стає щасливим. А чи не це головне?

В електронному варіанті «Мальва Ланда» поміщається десь на тисячі сторінок. Винничук водить свого героя по всіх усюдах, населяє свій фантастичний світ сміттярки не менш фантастичними створіннями, як от удав з телефонних проводів, експериментує з часовими вимірами, вводить нових персонажів майже наприкінці розповіді – тобто робить усе, аби читачу не було нудно, аби читач періодично скрикував «Що за…?» (там уже від рівня Винничукового абсурду і вихованості читача), аби то й же читач потім ще довго думав, до чого все це було. Я прочитала роман десь місяць тому. І сьогодні можу сказати, що роман про те, як важливо не замикатися у собі, знаходити сили бути собою і бути готовим до щоденних подвигів. Бо якщо все життя озиратися на інших, то ніколи буде самому жити і бути щасливим.

P.s. Мені дуже не радили читати цей роман, надто вже він кошмарний. Але я неслухняна і тому прочитала. Так от, попереджаю. Не читайте цей роман, якщо:  а) зовсім не знайомі з Винничуком; б) не готові до суцільного абсурду в тексті. А взагалі читайте. Хоча б для того, щоб потім плюватися самостійно, а не за принципом «Я Солженицына не читал, но осуждаю».

... слово – не цвях, а ртуть

«Танґо смерті» Юрія Винничука я відкладала «на потім» десь з півроку, а потім прочитала за два вечори. «Аптекар» лежав на полиці з 2 листопада – саме тоді у Харкові відбулася презентація роману. Неквапом прочитати роман заважали університетські списки літератури (а так не хотілося проковтнути ті чотириста з чимось сторінок за вихідні, як і не хотілося перебивати Винничука мемуаристикою чи українськими романами початку минулого сторіччя), потім – сесія. Розгорнула «Аптекаря» за кілька днів блаженного неробства після сесії. І не розчарувалася. Я дуже люблю такі динамічні історії на історичному тлі, де є переодягання, вбивства, інтриги і, звичайно ж, кохання. Прості такі історійки люблю, але в них має бути родзиночка. «Аптекар» саме з таких, з родзинкових. І головне – мені було важко передбачити розв’язку. Навіть за кілька сторінок до кінця останньої глави. Навпаки – я переживала і злилася сама на себе, що не можу читати швидше, перескакувала очима по пів сторінки, поверталася назад, знову перескакувала – коротше, робила все, аби читати ще повільніше. Можливо, мій мозок просто вимкнувся і насолоджувався читанням, не намагаючись передбачити хід авторової думки. А може, Винничук не просто так один із кращих сучасних письменників.

Реальний Львів середини XVII сторіччя (до речі, чимось він нагадував Париж Патріка Зюскінда), середньовічні забобони, магія, чудернацька і нереальна, як на сьогодні, медицина, тортури, страти – читач подеколи не відрізняє правду від вимислу, не знає, що автор переписав із давніх пам’яток, а що – майстерно підлаштував під правду. Тут найкраще підходять слова з самого роману: «…слово – не цвях, а ртуть. Воно живе й рухливе…Візьміть слово на язик, покатуляйте його, посмакуйте, спробуйте на зуб, і воно вам теж відкриє безліч прихованих сенсів».

Не хочу тут спойлерити і розкривати якісь сюжетні лінії. Просто скажу, що все обертається не так, як здавалося спочатку. Люди виявляються не тими, за кого себе видавали. І навіть помста, плекана роками, може забутися.

Юрій Винничук інтригує, захоплює, повсякчас тримає увагу читача, не дає йому розслабитися, то змінюючи оповідачів і манеру викладу, то вводячи в середині роману нових активних персонажів, то просто відволікаючи читача від основного сюжету химерними теоріями, наприклад, про те, що жінки з Місяця (а зовсім не з Венери, як то стверджує модна книжечка).

О, ще одне. Винничук з тих письменників, які головне вписують між рядків, у романі мало готових цитат, вони всі міцно злютовані з текстом, з історією персонажів, з подіями. Тож наостанок – одна з небагатьох цитат. У ній – звичний Винничуків еротизм і захоплення жінкою: «… любити жінку – це трохи інакше, це як дихати, її можна любити, не втрачаючи незалежності і не зазіхаючи на її незалежність. Любити її голос, тіло, рухи, запах, доторки, мати змогу обцілувати її всю з ніг до голови, покласти голову на її лоно, зачинати і чути її подих. Любити і боятися втратити все це. Але ніколи не виявляти цього страху, тільки жити з ним, тамуючи будь-які його прояви».