Про радянське

Я народилась уже в Незалежній Україні. Мені тільки 23 роки. СРСР для мене – історія. Що я знаю про цю державу? Те, що кажуть. Учителі в школі, викладачі в університеті, книжки, родина, новини, інтернет.

Я ніколи не намагалась ґрунтовно вивчати це питання, бо моїх знань вистачало, або мати якусь думку, хоч і недостатньо, аби щось доводити або щось пропаґувати. Звичайно, значна частина моїх думок сформувалась під упливом літератури. Української, радянської (теж, до речі, більше саме в українських перекладах). Відвертого соцреалізму серед своїх книжок от так одразу згадати не можу. Хіба що Гончар або Загребельний. Але там радянська дійсність – реверанс, для мене їх романи завжди більше, ніж соціалістичний світ. З російської офіційної літератури періоду союзу читала мало, з того, що приходить на думку, – історії про Киргизію та Узбекистан. Чи то у нас вдома не було таких книжок, чи я їх інтуїтивно оминала – не знаю. Але справа не у цьому. Справа у тому, що у мене не було конкретного позитивного образу СРСР. Завжди це було з якоюсь обмовкою, завжди не по-справжньому, завжди я знала, що то просто так писали. Розмови дорослих про те, що раніше було краще, я також сприймала скептично. Зрештою, з бабусею ми про це не говорили, мама ніколи на цьому не акцентувала і не наполягала, а решта не викликала досить поваги, аби серйозно прислухатися до їх слів.

І от я, двадцятитрьохрічна студентка, маючи більш-менш чітке усвідомлення про СРСР, починаю читати радянську пресу. Такий от у мене матеріал для магістерської роботи. Але розмова не про мій диплом. З журналами було все терпимо – передні статті про з’їзди і розпорядження партії я пропускала, бо читати те нормальній людині неможливо, потім рятували рубрики – все підряд не читала. «Радянська жінка» виявився навіть непоганим – підчитувала рецепти, розглядала одяг, зачіски. Найцікавіше почалось, коли взялась за газети. Кілька разів на тиждень виходили «Радянська Україна» та «Молодь України». Я ніяк не могла зрозуміти логіку їх побудови, для мене вони злилися в суцільну смугу надоїв, передовиків, засідань партії та міжнародних новин. Сталось те, чого ніколи до цього не було, – з’явився позитивний образ СРСР. Усе найкраще, що могло бути з радянською людиною, лилось на мене з цих сторінок. Усміхнені, трохи задумливі люди, щасливі діти. Неймовірні історії, самопожертва, підтримка і допомога на роботі, небайдужість оточуючих, відданість справі. Це були уривки чийогось щасливого життя, це було щодення ідеальної держави. Я читала ці статті, звичайно, скептично, але були моменти, коли не було сил опиратися. Ні, мені не стало цікаво читати протоколи засідань. Але ось історія жінки, що від звичайної швачки стала директоркою фабрики. А ось життєпис передовика, що прийшов на завод майже випадково і залишився назавжди. А тут про нову лабораторію. І про спортивні змагання. І всюди все чудово. І це дійсно був новий світ, невідомий мені до того. І раптом – стаття про радянську делегацію в США. І серед іншого – відвідини університету, де є музей української літератури чи щось типу того. І різкі, злі фрази про Винниченка і Хвильового, про інше сприйняття Шевченка. І це було холодним душем. Мені ні з чим було порівнювати надої і сівбу, але письменників я знаю. І те, що писалося про них у тій статті, – категорично розходилось із моїми знаннями, відчуттями, розумінням і сприйняттям. Це стало певним поштовхом, який нарешті дозволив мені хоч трохи зрозуміти, що там відбувалось.

Не можна мати свою думку у державі, що повністю тебе контролює. Не можна вірити якимось негативним чуткам, коли газета, радіо і телебачення тобі щоденно нагадують, що все добре, чудово, найкраще. Не можна. Не можна йти проти система хоч у чомусь, бо ця система сидить у кожному – і, якщо з тебе вона почне потроху виходити, інші одразу заженуть її назад. Якщо тобі кожного дня твого життя втовкмачують одну й ту саму думку, ти будеш щиро вірити, що то твоя власна думка. Розуміння цього стало певною полегкістю – врешті, я переконалась у могутній пропаганді, бо не хотіла вірити, що стільки людей дійсно не помічало негативу. І одночасно мені стало страшно – скільки людей розуміло весь кошмар і не могло нічого вдіяти? І скільки так і жили, щасливі і засліплені, щиро несучи ці вигадані ідеали? І ви можете уявити, наскільки страшно усвідомлювати, що ти помилявся все своє життя? Безсумнівно, це велика трагедія. Безсумнівно, лише одиниці могли гідно все це пережити.

Наостанок згадаю Бориса Олійника. Дуже багато негативу з цього приводу. І я не впевнена, що ті, хто так завзято його проклинають, в тих умовах змогли б поводитися краще. Взагалі у мене категоричні судження викликають спротив. Я не можу нікого захищати і засуджувати, але я пам’ятаю, що Олійникові вірші у хрестоматії мені подобались. 

Про вісімсот сторінок переживання

...добро не завжди є наслідком добрих учинків,
а погані вчинки не завжди є наслідком зла.

Борис. Розділ ХІІ. Наше місце

Анотація до «Щигля» мені не сподобалась, сама б я не взяла читати цей грубезний (більше 800 сторінок більшого за стандартний розміром і відносно дрібним шрифтом) том. Історії про підлітків не цікавлять мене з часів Олівера Твіста, Том Сойєр та Гек Фінн, звичайно, вразили, але навряд Донна Тартт могла виявитися другим Марком Твеном. Наркотики? Єдиним моїм літературним наркоманом був Шерлок Голмс, читати про інших бажання не було. Старовинна картина? Звичайно, це вже цікавіше, але «Ім’я рози» також обіцяло давній рукопис і захопливий сюжет, а я ледве подолала половину… Тому я дуже вдячна людині, яка наполегливо радила прочитати цей роман і чий авторитет виявився сильнішим за всі упередження.

Що це за книга? Це не історія одного життя, бо ми не знайомимось із Тео Деккером у пелюшках і не полишаємо його на смертному ложі. Це не розповідь у стилі Діккенса про маленького сироту, який стикнувся із жорстким світом, бюрократичними штучками і соціальною несправедливістю, опустившись на дно життя і спробувавши потім виборсатися на поверхню. Бо не все виявилось таким однозначним, чорно-білим і цілком диференційованим. Це не пригодницький роман з перестрілками і романтикою злодіїв, не роман про російську (читай – будь-яку східноєвропейську) мафію, не андеґраундний роман про наркотичні видива, не повчальна історійка про те, що колишніх наркоманів не буває, діти успішних батьків не завжди успішні, а пристойні родини мають своїх скелетів у фамільній шафі XVII століття. Роман ні про що зі згаданого і – одночасно – про все разом. Роман дійсно про все, крім, хіба що, кохання, але й воно тут є – лейтмотивом крізь усі сторінки, листами, згадками, напівдумками і лише інколи – словами. Роман не про кохання, але про любов – між людьми, друзями, до життя і мистецтва, про любов як найбільшу цінність і вагу цього світу.

Мати Тео загинула, а він, дванадцятирічний хлопчик, залишився сам у дорослому світі. Він не знав, як себе поводити, бо вони ніколи не говорили про щось подібне. Соціальні працівники, психологи, що виконують свою роботу за стандартною схемою і не шукають підходу до кожного окремо. Холодність і чепурність дому Барбурів, у яких живе Тео. Невідомість. Тео ховається у собі, не йде на контакт і єдине місце, д йому добре, – дім-крамниця-майстерня Гобі, який так дивно з’явився у його житті (і неперевершена картина, пташка на ланцюжку, неймовірно дорога, що про неї нікому Тео не казав, яку оберігав від усіх і навіть від себе). Але Тео надто малий, щоб сказати комусь, що йому добре у Гобі, надто малий, аби взагалі щось вирішувати у своїй долі, а тому їде з батьком, що невідомо звідки з’явився і забрав його у Лас-Вегас. Там Тео надто рано подорослішав. Ні, батько не примушував малого працювати, його не зґвалтувала мачуха, він не перетворився на старшого брата, відповідального за чиєсь життя. Ні. Тео став наркоманом і пияком. У компанії Бориса, хлопця з України, він стає тим, ким ніколи не хотіла бачити його мама. Взагалі дуже цікаво спостерігати, як змінюється ставлення Тео до батька – від сліпої і звичної з дитинства ненависті до цілком нормальних (у тих умовах) стосунків. І от цей батько гине. Вже п’ятнадцятирічний Тео розуміє, що скоро прийдуть соціальні працівники, а він уже не переляканий хлопчик-жертва теракту, він сирота-наркоман із поганенькою репутацією. І єдиний вихід – тікати. І Тео знову в Нью-Йорку. Знову у Гобі, у заспокійливому теплі його будинку і майстерні. Він знову чистий, має стабільний обід, навчається, знову хтось опікується його життям. І ось Тео вже дорослий. Він партнер Гобі по бізнесу, він торгує антикваріатом (не завжди чисто, але треба якось крутитися), у нього є більш-менш постійна коханка і власний дилер. Життя, так би мовити, цілком його влаштовує. Тео не спілкується з колишніми друзями. Здається, у нього взагалі немає друзів-ненаркоманів. Одного дня у його життя повертається Барбури, серед них уже немає Енді – найкращого друга дитинства (Енді, Енді, ти так ненавидів море і яхти, що вони тебе, врешті, і вбили), – але є Кітсі, неймовірно гарна і весела, Кітсі, з якою ось-ось весілля. Тео майже щасливий, от тільки не може ніяк знайти свого дилера, пропав кудись, бідака. У пошуках дилера Тео натрапляє на Бориса – друзяко, скільки часу! У Бориса непевний (звичайно, нелегальний), але прибутковий бізнес, власний водій, дружина-шведка, троє дітей (старші – близнюки!). І Борис вкрав його картину, його пташку на ланцюжку. Вкрав ще у Вегасі, а Тео, заляканий власними страхами, ніколи не діставав картину з того згортку, що зробив сам у Вегасі. Які іронія – все життя боятися за картину, якої у тебе немає! І от тут починається детектив з елементами бандитизму. Нідерланди, вбивство, втрата паспорта, зламаний телефон, незнання мови, страх, невідомість, наркотичні оп’яніння, спроби самогубства – і чудесні знаки згори. І неймовірне вирішення усіх проблем, яке всі ці роки лежало на поверхні, але здавалось надто безглуздим і законним, щоб брати його до уваги.

В кінці роману Тео має достатньо грошей (і законних грошей!), аби залагодити всі свої проблеми. Ще невідомо, чи одружиться він із Кітсі. Невідомо, що робитиме потім, коли поверне крамниці Гобі добре ім’я. Невідомо, чи залишиться в його житті Борис. Єдине, що відоме – його картина, його пташка на ланцюжку, його щиголь тепер у надійному місці, звичайно, він не належить Тео безроздільно, але чи має якесь значення матеріальна власність, якщо картина ніколи не покине думки Тео?

Цікаво, що б про все це сказала мама (мама, бо у дванадцять років може бути тільки мама, ще не мати і вже не мамуся) Тео?

Безперечно, його мама не хотіла, аби він жив так: з батьком, з наркотично-алкогольними затьмареннями у підлітковому віці, з власним дилером тепер і оборудками з псевдоантикваріатом.

Безперечно, вона хотіла, щоб його життя проходило так: серед творів мистецтва, закоханого у свою роботу і красу Гобі, серед музейних каталогів, аукціонів, давніх живих меблів.

Безперечно, вона не хотіла так рано піти з життя: надто багато прекрасного ще залишалось непізнанним, надто багато невідвіданих музеїв і непобачених шедеврів.

Безперечно, якби вони про це говорили, вона б хотіла так померти: у музеї, серед картин, у найвищому естетичному захваті.

Це роман неймовірного емоційного напруження. Я весь час знала, що щось станеться. Відчувала фізично весь той бруд, у який занурювався Тео. Я хотіла кричати, щоб він не йшов ТУДИ, не робив ТАК, не казав ТОГО, не думав ПРО ТЕ. Я хотіла стати частиною його історії, хотіла наснитися йому і застерегти від усіх помилок, хотіла прийти і за руку забрати з того кошмару. Але я не могла. Я могла тільки розпачливо спостерігати, як він сам себе обплутує тенетами, а потім намагається розгризти їх. Я могла тільки відкладати книжку і вмовляти себе, що це тільки роман, вигадана історія, що немає насправді ніякого Тео і ніякого Бориса, ніякого Гобі і навіть місіс Барбур не існує, але я знала, що все це неправда – кожен з них живе у нас усередині. Ніхто з нас не поганий і не хороший, ми такі тільки тому, що так склалися обставини. І невідомо, що було б з нами за інших умов. І я знову брала книжку, розгортала сторінку і переживала /за/ життя Тео. Слово за словом, речення за реченням, сторінка за сторінкою я жила чужим життям. Життям хлопчика, який під впливом літнього чоловік після вибуху у музеї вкрав маленьку картину. Переляканого хлопчика, чиє життя підпорядковувалося волі маленького намальованого щиглика, пташці на ланцюжку.

"Квіти для Елджернона" і мейнстрім

Є книжки, про які багато говорять, а ти ходиш довкола і ніяк не наважаєшся прочитати якийсь популярний роман. Так я довго свідомо обходила стороною «Нестерпну легкість буття» і «Квіти для Елджернона». І якщо Кундера приємно здивував, то Деніел Кіз розчарував.

Цікаво було спочатку, коли заповзятий Чярлі Гордон писав звіти з помилками, тільки-но помилки закінчились, стало нудно. Остання цікава сцена, яка хоч трохи інтригувала, це та, в якій Чарлі намагається переспати з Алісою і в нього це не виходить. Точніше, інтрига зникла ще тоді, коли вони зі Штраусом та Немуром полетіли на конгрес, щоб представити свій проект. Але у сцені з Алісою повернулась. Ні втеча Чарлі з конгресу, ні стосунки з Фей (для чого треба було вводити тоді легковажно-дитинну і чарівну Фей?), ні тим більше психічна хвороба матері і регресія самого Чарлі не здивували. І це при тому, що я, стільки разів чувши про роман, сюжету хоч приблизно не знала. Так, я не могла передбачити всі ходи, але було нудно, дії і думки героїв не вражали, не дивували, не захоплювали зненацька. Я дочитувала останні сторінок 50 з думкою, коли воно все закінчиться, коли Чарлі знову повернеться до початкового стану і все буде так, як на початку книжки. Серйозно, якби з ним щось сталось, навіть якби його просто збила машина, мені б такий фінал розповіді сподобався більше.

Роман був написаний у 60-х роках ХХ століття і є дебютним для Деніела Кіза. На дебют можна списати недокручені думки (що значить, невідомо, як боротися з ефектом Елджернона-Гордона, якщо просто можна не навантажувати мозок отак одразу?), на 60-ті роки – актуальність теми (наукова етика, статус людей з вадами розвитку в суспільстві і т.д.), але чим пояснити сучасне захоплення романом? Люди у ХХІ столітті прозрівають, дізнавшись, що люди з проблемами розвитку насправді особистості і заслуговують на адекватне ставлення? Що наукові експерименти не мають порушувати права людини і зазіхати на особистість? Що науковий світ далекий від ідеального, а професори застрягли у вузьких темах власних досліджень? Що наука займається чим завгодно, тільки не дійсно корисними для людства справами? Серйозно? У ХХІ столітті захоплюватися романом, який все це викриває хоч і цікаво, але досить слабо? Окей. Я нікого не хочу ображати. Для когось, можливо, він улюблений. Це особиста справа кожного. Мене дивує саме цей мейнстрім. Що почитати? «Квіти для Елджернона»! Яку класну книгу порадиш? «Квіти для Елджернона»! Що подарувати комусь на щось? «Квіти для Елджернона»!

Фух, виговорилась. Можливо, тільки я потрапляю на таких людей. І прошу вибачення у всіх, кому цей роман подобається. Він хороший, просто я очікувала більшого, від того і така реакція.

Про Шевельова

А що було б, якби у моєму житті не з’явилась ця людина? Якби я обрала іншу спеціальність? Якби НЕ прочитала цю книгу? Якби батьки назвали мене по-іншому? Як часто ставите Ви собі подібне питання? Гортаючи стрічку на ФБ, зрозуміла, що сьогодні 17 грудня – день народження Юрія Шевельова. І задумалась, що було б, якби три роки назад науковий керівник не порадив усьому нашому семінару прочитати «Над озером. Баварія» і «Четвертий Харків»? Навряд чи викладачка критики, на парі якої основним видом роботи були нудні лекції і конспектування статей, змогла б прищепити мені любов до Шевельова. А я його люблю. І під настрій уявляю, як він ходив Сумською. І мені майже вдається…

Два томи мемуарів «Я, мені, мене (і довкруги)…» я прочитала з перервою у рік чи навіть два. Другий том дочитала наприкінці листопада. І мучила його довго-довго: Юрій Володимирович вирішив виділити хоч кілька рядків чи не кожному МУРівцю, чи не кожному знайомому в еміграції. Результат – майже двісті сторінок про людей, яких я не знаю. Найприкріше, що Тодося Осьмачку, Уласа Самчука та Василя Барку я так і не навчилась автоматично розрізняти. Я раділа, коли мова йшла про когось, кого я хоч трохи знаю, і це проблема не тільки моя. У першому томі була подібна ситуація зі спектаклями, які йшли на харківській сцені. Але то явище, яке я б і не мала знати. А от письменники української еміграції мали б філологу-майжемагістру бути відомі. Усі переваги Шевельових розписувань про мовознавців у першому томі я оцінила дещо пізніше, коли ці мовознавці були у відповідному університетському курсі, серйозно, я нічого не сприймала із таким захватом, як прізвище, прочитане раніше у Шевельова і тепер почуте з викладацької кафедри. Сподіваюсь, імена з другого тому також можна буде десь використати.

Дуже складно писати про людину і її праці, якщо вона є для тебе взірцем. Це як намагатися перемалювати Сікстинську Мадонну Рафаеля – більш-менш схоже вийде тільки зелена завіса. Тому я не буду писати про Шевельова, а буду писати про себе.

Мене абсолютно захопила одна, може, непримітна на перший погляд, річ. У кожній ситуації він намагається бути щирим. Оксана Забужко кілька днів назад під час презентації своєї книги згадала його слова про те, що треба намагатися менше брехати. От такі і його мемуари. Він говорить про речі, про які дорослій людині, здавалося б, варто мовчати. Наприклад, про те, що досить довгий час не знав, чим займатися, що спеціальність обрав майже випадково. Що багато чого не розумів з того, що відбувалось у часи його юності (а це – Харків періоду українізації та Розстріляного Відродження), що був наївним у серйозних питаннях, що був абсолютно безпорадний у побутових ситуаціях, що не все запам’ятав, не з усіма поводив себе належним чином, давав спішні характеристики, забував про матір і як належне приймав її жертву. І якщо за кожним великим чоловіком дійсно стоїть жінка, то у Шевельова за плечами стояла його мати.

Стиль Шевельова – простота, іронія та академізм – можуть тільки захоплювати. Кілька тижнів тому в університеті проходили «Шевельовські читання». І більша частина доповідей скидалась на реферат і уявляли з себе набором цитат зі вставними реченнями. Я сиділа, слухала все це і думала, що сам Шевельов перший би встав і вийшов, щоб не слухати таке.

У найближчих планах – прочитати листування Оксани Забужко і Юрія Шевельова. І книгу про самого Шевельова, але хорошу-хорошу, таких зараз мало пишуть.

Рай у хаті скраю (про роман Володимира Лиса "Століття Якова" і серіал за мотивами)

Коли стрічка фейсбуку зарясніла постами про «Століття Якова», я вирішила, що треба і прочитати, і подивитись. Роман скачала, одразу й читати почала.

І враження – не дуже. Перше, що дражнило, поліська говірка персонажів. Я багато чого можу зрозуміти (п’ять років філфаку, як-не-як), але фонетична транскрипція без квадратних дужок у художньому тексті мене не приваблює. Але то таке, думаю, хай. Не формою однією. Але і зі змістом виявилось не дуже. Епічність, що її обіцяє назва, якась слабенька, інтрига мінімальна, а сюжетних поворотів я теж особливо не помітила. Звичайно, увагу привертають любовні пригоди Якова. Чисто по-жіночому спостерігала і переживала за всіма його жінками і їхніми чоловіками, але ж кохання недостатньо для хорошого роману, правильно? Історичним подіям, що подавались у романі, також чогось не вистачало, ніби автор не до кінця придумав, як їх узгодити із життям Якова. Коротше кажучи, роман мені не сподобався.

Я не зупинилась і подивилась серіал. І не те, щоб я була дуже в захваті, але враження однозначно кращі, ніж від роману. Хай там купа прорахунків, нових і тих, що прийшли з роману, та картинка вийшла цікавішою. І мені сподобались актори. Особливо актриса Людмила Загорська, що грала Зосю, гонорову уродзону шляхтянку, що від великого кохання перетворилась на поліську селянку (трансформація для мене, якщо чесно, незрозуміла, але хай, дівчина всередині мене мліє, захоплюється і втирає сльози замилування). От красива вона для мене і органічна в цьому образі. І щодо образів, сподобався мені один момент, здається, відсутній в романі, коли троє сільських пияк, вічних відвідувачів корчми, за совєтів перетворились на каратєльний атряд, тобто людей, що представляють владу. Показово так. А ще цей серіал не можна уявити без музики. ОЕ тут було багато, але тільки у першій серії, потім звиклось. Була тут і Христина Соловій з піснею, мабуть, недоречною (лемківська на Поліссі, так кажуть розумні люди, але я не фольклорно-пісенний спеціаліст), та колоритною. Серіал на жіноче мі-мі-мі справив ще більше враження, чого тільки варті хрестини Зосі і Ольги або повернення Якова з полону (війни?), коли спершу побіг не у свою хату, а у сусідчину. Серіал хороший, але тільки як картинка для відпочинку, не більше.

А тепер кілька слів про головного героя, Якова Меха. Я не буду довго розписувати, скажу тільки, що для мене він – типовий один нашого народу. Працьовитий хазяїн, що над усе піклується про свою родину і своє господарство. Війну не любить, та що робити, коли треба? Сумлінно виконує чужі накази, а тому стає уланом і має непогані перспективи у війську, але приймати рішення за когось – не для Якова, і він їде додому. Справжня війна, а не просто служба в армії, нічого не змінює: солдат виконує накази і більш за все прагне повернутися до мирного життя, а тому майбутня радянська влада не може йому навіть зраду приписати за перебування у німецькому полоні. Упівців готовий підтримувати харчами (більше через те, що серед них – його сусіди і друзі, а не з якихось політичних причин), але самому йти до лісу – ні, у нього діти і дружина, господарство, не до іграшок. Ідеал Якова – це такий собі ідеал пересічного українця, мрія-утопія про комфортне власне господарство без будь-яких зовнішніх впливів, поза соціальними та історичними подіями, поза змаганнями за владу і фінансово-валютними операціями. Рай у хаті скраю.

Я не з тих людей, які «не читал, но осуждаю», мені хочеться мати свою думку, не нав’язану іншими. Принаймні у питаннях, мені цікавих. І скільки б Забужко не хвалила роман (до речі, її передмову я буду читати тільки зараз, але позитивні відгуки окремо бачила), а Винничук не критикував серіал, моя думка сьогодні інша: роман так собі, але поганенький, а серіал так собі, але хороший.

Роздуми над борошняним мішечком

Для всього свій час, і година
своя кожній справі під небом
(Книга Екклезіястова 3:1),
епіграф до повісті

Межа між талановитою дитячою і дорослою літературою досить примарна. Так само, як і між творами для дітей і творами про дітей. Але це теорія. Практика – повість Енн Файн «Борошняні немовлята», написана за рік до мого народження – в 1992 році – і прочитана за день до мого двадцятитрьохріччя. Тобто сьогодні борошняна малючка Саймона Мартіна запросто могла стати моєю подругою, а сам Саймон – старшим другом, начальником чи відлюдькуватим громилою-сусідом. І у мене дійсно таке враження, ніби я знаю всіх героїв повісті давно-давно, ніби я сама ходила коридорами цієї школи і сиділа на уроках. Історія, що спочатку не викликала захвату, захопила повністю. І не стільки закрученим сюжетом, яскравими образами (їх, до речі, вистачає), скільки простотою і глибиною думок одночасно. Я терпіти не можу, коли письменники починають розумувати, розмірковувати про високе, висотувати з пальця філософію, де її немає, і намагаються продемонструвати власну ерудицію і знання життя. У більшості це все виходить надто награно і показово. Але не у Енн Файн. Усі думки, що заслуговують бути занотованими, висловлені 14-річним хлопчиною-ПроблемоюВсієїШколи. Стиль відповідний. Речі, про які говорить Саймон Мартін, надто банальні, але одночасно – надто неочікувані для підлітка. Батьківство. Що про це можуть сказати учні 8 класу (порахувала приблизно за віком, у Великобританії своя система)? А нічого. Або почнуть нервово хіхікати, вже знаючи щось про секс і автоматично асоціюючи його з дітьми, або просто дивуватися, чого їм ставлять такі питання. Саймон Мартін, раптом ставши відповідальним за життя і здоров’я борошняної малючки, одразу подорослішав, починаючи усвідомлювати речі, про які раніше навіть не задумувався. Простий шкільний проект, що в інших викликав тільки відразу, захопив його повністю. Він не просто зрозумів, що є щось, повністю залежне від нього, він переніс цю ситуацію на свою власну долю – долю хлопця, що ріс без батька. І от протягом півтораста сторінок Саймон намагається зрозуміти, чому батько пішов від них з матір’ю. і врешті приходить до висновку, такого простого і очевидного, що до нього і не додумаєшся одразу, що той чоловік просто не готовий був ставати батьком. Не готовий був щодня, щогодини, щохвилини, щосекунди – завжди! – бути відповідальним за інше життя. За іншу істоту, яка прив’язує тебе своєю безпорадністю, своєю безпосередністю, прив’язує самим своїм існуванням. І ти вже не можеш думати ні про що інше, не можеш спокійно жити, навіть якщо ця маленька істота залишає тебе без сну і відпочинку, псує нерви і вихідні, забирає весь твій час, всю твою увагу і тебе всього. До такого подвигу треба бути готовим. І він, Саймон Мартін, буде до нього готовий, але ще зарано. Зараз він може залишатися розбишакою з розписаними на тиждень вперед відпрацюваннями, розбишакою, що розірвав посеред школи 18 мішечків із борошном і волав при цьому пісню. Розбишакою, цілком свідомим свого розбишацтва і, що важливо, свого майбутнього відповідального батьківства.

Я давно не читала книжок, настільки простих і життєвих одночасно. І я відправляю «Борошняних немовлят» до маст-ріду.

p.s. За цю повість Енн Файн отримала Вайтбредську премію і медаль Карнеґі.

Мальва Ланда, або Кілька слів про роман, читати який мені не радили.

Проза, що починається з поезії, одразу налаштовує на ліризм. Читач уже підсвідомо готовий переживати всі душевні перипетії разом із персонажами, виписувати солодкі цитати про життя, навіть плакати над нещасним коханням. Принаймні, так у мене. Інколи, коли рядки з поезії не піддаються миттєвому тлумаченню, на сторінках розгортатиметься щось дуже філософське. Але все одно з душевними перипетіями етцетера.

«Мальва Ланда» Юрія (хоча як часто він – просто Юрко) Винничука таку схему спростувала. Принаймні, цитат у мене одна і та – про українців як націю. Решта не годиться. Перипетії також були, але головний герой Бумблякевич реагував на них зовсім неправильно – ніяких тобі філософських розумувань, страждань і душевних поривань. Нещасного кохання також не було – усі панночки, що траплялися пану Бумблякевичу на шляху, одразу (чи у наступній главі) були готові задовольнити будь-які його чоловічі бажання, ба навіть хотіли того чи не більше нього самого. Єдина жінка, що приваблювала головного героя і з якою він не переспав, була власне Мальва Ланда, але вона потім перетворилася на божество, а який секс із богинею? Ми ж не у Давній Греції, треба і совість мати.

З усього того, що я поки написала, «Мальва Ланда» постає таким собі еротичним романом без думки і концепції. Але воно не так. Бо я ще не сказала, де те все діється. А місце сексуальних (але не тільки!) пригод Бумблякевича – львівська сміттярка. І для мене, дитини східної України, що майже всю свою українськість брала з книжок, слово «сміттярка» начисто позбавлене негативу і передбачуваного смороду. Тому, може, я майже одразу слухняно забула про сміттярку, яка перетворилася для мене на звичайнісінький фантастичний світ. І от у цьому фантастичному світі нещасний і забитий суспільством Бумблякевич перетворюється на героя – ним захоплюються чоловіки, йому довіряють державні таємниці, з ним спілкуються на рівних, навіть з повагою, він стає улюбленцем жінок, які ще й мало не б’ються за нього. Він, що все життя провів за сталим маршрутом дім-робота-дім, раптом пускається у небезпечні мандри, виконуючи надважливе і надтаємне завдання. Він, що все життя розгадував символи у віршах, намагається збагнути суть світоустрою. І насправді йому це не дуже вдається, принаймні зі світоустроєм. Але Бумблякевич виявляється досить розумним, щоб прийняти правила гри. До того ж правила, цілком вигідні для нього. І врешті стає щасливим. А чи не це головне?

В електронному варіанті «Мальва Ланда» поміщається десь на тисячі сторінок. Винничук водить свого героя по всіх усюдах, населяє свій фантастичний світ сміттярки не менш фантастичними створіннями, як от удав з телефонних проводів, експериментує з часовими вимірами, вводить нових персонажів майже наприкінці розповіді – тобто робить усе, аби читачу не було нудно, аби читач періодично скрикував «Що за…?» (там уже від рівня Винничукового абсурду і вихованості читача), аби то й же читач потім ще довго думав, до чого все це було. Я прочитала роман десь місяць тому. І сьогодні можу сказати, що роман про те, як важливо не замикатися у собі, знаходити сили бути собою і бути готовим до щоденних подвигів. Бо якщо все життя озиратися на інших, то ніколи буде самому жити і бути щасливим.

P.s. Мені дуже не радили читати цей роман, надто вже він кошмарний. Але я неслухняна і тому прочитала. Так от, попереджаю. Не читайте цей роман, якщо:  а) зовсім не знайомі з Винничуком; б) не готові до суцільного абсурду в тексті. А взагалі читайте. Хоча б для того, щоб потім плюватися самостійно, а не за принципом «Я Солженицына не читал, но осуждаю».

Мідний королю, не займай, що ціную!

Я вже колись писала про Марину та Сергія Дяченків, про їхній роман "Ритуал". І там я так мимохідь сказала про «Мідного короля». Тепер скажу трохи детальніше.

По-перше, я його перечитала. По-друге, впевнилась, що він точно входить до списку моїх улюблених книжок, а там, незважаючи ні на що, не так і багато всього. По-третє, «Мідний король», мабуть, чи не єдиний сучасний роман у тому спискові. Можливо, я помиляюсь, але все, що згадується, мінімум з минулого сторіччя. Так що це книжка для мене по-своєму знакова і важлива. І далі будуть спойлери, так що майте на увазі.

...Є прекрасне місто Мірте, в якому живуть Золоті, найкращі і найдобріші, що навіть щурів не вбивають. А є гекса, які все життя проводять у сідлі величезної ящірки, не гребують канібалізмом і пишуть на шкірі ворогів. І є маленький хлопчик Розвіяр, талановитий переписувач, раб, який коштує шалені гроші. І от раптом, коли золоте Мірте вже поруч, виявляється, що Розвіяр – гекса, а жоден гекса не може опаскудити ні подихом своїм, ні кроком своїм місто Золотих. І хлопця, не довго думаючи і не зважаючи на істеричні вигуки його хазяїна, викидають за борт корабля. Малого підбирає бакенник, відвозить до маяка, де живе відлюдкуватий божевільний старигань, і все. І на цьому б історія мала б завершитись. Але ні. Розвіяр (справжні гекса сказали б "Розві-арр") проходить всі можливі для нього соціальні щаблі – від раба на важкій роботі, молодшого вартівника до дійсного вартівника і помічника володаря замку (ні, не так – Володаря замку, хоч у тексті і з малої). Від наймита на чорній роботі до бунтівника. Від розбійника до Володаря замку. Від Володаря замку до нікому невідомого доглядача маяка. Від маяка до маяка. Цикл замкнувся. Життя прийшло у рівновагу...

...Розвіяр у всіх своїх мандрах був не сам. Точніше, спочатку сам, а потім у нього з’явився Лукс. Звіруїн. Напівлюдина-напівтигр. У його племені жінки народжують чотирьох дітей – двох матерів, вершника (звичайний чоловік) і звіруїна. Вершник сідлає брата, впивається острогами йому в боки і у всьому головний. Якщо вершник помирає, з ним помирає і його брат. Лукс збунтувався. Його за це мало не вбили, але Розвіяр врятував. І вони стали названими братами. І дотримувались у всьому звичаїв Луксового племені, навіть дружина у них була одна на двох. Тільки остроги Розвіяр ніколи не надівав...

...Імперія забирає маленьких магів у столицю, виховує їх, навчає і ставить собі на службу. Тих, хто приховує мага, чекає розплата. Хай навіть це ціле селище. Хоча Імператор тужить за кожним своїм підданцем. Яска все життя ховалась, нишком відкриваючи і закриваючи лялькам очі, потім поранила імперського мага і втекла з хлопцем і звіруїном. І стала великим магом. І коханою жінкою. І матір’ю. Тільки кохала вона не того, хто кохав її і від кого у неї був син. І ніяка магічна сила не подарує тобі жіночого щастя...

...«Мідний королю, Мідний королю, візьми, що ціную, подай, що потребую». Окраєць хліба, свічка, недочитана і омріяна книжка, шкатулка з волоссям матері і своїм власним, ідеальні клинки, медальйон з портретами найдорожчих, син від першої  у житті коханої жінки, коханка з Мірте… А до абсолютного знання не вистачало ще трохи, ще однієї, найстрашнішої жертви. Мідний король не давав нічого матеріального, він давав знання і відчуття власної сили. Але і брав не тільки те, що йому давали. За все потрібно платити. Навіть за пам’ять...

За захопливим фентезійним сюжетом, повним інтриг і неочікуваних поворотів, ховається дорослий роман про дорослі проблеми. Про вибір у цьому житті, про вплив традицій, про стосунки між людьми взагалі і стосунки між закоханими. Про те, що кожному потрібна родина. І що зовнішність нічого не вирішує. І що матеріальне ніколи не буває найціннішим.

Трохи про те, як я ніяк не зрозумію Андруховича

Знайомство з письменником і його твором може відбуватися по-різному. З одними нас знайомлять батьки, з іншими – школа, інших знаходимо випадково, западаючи на обкладинку чи назву (у мене так було з Дяченками та їх «Vita nostra!»). В одних закохуємося з перших сторінок, з іншими потрібні сотні сторінок, перемучувань, років. З Юрієм Андруховичем у мене було особливе знайомство.

Я дуже люблю Юрія Шевельова (до речі, не один Юрій-письменник мені подобається, мабуть, фетиш на ім’я), і є у нього одна стаття «Го-Гай-Го (Про прозу Юрія Андруховича і з приводу)», яку я десь-таки прочитала. Припускаю, що це одна з небагатьох статей Шевельова-Шереха про сучасну українську літературу. З того і зацікавлення. Ясна річ, я чула про Андруховича і до того, мимохідь читала якісь його поезії і приглядалася до його публіцистики як до предмету наукового дослідження. Знала про існування БУ-БА-БУ, але жодного більш-менш системного уявлення зовсім не було. І от Шерехова «Го-Гай-Го». І от скачую «Перверзію», яку Шевельов називає виключно «Перверсією» (ворд, до слова, підкреслює обидва варіанти), «Московіаду», і з таким запасом їду на відпочинок. У потязі з невідомого дива читаю Франка «Борислав сміється», а потім і «Перверзію». Було це роки два тому. Деталей не пам’ятаю, але мене захопили ці кілька оповідачів, що з різних позицій розказували про те ж саме, мене закружляв карнавал і Венеція, але жодних логічних висновків я не зробила тоді. Якось воно мені надто по-новому було. А отже, мало переваритися, покритися часом і досвідом, хоч би і читацьким, зринути якось випадково, перечитатися – і вже потім були б висновки. Тоді я лише вирішила, що «Московіаду» поки не читатиму. І правильно, до речі.

Мій номер два у прочитаннях Андруховича – «Дванадцять обручів». Там було легше, ніж з «Перверзією», але величезна прогалина – незнання Антонича – не дозволила, знову ж таки, оцінити весь задум. Ну тобто знання Антонича також не дозволило б цього зробити, але хоч не так фатально. Майже проковтнувши роман, чекала на лекцію про нього, в результаті отримала приблизно таке: « – Ви знайомі з творчістю Антонича? – Ні. – Ну тоді мені вам нічого розказувати». І далі було все те, що я й сама зрозуміла і прочитала. Тож «Дванадцять обручів» залишилися для мене напівдетективною-напівмістичною історією бідного Цумбруннена, якого невідомо чого тягло в цю дивно-дику Україну. І закликом у світ Антонича. До якого, правда, я ще не дійшла. Хоча версія Андруховича точно більш приваблива, ніж офіційна. Але то таке.

І от цього літа я нарешті прочитала «Московіаду». Прочитала і пожалкувала, що не прочитала її раніше. А потім вирішила, що раніше її і не треба було читати. А потім подумала, що нічого я насправді не зрозуміла. Вірніше, щось та й зрозуміла, але хіба щось. Але по черзі.

Головний герой – Отто фон Ф. Студент літературних курсів у Москві. Українець. Поет. Він вічно п’яний і вічно у пошуках сексу. Тим, що він п’яний блукає з точки А (гуртожиток) до точки В (Кирило), що розробляє якусь філософію пияцтва, нагадав мені Вєнічку Єрофєєва. Вєнічка до своїх Пєтушків, як і Отто до свого Кирила, так і не дістався. Хоча уперто прямував. Те, що вічно у пошуках сексу, і взагалі має розмаїті стосунки з різноманітними жінками не давало мені забути, що переді мною роман український постмодерністський родом з дев’яностих. Те, від чого я плювалася у Єрофєєва, у Андруховича сприймалося нормально і навіть з інтересом. Але те, що у Єрофєєва врешті вилилося у своєрідне новітнє Євангеліє, у Андруховича я не змогла класифікувати. Приблизно: переживання, роздуми, припущення, біль, надія українців у часи серйозних, бажано-страшних політичних перетворень. Але це надто грубо, надто некрасиво, надто неточно. І надто бідно. Не тільки політика в «Московіаді», не тільки алкоголь, не тільки сюрреалізм, що просто кричить з усіх щілин. Не про пивпар на Фонвізіна, не про дощ, не про бійку з жінкою, яка потім урятувала тобі життя, не про триметрових щурів у метро і навіть не про засідання мерців, що вирішують долю мільйонів. Не про це. Точніше, не тільки про це. А про що ще – мене не вистачає.

«Московіада» з тих романів, що мають стояти на поличці, перечитуватися, на берегах мають з’являтися нотатки, звідусіль висмикуватися закладки, знову-таки з нотатками. Але і тоді, з надцятого прочитання, наврядчи відкриється усе. Можливо, більшість з того, що намагався сказати Андрухович. Але мала частка того, що може сказати сам роман.

До 118-річниці

- А хто ж ми? Бики чи матадори?

- Завжди доводиться бути биком.
Але думаєш, що ти матадор.

Е. М. Ремарк "Життя у позику"

118 років тому у цей день народився Еріх Марія Ремарк.

З Ремарком я познайомилася років у 19, прочитавши його роман "Три товариші". До того часу була впевнена, що це соцреалістична оповідка про веселі пригоди трьох піонерів, ну може, комсомольців. А виявилося, що це роман про дружбу, що пережила війну, і про кохання, яке намагалося пережити хворобу. Роман "На Західному фронті без змін" - окрема тема, щемка, страшна і правдива. Потім я читала "Тріумфальну арку", більше через те, що в інтернеті натрапила на листування Ремарка з Марлен Дітріх ("Скажи мені, що ти мене кохаєш") і зауваження, що акторка - прообраз головної героїні. Роман мені не пішов, не пішов настільки, що я навіть не пам'ятаю, чим там усе закінчилося. І найбільш цікавими для мене були епізоди, пов'язані з нелегальною хірургічною діяльністю Равіка. 

А потім я випадково натрапила на український переклад "Життя у позику" (переклад Романа Попелюка та Юрія Винничука). Анотація говорила, що український переклад більш повний, на відміну від російського (український зроблено з книжкового, а не журнального видання під назвою "Der Himmel kennt keine Günstlinge", тобто "Небеса не знають улюбленців"), та обіцяла роман про життя, смерть і кохання без жодної політики. Прочитала я його швидко, але якось не зачепив. Ну зовсім не зачепив. Для мене там було надто багато слів про почуття. Надто багато було сказано прямо, замість того, щоб бути просто показаним. Так, Ліліан хвора і намагається якнайбільше взяти від життя. Так, її супроводжує і певним чином надихає Клерфе. У них є багато спільного: вони обидва бачили смерть (Ліліан - у санаторії, у відголовсках війни, Клерфе - на війні і на автоперегонах), у них обох невиразне майбутнє, в кінці їх обох чекає смерть, вони обидва не рахують грошей саме тому, що можуть не встигнути їх витратити. І спочатку жоден з них не хоче нічого серйозного, бо не має на це права. А потім Клерфе закохується настільки, що хоче одружитися з Ліліан і вести спокійне життя торгового представника автофірми (бо ж навіть життя тренера автогонщиків здається йому надто активним і далеким від Ліліан). Клерфе допускається єдиної, але фатальної помилки - починає сприймати Ліліан хворою. А вона ж і втекла від такого ставлення, від санаторію і від Боріса. А тепер, коли Клерфе перетворився на такого ж Боріса, хоче втекти і від нього. І справа навіть не в піклуванні. Боріс весь час був для Ліліан турботливим і спокійним хворим, що намагається дотримуватися розпорядку і вірить у користь санаторного лікування. Клерфе ж і підкорив її своїм бунтарством, жагою життя і вільним прийняттям смерті, а найперше тим, що бачив у Ліліан привабливу молоду жінку, але не хвору пацієнтку гірської лікарні. 

І коли Ліліан вирішила втекти від небажаного шлюбу, доля вирішує по-своєму: Клерфе гине на автоперегонах. Дійсно останніх у своєму житті. Ліліан не може цього зрозуміти, бо в її світі люди помирали від хвороби, від неуникної фатальності, але зовсім не від дурості, не від свідомого ризикування власним життям. Мертвий Клерфе викликає у неї єдину думку: це вона мала померти, вона, а не він. Є у цьому частка егоїзму. Врешті, вона не займалася похороном, бо звідкись з'явилася сестра Клерфе, що намагалася витиснути якнайбільше з братової смерті. Власне, Клерфе залишився самотнім після смерті - сестра прагнула отримати гроші і зовсім не побивалася за ним, Ліліан це застало надто зненацька, тренер та команда поспішали на інші перегони. От і все. Навіть Гольман потім просто зайняв місце Клерфе, як Клерфе колись зайняв чиєсь місце. Самотньою залишилася і Ліліан. Хоч вона повернулася до санаторію з Борісом, померла на самоті. 

Врешті, кожен залишається наодинці перед обличчям смерті. Врешті, кожен самотній. Завжди.

Ромео і Джульєтта

Двадцять другого травня Харків зустрічав чотирьох поетів – Івана Малковича, Олександра Ірванця, Сергія Жадана та Юрія Андруховича. Для мене особливою подією був приїзд Андруховича, люблю я його творчість. З Малковичем та Ірванцем було перше знайомство, але точно вдале. Всі четверо – талановиті, харизматичні, по-своєму привабливі, артистичні. Про кожного можна писати багато, але краще один раз побачити і обов’язково почути.

Крім української поезії ХХ – ХХІ ст., мене того вечора чекало ще дещо – театральні читання «Ромео і Джельєтти» у перекладі Андруховича. Власне, перекладач ще й сам почитав у першій дії, скажу вам, що Ромео з пана Юрія чудовий. Взагалі у читань був цікавий формат – кожна дія належала певному харківському театральному колективові. Я, правда, не така театралка, щоб знати усі театри Харкова, але ґуґл підказує, що першу дію читав театр «Арабески» , другу – театр «Публіцист», третю – театр імені Шевченка, п’яту – ТЮГ. До слова, шевченківців і тюгівців я впізнала. Четверту дію мали читати студенти інституту культури, але щось там не склалось. Утім, ніхто особливо не засмутився, навпаки, заявили, що все дуже символічно, адже Курбас також збирався ставити «Ромео і Джульєтту», але політичні причини стали на заваді.

Я вже говорила, що не знавець театру, будь-який спектакль оцінюю з точки зору більш-менш пересічного глядача, тобто сподобалось мені чи ні. Так от. «Ромео і Джульєтта» мені сподобались. Звичайно, кожен колектив підійшов по-своєму до прочитання, у глядача на вибір було кілька Ромео, Джульєтт і так далі. Але мамку, наприклад, я всі читання сприймала тільки голосом Миська Барбаби. Найколоритніше, на мою думку, вийшло у Театру для дітей і юнацтва. Ті, хто читали чи чули переклад Андруховича, погодяться, що пан Юрій підійшов досить вільно до Шекспірового оригіналу і вдихнув нове життя у класику. Тюгівці підтримали Андруховича і по-своєму прочитали прочитання перекладача – п’ятий акт перетворився на рокову постановку, Ромео ходив у шкірянці і навушниках, аптекар перетворився на наркодилера, а Паріса вбито пустою пляшкою з-під пива. Здавалося б, Шекспір мав би загубитися, але ні. Він нікуди не дівся. ТЮГ молодець, бо на кінець всього цього дійства (здається, актори йшли просто за текстом, нічого не скорочуючи) люди повтомлювались і трохи драйву було просто необхідною умовою для вдалого завершення вечора. Взагалі про Харківський театр для дітей і юнацтва я напишу окремо, є про що.

А про «Ромео і Джульєтту» скажу ще дещо. Звичайно, я читала п’єсу в школі. Звичайно, мене полонило абабагаламагівське шикарне видання з ілюстраціями Владислава Єрка і у дівчачій рожевій палітурці. І звичайно, воно дуже дороге для мене (сподіваюсь, люди розуміють натяки і хтось-то мені його подаруєJ). І звичайно, мені захотілося перечитати. Знайшла я в інтернеті кілька українських перекладів, але зупинилась на раритетному. Вперше «Ромео і Джульєтту» переклав Пантелеймон Куліш, а в 1901 році переклад видано у Львові із передмовою та примітками Івана Франка. Ну тобто ви розумієте почуття мого внутрішнього божевільного філолога? Скан оригінального видання у pdf-форматі, до речу, непоганої якості, а десь із середини усі особливості правопису майже не помічаються. Говорити про якість перекладу без знання оригіналу я не маю жодного права, а порівнювати з іншими перекладами не хочу. Та й що можна порівнювати, якщо це була перша спроба українського прочитання «Ромео і Джульєтти»? Кулішеві вже за це треба подякувати. Щодо самого тексту, то зважаючи на час перекладу, тобто кінець ХІХ століття, нічого незвичного я не помітила (про правопис уже говорила). Куліш Кулішем, але я не можу оминути Франка – до передмови Іван Якович підійшов із усією відповідальністю, детально проаналізувавши усі можливі джерела Шекспірової трагедії, а у примітках вказував на різницю у Шекспіра та в раніших інтерпретаціях. Я б цю передмову обов’язково передруковувала у кожному наступному виданні.

І от після театральних читань, після самостійного перечитування, після оживлення шкільних та університетських знань, після ґуґлу говорю, що читати «Ромео і Джульєтту» в школі не можна так, як її читають. Бо що це таке у школі? Історія двох закоханих підлітків із ворогуючих родів, що загинули через неможливість бути разом. Ну тобто така собі любов-кров. Що це таке насправді? Трагедія людини, що не має свободи, трагедія людини  у тенетах традицій, суспільних поглядів, авторитету родини, людини, що намагається бути щасливою. А бути щасливою – це бути з тим, кого кохаєш. Тобто вкотре переконуюсь, що усім керує любов. 

Дві різні книжки про подорожі

Якось давно нічого не писала, на жаль. Але відбувалося у цей час стільки всього, що вистачить на кілька дописів, це точно. І можливо, про дещо варто було говорити раніше, щоб інформація була актуальнішою, такою, що йде у ногу з подіями, але я поступово, так, як воно накладалося одне на одне у моєму сприйнятті.

Так от. Прочитала дві не зовсім звичні для себе книжки – Олдос Гакслі «У дорозі» (Aldous Huxley «Along The Road») і

Артур Клінаў «Малая падарожная кніжка па Горадзе Сонца».

Гакслі – це подорожні нотатки, де письменник розмірковує про особливості подорожей у сучасний йому період, дає поради туристам і описує кілька особливих місць, які зазвичай залишаються поза увагою стандартних екскурсій. Це було читання заради самого читання, насолода він самого тексту. Втім, періодично з’являлася нищівна думка про те, як мало насправді знаю.

Клінаў – суміш мемуарів з історією Мінська, ну і філософія, звичайно. Тут було кілька цікавих моментів. По-перше, читала я в оригіналі, а білоруську хоч і розумію, але спочатку доводилось читати вголос, щоб не загубити ні слів, ні їх значень. По-друге, я нічого не знала про Мінськ. Столиця Білорусі. Білорусь – картопля, спільна давня історія у Князівстві Литовському, Лукашенко, Андрій Хаданович, Якуб Колас і Янка Купала, музика J:МОРС, Ляпіса і Brutto, улюблений переклад Галчинського «Małe kina». Ну от і все, мабуть. Тобто ви можете уявити мій стан – маловідомою мовою читати про маловідоме місто (і мова, до речі, була більш знана). Враження – феєричні. І від самого читання, хоч подеколи пересихало горло, і від осягнення історії цього міста. В уяві ліричного героя, маленького Клінова, Мінськ постає містом-принадою, містом, в якому хочеться загубитися і відчути все те, що відчуває він, коли йде цими проспектами, площами і вуличками, гуляє цими парками і зрізає дорогу через подвір’я багатоповерхівок. Кажуть, що там яскраві алюзії до Кампанеллового «Міста Сонця», на жаль, утопію італійця я не читала (осудливий погляд Гакслі), але опис на вікіпедії дозволяє у цьому переконатися і мотивує до прочитання (а може, це знову Гакслі). Спогади маленького хлопчика змінюються сторінками з історії міста і країни, а ті – роздумами про сенс людського буття, про долю міста і його жителів, взагалі про життя.

«Малая падарожная кніжка па Горадзе Сонца» вкотре переконала мене, що жодний переклад не замінить оригіналу. І що Шевченка краще читати українською, Пушкіна – російською, Шимборську – польською, а Хадановича – білоруською.

«Ромео і Джульєтту» теж бажано читати в оригіналі, але якщо є новий переклад Андруховича, чому б не скористатися цим? Але про Андруховича потім. 

Напруга і сонце

Я  нечасто плачу над книжками. З того, що пригадую, - «Тигролови» Івана Багряного, там просто ридала. Сльози пробивалися і тоді, коли читала «Сад Гетсиманський», а до цього – «Віднесені вітром» Маргарет Мітчел. А кілька днів тому я ридала над романом Роми Тірн «Москіт».

Дія роману відбувається на Шрі-Ланці у часи громадянської війни (1983 – 2009), приблизно у 90-х роках. Головний герой – письменник Тео Самараджива. Після смерті дружини Анни, на вершині свого успіху (після видання книги про громадянську війну на Шрі-Ланці) він повертається додому. У будинку на березі океану він живе разом із Суджи, слугою. І щодня до нього приходить Нулані – сімнадцятирічна дівчина, талановита художниця, але замкнута у собі і байдужа родині. Батько Нулані загинув кілька років тому, його заживо спалили бойовики. Чоловік факелом пробіг кількадесят метрів і аж потім впав мертвий. Відбувалося все це на очах доньки. Після його смерті Нулані залишилась сама, адже мати повністю розчиналась у синові Джимі. І от дівчина щодня приходить до цього англійського письменника, що повернувся на Батьківщину, її там чекають і пригощають соком лайма. Нулані приходить і малює. Найчастіше – самого Тео Самарадживу, але так, щоб він не бачив. На вісімнадцятиріччя Нулані Тео дарує їй олійні фарби, а потім одвозить в гості до своїх друзів – художника Рохана і його дружини-італійки Джулії. Рохан у захваті від таланту дівчини. Навіть Суджи, що так скептично ставився до дівчини, визнає її винятковість. Всі ці глави наповнені південним сонцем, шумом океану, тропічним кліматом, особливою повільністю розмов, яскравістю фарб, насиченою зеленню і тривогою. Тривого і напруга просто кричать з кожного рядка, так само як з кожного рядка бризкає сонце. Тривога і сонце ні на мить не покидають читача. Майже половина роману проходить у разючому контрасті казкової, екзотичної природи Цейлону і внутрішньою напругою від передчуття трагедії. Громадянська війна поки десь там, за межами саду Тео, для героїв вони тільки у комендантському часі, у неможливості гуляти вночі пляжем, у відсутності на ринку усіх необхідних продуктів, але не більше. Долітають якісь відомості, йдуть якісь розмови, але все це – там, не з ними, їх не стосується, з ними тільки сонце, фарби, сік лайма і кохання, що його так несміливо усвідомлюють Нулані і Тео. Але напруга росте. Нутрощі стискає кулак, який відпускає тільки в кінці глави, коли можна на секунду видихнути, набрати повітря перед черговим зануренням у світ роману, черговими хвилинами напруження і тривоги.

Роман я читала у два підходи, між якими пройшло кілька днів. І якийсь внутрішній голос вчасно змусив мене зупинитися. Бо якщо б я прочитала ще главу, то довелося б відкладати усі справи і контрольні, аж поки б не скінчилась ця історія.

Вся тривога, що накопичувалась протягом роману, нарешті вибухнула. Вибухнула трагедіями, яких ніхто не чекав. Надто висока концентрація втрат на кілька сторінок. Надто висока концентрація горя.

Вісімнадцятирічна Нулані їде у невідому, омріяну іншими Англію. Рохан і Джулія їдуть у Венецію, де колись були щасливими, від долі бути спаленими заживо у власному будинку. Від Суджи залишається тільки намальований Нулані портрет. А Тео переживає усі принади громадянської війни.

Я не буду нічого говорити про всі тортури, крізь які він пройшов. Скажу тільки, що тюрма і способи знищення людини однакові у всіх силових режимів, про це писав Іван Багряний, Юрій Домбровський, Олександр Солженіцин. Писала про це і Рома Тірн. Полонені на Шрі-Ланці так само страждають від поганої їжі і води, від антисанітарії, від тортур, від нестачі місця у малюсіньких камерах, так само ночами пошепки розповідають історії зі свого минулого, мирного життя, в якому вони кимось були, і переказують прочитані книжки, так само бояться шпигунів у камерах, як і арештовані НКВС.

Так, у кінці геппі-енд. Але до цього щастя, до цієї зустрічі, про яку всі навіть мріяти боялися і тільки вірили нишком, герої пройшли складну путь. Та й геппі-енд цей став наслідком кількох щасливих випадковостей. 

Це роман про великий талант, який рятує людину у найбільшій біді. Про священну силу кохання, яке рятує від смерті і від збайдужіння. Про справжнє кохання, яке може пригаснути, потьмяніти із часом, але завжди може розгорітися знову. Про справжніх відданих друзів. Про втрати. Про смерть. Про страждання.

Я хотіла, щоб тут не було пафосу, але не вийшло. Якось не вистачило слів. Тому просто прочитайте самі.

І наостанок кілька цитат. Читала я російською, тож не перекладала.

…если ты прошел через пытки – прежним тебе не стать. Нет тебе больше места в этом мире, и дома у тебя больше нет.

Даже когда война кончаться, для нас уже мира нет.

…свободу, как однажды утраченную невинность, вернуть нельзя.

…главное – не то, что с ними случилось, не то, что они навсегда потеряли, а то, что удалось сохранить.

Той, хто врятує одне життя, врятує цілий світ

Я дуже люблю фільм Романа Полянські «Піаніст». Пам’ятаю, як років 10-12 тому його показували по телевізору, мама дивилась, а я тільки підглядала. Залишилось враження прекрасного фільму, чарівної музики (можливо, саме з того вечора я люблю Шопена) і страху. За кілька років переглядала вже сама. Вийшло десь із третьої спроби. Потім ще кілька разів передивлялася. Тепер хочу подивитися польською. Одна із найсильніших сцен для мене така: у порожній квартирі, де Шпільман переховувався, було фортепіано, але сусіди за тонкими стінами лякали піаніста, і він грав, не торкаючись клавіш, музика звучала у нього в голові. Ті емоції я не можу передати словами.

Розумний інтернет любить радити фільми, тож якщо вам сподобався «Піаніст», подивіться «Список Шиндлера». Але мене цей фільм завжди лякав, адже стрічка Полянскі набагато легша за історію німецького промисловця. Почала з книжки, роману Томаса Кініллі «Список Шиндлера»,  до того ж нещодавно вийшов український переклад. Тепер фільм взагалі дивитися не хочу.

Роман надзвичайно важкий та емоційний. Перше, що вражає, – стиль. Це не збірка свідчень очевидців чи документів, це не художня вигадка, це не звичний історичний роман. Автор знає майже все, але нічого – з думок Оскара Шиндлера. Автор знає, чим усе це закінчиться, але тримає читача у постійній напрузі. Автор сипле незнайомими іменами, які читач навіть не намагається запам’ятати, але таке нагромадження тільки підсилює цікавість. Автор називає шалені цифри прибутків і витрат. Автор повсякчас нагадує, що Шиндлер – звичайна людина, але і читач, і врятовані ним люди стверджують протилежне.

У книзі немає якихось страшних натуралістичних подробиць, хоч є кілька зачисток гетто, описи концтаборів, страждань в’язнів у нелюдських умовах, побиття, вбивства. Але все це якось одразу впливає на емоції, не піддаючись осмисленню й уявленню. Та мабуть, все, про що написано у романі Кініллі, не піддається раціональному сприйняттю. Особливо кілька останніх глав про Шиндлерівську фабрику у Судетах. Це дійсно сюрреалістично (саме так автор описує сприйняття цієї фабрики деякими в’язнями).

Роман не дає відповіді, чому Оскар Шиндлер, успішний підприємець, красень, улюбленець жінок, витрачав шалені гроші та користувався усіма можливими і неможливими зв’язками, щоб урятувати тих євреїв. Можливо, незгода із системою, можливо, людська сентиментальність, можливо, Оскар дійсно Праведник. Ніхто цього не знає. А ще мені дуже цікаво було дізнатися, що ж із ним станеться після війни. І я розчарувалася. Бо людина, що пережила такий розквіт, що врятувала стільки життів, не мала б так закінчити. Щось схоже я відчувала, коли герої роману «Чотири шаблі» Юрія Яновського врешті працювали на якомусь підприємстві звичайними робітниками, а в обід слухали по радіо думу, складену на їх честь у роки громадянської війни. Від того, як гер Шиндлер закінчив своє життя, враження схоже. Але принаймні, його не забули. І ті, кому врятував життя він, врятували потім життя йому. Але відчуття розчарування все одно залишилось.

Я не хотіла тут спойлерити і тому промовчала про багато речей, які мене зачепили. Цей роман з тих, що треба обов’язково прочитати. І з тих, що змушує цінувати все, до чого так звик і навіть не помічаєш. Наприклад, життя.

202

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли: у нас нема

Зерна неправди за собою.

Т. Ш.

Так, у Шевченка із власною долею були чудові дружньо-братські стосунки, і хоч вона його й обманула, обіцяючи вивести малого в люди, слава все ж стала Шевченковою заповіддю. Так я до чого? До того, що у нас зараз із Шевченком не все так просто. Його життєписи не просто лукавлять з читачами, вони їх відверто дурять, пропагуючи зовсім не того Тараса Григоровича. Але тут, як кажуть, і заритий собака, бо яким НАСПРАВДІ був Шевченко сказати дуже важко.

Всі ми знаємо, як виглядав Шевченко, є кілька хрестоматійних зображень: два молодого Шевченка, потім трохи старший з непокритою головою і вусами і портрет після заслання у кожусі та шапці. Останній особливо цікавий, показуючи досить молодого поета старезним дідом (і нинішній стогривневий Шевченко куди привабливіший за того дідугана). Зараз мережею гуляють портрети Шевченка і у солдатській формі і у білому костюмі (симпатичний чолов’яга!). але все це зовнішнє. Ми досі не знаємо, ким він був і про що думав.

Хрестоматійно (здалося є мені те словечко) і загальновідомо: поет, художник, борець за правду і справедливість (Борітеся – поборете…). Менш відомий як прозаїк (ще й російськомовний!). Умовно – лінгвіст. Але останнє скоріше пов’язано з тим, що у Шевченка був невеликий мовний арсенал і багато чого доводилося вигадувати самому, дослідники говорять про цікавущі з цього погляду чернетки поета, які я сама, на жаль, не бачила, тож і говорити про це не буду. А ще ж є знову-таки російськомовний Щоденник, до якого у мене все руки не доходять, хоч уривки з нього багатообіцяючі. Але що стоїть за цими біографічними фактами про кріпацтво, звільнення, навчання, арешт, заслання, останні роки? Що? Чому Шевченко, що міг заробляти пристойні гроші малюванням, раптом подався у поезію, ще й яку? Чого йому, звільненому, відомому, з впливовими друзями, непоганими заробітками, не вистачало? І ким він був – поетом-художником чи художником-поетом? Але головне інше – чи треба знати відповіді на такі питання? Чи треба дійсно розколупувати усю позолоту, змивати усі блискітки, зривати кайдани і сургучі з Шевченка? Може, достатньо, аби всі знали, що Тарас Григорович Шевченко – видатний (куди ж без цього?!) український (!!!) поет-революціонер (!!!), що у своїй творчості закликав (!) до боротьби з гнобителями-москалями (…вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте…), Великий Кобзар, справжній син українського народу, відбув заслання за діяльність у Кирило-Мефодіївському товаристві із забороною самого (!) Миколи І писати і малювати, але не зламався, продовжив писати і на засланні (всім відома захалявна книжечка), а потім повернувся старий, хворий, вимучений і помер наступного дня після святкування сорокасемиріччя (а усі ж знають, що не просто так дати народження і смерті поряд, точно щось таємниче і знакове у тому є, це вам будь-який нумеролог скаже). Так от. Може, цього достатньо? Може, достатньо знати «Заповіт» (перші рядки), цитувати «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…» і «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть…», а ще «Гайдамаки» є, але щось призабув напам’ять…? І ну їх, всі ці складніші, цікавіші, багатші твори типу «Кавказу», «Неофітів», «Марії»? Хай їх вивчають спеціалісти. А ми поставимо фотку Кобзаря на 9-10 березня у соціальній мережі, купимо футболку з She і будемо щасливі. І може, до наступної річниці, хоча ні, до наступного ювілею, вивчимо кілька рядків і погортаємо «Кобзар».

А насправді я люблю Шевченка. Тільки не того розпропагованого, а справжнього. У якого не склалося з жінками, з Батьківщиною, який не встигнув утілити всі свої плани і який хотів зробити щось хороше у цьому житті. Який був простою людиною і талановитим, унікальним (бо кожний талант – унікальний) митцем. 

Метелик в тенетах тісних Ритуалів.
Народжений вільним, я волі не мав
Без тебе. Покажи-но, де небо.

Арм-Ан

Фентезі я для себе відкрила після Донцової (так, тієї самої, але, знаєте, не така вона й погана, принаймні, можна посміятися. І краще вже читати про пригоди Даші, Євлампії, Віоли, Вані і, здається, ще когось, ніж не читати взагалі). Звичайно, був абабагаламагівський Гаррі Поттер, був Толкієн (величезне подарункове видання з трилогією «Володар перснів», «Гоббітом», картою Середзем’я, коротким словником мов (от вам і філологія) та генеалогічними деревами), був Конан Дойл і його «Загублений світ» і ще багато чого про магів, драконів, джинів та різні чарівні світи. А потім на бібліотечній поличці я побачила «Vita Nostra» Марини та Сергія Дяченків. Сподобались обкладинка, назва латиною та ім’я головної героїні – Сашка. От так випадково, як і все найкраще, у моєму житті з’явилися україномовні романи Дяченків. І потім, коли з’ясувалося, що українські видання – це авторизовані переклади, а насправді вони пишуть російською, я засмутилася. Пробувала читати їх в оригіналі – не вийшло. Щось втрачається. Хоча, мабуть, навпаки, це українською з’являється щось особливе, магічне. Перечитала я їх багато, найулюбленіше – «Мідний король» (досить-таки проста істина про те, що за все доводиться платити, але який оригінальний світ і які там емоції! Раджу прочитати і переконатися самим). І от у списку літератури до курсу «Художня література для дітей та юнацтва» (вибачте вже за тавтологію) спливають Дяченки та їх «Ритуал».

Історія про давній славетний рід і його ніби нікчемного нащадка. Про переодягання, яке зіпсувало ідеальний план. Про некрасиву, але розумну принцесу. Про вікові традиції, які вимагають виконання. Про маяк у бурю для того, хто мав би бути, здавалося, для тебе найбільшим ворогом. Про те, що все визначено наперед, але усе можна змінити. Про кохання.

Щоб бути сильним, дракон має викрасти і з’їсти принцесу. Принцесу мають прийти визволяти лицарі і той, хто переможе чудовисько, одружиться на красуні-принцесі. І всі щасливі. Але що робити, якщо дракон не може жерти людей, бо у нього своєрідна психологічна алергія на людятину? Що робити, якщо принцеса некрасива і ніхто не поспішає її визволяти? Що робити, якщо лицар-герой всього-на-всього дотримується традицій? Хто тут має бути щасливим? Дракон, що розривається між славою пращурів і власними проблемами? Чудова, трохи некрасива принцеса, що, як і всі жінки, не одразу розуміє власні почуття? Чи горе-герой, який спочатку терпить некрасиву дружину, а потім віддає її на поталу чудовиську? Хто тут виграє? А виграє ЛЮБОВ. Така, що перемагає давні Пророцтва, що їй байдужі будь-які ритуали і приписи, що змушує божеволіти і робити неможливе. 

                                                        Через сотні ночей до останнього ранку тягнуся.
                                                        Не клич мене. Я й сам
                                                        З'явлюся.

Арм-Анн

Сьогодні зрозуміла, що за чотири з половиною роки в університеті розучилася вибирати книги для читання. Щосеместру мали величенькі списки з трьох літератур: української, зарубіжної, російської. Рекомендовані твори були обов'язковими до прочитання і, що головне, дійсно хорошими. Тепер на порядку денному тільки драматичні поеми Лесі Українки, дитяча література та українські поезії 20-30 хх років ХХ століття. Раптово вивільнилося досить часу, щоб читати книжки для себе. Але я не знаю, що його такого почитати. Все ж таки кращі зразки світової та української літератури зробили своє, зараз я навіть непогану белетристику сприймаю скептично, а заплутані детективні історії розв'язуються десь на середині. Передивилась купу всіляких списків типу "топ-N",  must read або флешмобів. І вирішила зробити свій флешмоб. Вийшло випадково. Купила нарешті тематичну розмальовку-антистрес "Подорожі". І вирішила, що прочитаю книжку автора з певної країни або, якщо це щось екзотичне, роман, дія якого там відбувається. Читаю роман - розмальовую відповідну сторінку. Маю 18 позицій: Україна, США, Мексика, Японія, Шрі-Ланка, Англія, Єгипет, Непал, Ізраїль, Індія, Іспанія, Італія, Китай, Гаїті, Перу, Африка, Франція, Туреччина. Побажайте мені удачі! Обов'язково поділюся своїми враженнями, досягненнями і знахідками.

... слово – не цвях, а ртуть

«Танґо смерті» Юрія Винничука я відкладала «на потім» десь з півроку, а потім прочитала за два вечори. «Аптекар» лежав на полиці з 2 листопада – саме тоді у Харкові відбулася презентація роману. Неквапом прочитати роман заважали університетські списки літератури (а так не хотілося проковтнути ті чотириста з чимось сторінок за вихідні, як і не хотілося перебивати Винничука мемуаристикою чи українськими романами початку минулого сторіччя), потім – сесія. Розгорнула «Аптекаря» за кілька днів блаженного неробства після сесії. І не розчарувалася. Я дуже люблю такі динамічні історії на історичному тлі, де є переодягання, вбивства, інтриги і, звичайно ж, кохання. Прості такі історійки люблю, але в них має бути родзиночка. «Аптекар» саме з таких, з родзинкових. І головне – мені було важко передбачити розв’язку. Навіть за кілька сторінок до кінця останньої глави. Навпаки – я переживала і злилася сама на себе, що не можу читати швидше, перескакувала очима по пів сторінки, поверталася назад, знову перескакувала – коротше, робила все, аби читати ще повільніше. Можливо, мій мозок просто вимкнувся і насолоджувався читанням, не намагаючись передбачити хід авторової думки. А може, Винничук не просто так один із кращих сучасних письменників.

Реальний Львів середини XVII сторіччя (до речі, чимось він нагадував Париж Патріка Зюскінда), середньовічні забобони, магія, чудернацька і нереальна, як на сьогодні, медицина, тортури, страти – читач подеколи не відрізняє правду від вимислу, не знає, що автор переписав із давніх пам’яток, а що – майстерно підлаштував під правду. Тут найкраще підходять слова з самого роману: «…слово – не цвях, а ртуть. Воно живе й рухливе…Візьміть слово на язик, покатуляйте його, посмакуйте, спробуйте на зуб, і воно вам теж відкриє безліч прихованих сенсів».

Не хочу тут спойлерити і розкривати якісь сюжетні лінії. Просто скажу, що все обертається не так, як здавалося спочатку. Люди виявляються не тими, за кого себе видавали. І навіть помста, плекана роками, може забутися.

Юрій Винничук інтригує, захоплює, повсякчас тримає увагу читача, не дає йому розслабитися, то змінюючи оповідачів і манеру викладу, то вводячи в середині роману нових активних персонажів, то просто відволікаючи читача від основного сюжету химерними теоріями, наприклад, про те, що жінки з Місяця (а зовсім не з Венери, як то стверджує модна книжечка).

О, ще одне. Винничук з тих письменників, які головне вписують між рядків, у романі мало готових цитат, вони всі міцно злютовані з текстом, з історією персонажів, з подіями. Тож наостанок – одна з небагатьох цитат. У ній – звичний Винничуків еротизм і захоплення жінкою: «… любити жінку – це трохи інакше, це як дихати, її можна любити, не втрачаючи незалежності і не зазіхаючи на її незалежність. Любити її голос, тіло, рухи, запах, доторки, мати змогу обцілувати її всю з ніг до голови, покласти голову на її лоно, зачинати і чути її подих. Любити і боятися втратити все це. Але ніколи не виявляти цього страху, тільки жити з ним, тамуючи будь-які його прояви».