Про Шевельова

А що було б, якби у моєму житті не з’явилась ця людина? Якби я обрала іншу спеціальність? Якби НЕ прочитала цю книгу? Якби батьки назвали мене по-іншому? Як часто ставите Ви собі подібне питання? Гортаючи стрічку на ФБ, зрозуміла, що сьогодні 17 грудня – день народження Юрія Шевельова. І задумалась, що було б, якби три роки назад науковий керівник не порадив усьому нашому семінару прочитати «Над озером. Баварія» і «Четвертий Харків»? Навряд чи викладачка критики, на парі якої основним видом роботи були нудні лекції і конспектування статей, змогла б прищепити мені любов до Шевельова. А я його люблю. І під настрій уявляю, як він ходив Сумською. І мені майже вдається…

Два томи мемуарів «Я, мені, мене (і довкруги)…» я прочитала з перервою у рік чи навіть два. Другий том дочитала наприкінці листопада. І мучила його довго-довго: Юрій Володимирович вирішив виділити хоч кілька рядків чи не кожному МУРівцю, чи не кожному знайомому в еміграції. Результат – майже двісті сторінок про людей, яких я не знаю. Найприкріше, що Тодося Осьмачку, Уласа Самчука та Василя Барку я так і не навчилась автоматично розрізняти. Я раділа, коли мова йшла про когось, кого я хоч трохи знаю, і це проблема не тільки моя. У першому томі була подібна ситуація зі спектаклями, які йшли на харківській сцені. Але то явище, яке я б і не мала знати. А от письменники української еміграції мали б філологу-майжемагістру бути відомі. Усі переваги Шевельових розписувань про мовознавців у першому томі я оцінила дещо пізніше, коли ці мовознавці були у відповідному університетському курсі, серйозно, я нічого не сприймала із таким захватом, як прізвище, прочитане раніше у Шевельова і тепер почуте з викладацької кафедри. Сподіваюсь, імена з другого тому також можна буде десь використати.

Дуже складно писати про людину і її праці, якщо вона є для тебе взірцем. Це як намагатися перемалювати Сікстинську Мадонну Рафаеля – більш-менш схоже вийде тільки зелена завіса. Тому я не буду писати про Шевельова, а буду писати про себе.

Мене абсолютно захопила одна, може, непримітна на перший погляд, річ. У кожній ситуації він намагається бути щирим. Оксана Забужко кілька днів назад під час презентації своєї книги згадала його слова про те, що треба намагатися менше брехати. От такі і його мемуари. Він говорить про речі, про які дорослій людині, здавалося б, варто мовчати. Наприклад, про те, що досить довгий час не знав, чим займатися, що спеціальність обрав майже випадково. Що багато чого не розумів з того, що відбувалось у часи його юності (а це – Харків періоду українізації та Розстріляного Відродження), що був наївним у серйозних питаннях, що був абсолютно безпорадний у побутових ситуаціях, що не все запам’ятав, не з усіма поводив себе належним чином, давав спішні характеристики, забував про матір і як належне приймав її жертву. І якщо за кожним великим чоловіком дійсно стоїть жінка, то у Шевельова за плечами стояла його мати.

Стиль Шевельова – простота, іронія та академізм – можуть тільки захоплювати. Кілька тижнів тому в університеті проходили «Шевельовські читання». І більша частина доповідей скидалась на реферат і уявляли з себе набором цитат зі вставними реченнями. Я сиділа, слухала все це і думала, що сам Шевельов перший би встав і вийшов, щоб не слухати таке.

У найближчих планах – прочитати листування Оксани Забужко і Юрія Шевельова. І книгу про самого Шевельова, але хорошу-хорошу, таких зараз мало пишуть.

До 118-річниці

- А хто ж ми? Бики чи матадори?

- Завжди доводиться бути биком.
Але думаєш, що ти матадор.

Е. М. Ремарк "Життя у позику"

118 років тому у цей день народився Еріх Марія Ремарк.

З Ремарком я познайомилася років у 19, прочитавши його роман "Три товариші". До того часу була впевнена, що це соцреалістична оповідка про веселі пригоди трьох піонерів, ну може, комсомольців. А виявилося, що це роман про дружбу, що пережила війну, і про кохання, яке намагалося пережити хворобу. Роман "На Західному фронті без змін" - окрема тема, щемка, страшна і правдива. Потім я читала "Тріумфальну арку", більше через те, що в інтернеті натрапила на листування Ремарка з Марлен Дітріх ("Скажи мені, що ти мене кохаєш") і зауваження, що акторка - прообраз головної героїні. Роман мені не пішов, не пішов настільки, що я навіть не пам'ятаю, чим там усе закінчилося. І найбільш цікавими для мене були епізоди, пов'язані з нелегальною хірургічною діяльністю Равіка. 

А потім я випадково натрапила на український переклад "Життя у позику" (переклад Романа Попелюка та Юрія Винничука). Анотація говорила, що український переклад більш повний, на відміну від російського (український зроблено з книжкового, а не журнального видання під назвою "Der Himmel kennt keine Günstlinge", тобто "Небеса не знають улюбленців"), та обіцяла роман про життя, смерть і кохання без жодної політики. Прочитала я його швидко, але якось не зачепив. Ну зовсім не зачепив. Для мене там було надто багато слів про почуття. Надто багато було сказано прямо, замість того, щоб бути просто показаним. Так, Ліліан хвора і намагається якнайбільше взяти від життя. Так, її супроводжує і певним чином надихає Клерфе. У них є багато спільного: вони обидва бачили смерть (Ліліан - у санаторії, у відголовсках війни, Клерфе - на війні і на автоперегонах), у них обох невиразне майбутнє, в кінці їх обох чекає смерть, вони обидва не рахують грошей саме тому, що можуть не встигнути їх витратити. І спочатку жоден з них не хоче нічого серйозного, бо не має на це права. А потім Клерфе закохується настільки, що хоче одружитися з Ліліан і вести спокійне життя торгового представника автофірми (бо ж навіть життя тренера автогонщиків здається йому надто активним і далеким від Ліліан). Клерфе допускається єдиної, але фатальної помилки - починає сприймати Ліліан хворою. А вона ж і втекла від такого ставлення, від санаторію і від Боріса. А тепер, коли Клерфе перетворився на такого ж Боріса, хоче втекти і від нього. І справа навіть не в піклуванні. Боріс весь час був для Ліліан турботливим і спокійним хворим, що намагається дотримуватися розпорядку і вірить у користь санаторного лікування. Клерфе ж і підкорив її своїм бунтарством, жагою життя і вільним прийняттям смерті, а найперше тим, що бачив у Ліліан привабливу молоду жінку, але не хвору пацієнтку гірської лікарні. 

І коли Ліліан вирішила втекти від небажаного шлюбу, доля вирішує по-своєму: Клерфе гине на автоперегонах. Дійсно останніх у своєму житті. Ліліан не може цього зрозуміти, бо в її світі люди помирали від хвороби, від неуникної фатальності, але зовсім не від дурості, не від свідомого ризикування власним життям. Мертвий Клерфе викликає у неї єдину думку: це вона мала померти, вона, а не він. Є у цьому частка егоїзму. Врешті, вона не займалася похороном, бо звідкись з'явилася сестра Клерфе, що намагалася витиснути якнайбільше з братової смерті. Власне, Клерфе залишився самотнім після смерті - сестра прагнула отримати гроші і зовсім не побивалася за ним, Ліліан це застало надто зненацька, тренер та команда поспішали на інші перегони. От і все. Навіть Гольман потім просто зайняв місце Клерфе, як Клерфе колись зайняв чиєсь місце. Самотньою залишилася і Ліліан. Хоч вона повернулася до санаторію з Борісом, померла на самоті. 

Врешті, кожен залишається наодинці перед обличчям смерті. Врешті, кожен самотній. Завжди.