Немного магии для маленького городка

Когда я начинала читать книгу Джоан Хэррис «Шоколад», я не знала, о чем она. Понятное дело, что о шоколаде, но я даже аннотацию не посмотрела. Просто скачала и начала читать. И с первых страниц меня унесло в тот книжный мир. Срочно захотелось в маленький городок, где все друг друга знают, где хозяйка кафе сама обслуживает посетителей, а за качество продуктов в магазине отвечает не неизвестный производитель, а всем знакомый фермер. С первых страниц меня окутала магия. Теплая и добрая, которая не встречалась мне в книжках уже кучу времени. Я даже не сразу в это поверила, списав все на лирическое настроение. Много позже все мои ощущения подтвердились. Как и то, что атмосфера маленького городка не всегда приятная, что бал, скорее всего, правит кто-то один, что выступать против кого-то одного – значит выступать против всех. И Виан Роше на это пошла. Не из принципа, а потому что устала бежать. Устала не иметь дома. Устала скитаться и везде видеть равнодушие. Ей нужно остановиться. Нужно выступить против страха. Ради себя, ради Анук.

В маленьком городке есть бунтари, которые объединились вокруг шоколадной. Конечно, они не настоящие бунтари. Они просто любят сладкое, любят искренность, не хотят делать то же, что и все остальные. Возможно, до появления Виан никто из них и не подозревал об этом. Скорее всего, так оно и было. Ветер, с которым пришла Виан, принес новый воздух. А новое – враг старого. Особенно, если это старое упрямится и изо всех сил хочет сохранить свои позиции. Рейно (кстати, сколько ему лет? Вряд ли очень много, не больше 50) – священник, который возомнил себя спасителем и наставником всего городка. Он ненастоящий кюре. Нет, он учился в духовной школе, носит сутану и имеет благословение вышестоящих чинов. Но он не чувствует людей, он гордится своим постом, ограничивает себя и истязает с каким-то фанатическим наслаждением собственной жертвой. Гордыня погубила его. И то, как нелепо закончилось противостояние между ним и Виан, только подчеркивает это.

Останется ли Виан в Ланскне? Или умчится с новым ветром, оставив после себя горько-сладкое послевкусие? Автор оставил это решать читателю. Я хочу, чтобы Виан осталась. 

Про любов двох людей і протистояння двох культур

…найгарніша дівчина в світі
подивилась на мене з вершини своєї величі і сказала:
Алі Хане, ти дурень. Слава Богу, що ми в Європі.
Якби ми були в Азії, мене давно б змусили ходити в чадрі
і ти не зміг би бачити мене.

Навесні дівчаткам хочеться читати про кохання. Дівчата, яких нудить від класичних мелодрам, ідуть іншими шляхами, вишукуючи не зовсім любов любовну. «Алі та Ніно» – роман про любов. Роман про дві культури. Роман про зміни на зламі епох. Останні два речення майже поцуплені з анотації, але про це варто було сказати.

Відносно недавно я зрозуміла, що дуже мало читала неєвропейської літератури, а тому вирішили цю лакуну заповнити. Роман азербайджанської емігрантської літератури «Алі та Ніно» авторства таємничого Курбана Сеїда (таємничого, бо ніхто не знає, хто сховався за тим псевдонімом) став маленьким кроком у цьому напрямку.

Україна – це Європа. Принаймні тому, що Україна – не Азія. Різниця східної і західної культур була мені відомою ще з часів дитячої екскурсії в Бахчисарай. Особлива прохолода ханського палацу, низькі дивани, портали з золотою в’яззю цитат з Корану, дивовижні тіні від дерев’яних решіток на вікнах – таким він мені запам’ятався. Пізніше я поселяла там Настю Лісовську, Хуррем. А ще були дитячі книжки про Киргизію і Ташкент (звичайно, я розумію, що це все різні країни і різні культури, але вони спільні в одному, вони не-Європа). Тобто я весь час знала, що там все якось по-іншому. Але ніде я не стикалася з ситуацією, схожою на історію Алі та Ніно. Так, Роксолана була в гаремі, стала впливовою султаншою, так, Загребельний майстерно передав усі її страждання, але вона все одно «потурчилась-побусурманилась». Ніно була іншою.

Сьогодні в українському суспільстві є певний стереотип сприйняття осіб кавказької національності. Вони голосні, гарячі, запальні. Алі не розвіяв ці стереотипи, але змусив по-іншому на них поглянути.

Мені завжди було цікаво, як усім цим чисельним студентам-іноземцям в Україні. Як вони дізнаються про наші медуніверситети, як приїжджають, не знаючи української і російської, а дуже часто – й англійської (остання, правда, у нас їх не дуже врятує, та все ж), як їм жити у зовсім іншому світі невірних і відпочивати на Різдво і Великдень? У Баку початку ХХ сторіччя живуть азербайджанці-мусульмани, грузини-християни і вірмени-християни. Екзамен у школі, де на 40 учнів випускного класу 30 мусульман, починається з православної служби.

Раніше поруч з портретом царя висів і портрет цариці, який потім прибрали. Сільські мусульмани обурювалися її сукнею з великим вирізом і перестали посилати дітей до гімназії.

Одруження людей різних конфесій завжди супроводжується певними проблемами. Азербайджанці звикли, що грузинки – їх законна військова здобич. До того ж жінка не має душі, а тому може бути невірною. Ніно доводила до істерики євнуха гарему іранського вельможі, відмовляючись одягати чадру і фарбувати нігті хною, не дозволяючи оглянути свої зуби.

Я знаюся на питаннях управління та поводження з жінками. Можете покластися на мене. Бачу, вам дісталась дикувата жінка, та з часом я навчу її благородних манер.

Одруження – крок важливий. Найкраще у цьому прислухатися тільки до свого серця, не зважаючи на суспільну думку, поради батьків і традиції. Ніно була зразковою дружиною у глухому тегеранському аулі. Слухняно терпіла обмеження іранського гарему. Кожен правовірний мусульманин вважав своїм обов’язком дивуватися вибору нащадку роду Ширванширів. А той пообіцяв не одягати на свою Ніно, грузинську княжну, чадру. І раптом виявилось, що європейська освіта і несхожість Ніно на інших дружин дуже і дуже потрібні молодому Азербайджану.

Спокійно вислухавши мене, Ніно гордо підняла голову. Вона знала, що жоден міністр і жоден генерал в Азербайджані не має того, що є у її чоловіка: витонченої дружини із західною освітою, яка походить зі шляхетного роду та розмовляю англійською мовою.

Герої роману мало говорять про кохання. Алі божеволіє від краси Ніно. Він цілує її руки. Вона любить лежати в нього на колінах або животі і розмовляти. Наодинці вони щасливі. На людях їм доводиться грати свої ролі. Навколо них війна. Баку весь час на перехресті думок. То юнаки записуються захищати царя. То всі з напруженням очікують турецькі війська. То постає молодий і незалежний Азербайджан. То встановлюється радянська влада. Алі Хан Ширваншир завжди думає про те, як найкраще буде його країні. Найлегше і найбезпечніше – поїхати. Залишити все, забрати Ніно – і поїхати. Але він не їде. Залишається, щоб загинути. Звичайно, він не міг знати, що його смерть не мала сенсу і Азербайджан став радянським.

Ми не знаємо, що сталось із Ніно. Але навряд чи вона прийняла нові порядки. Надто гордою була княжна. Жінка, яка не одягла чадру навіть для того, щоб безпечно проїхати країною, не могла прийняти рекламні гасла радянської влади.

Говорити про те, що «Алі та Ніно» – роман політичний, неправильно. Політики там мало. Але багато історії. Читача захоплює атмосфера і думки невідомого міста. Кожна сторінка відкриває щось нове про той незнаний, чужий світ.

Роман уперше опублікований у 1937 році. І тому можна знайти речі, що іронічно перегукуються з нашою сучасністю.

-         Я хотіла б спати в саду з зеленими деревами. І не чути ніякої стрілянини.

-         Ми обрали правильну країну. Іран спить ось вже тисячу років, а стрілянина – дуже рідкісне явище там.

P.S. Проблема перекладних книг у тому, що ти ніколи не можеш бути цілком упевненим. Авторський стиль інколи дуже сильно страждає він перекладача. Я хотіла, щоб роман мене заколисував. Місцями це дійсно так і було, а місцями я просто продиралася крізь рядки. І якщо чесно, мені здається, що у цьому винен перекладач, інколи навіть українські слова були дібрані не зовсім влучно.

Не мой писатель

Хорошую книгу, несомненно, можно читать в любом возрасте – каждый найдет для себя что-то свое. Например, я в детстве зачитывалась Свифтом и со всех приключений Гулливера мне нравилось его житье-бытье в стране коней. А потом, на третьем курсе, оказалось, что это – самая сложная часть, в которой Свифт отображает идеальное, по его мнению, общество. Но после «Марсианских хроник» Рэя Брэдбери я пришла к выводу, что все-таки некоторые книги нужно читать только в определенном возрасте. Прочти я эти рассказы лет 7-10 назад, осталась бы в полном восторге. Сейчас же мне было элементарно скучно. Сюжет? Его здесь нет. Интрига? Также отсутствует. Важные вопросы о существование человечества? У других, у того же Достоевского или Януша Корчака, или кого вы там вспомните, об этом намного лучше. Пронзительность? Почитайте Сент-Экзюпери «Планета людей». Единственное, что цепляло, навязчивый вопрос, недоумение – где и когда мы повернули не туда? Когда космос в нашей жизни стал ограничиваться банальным «Детка, ты просто космос» и иже с ним? Прогноз погоды, ожидаемый конец света, звездопад «раз в столетие», парад планет и так далее – насколько это соответствует тому, о чем писал Брэдбери? Явно не обыденные полеты на другие планеты и колонии на Марсе. Но вместе со всеми космическими ноу-хау автор не ушел дальше типичной человеческой неопределенности: «Земляне прилетали на Марс. Прилетали, потому что чего-то боялись и ничего не боялись, потому что были счастливы и несчастливы, чувствовали себя паломниками и не чувствовали себя паломниками. У каждого была своя причина…». И так далее по тексту. Скучно и неинтересно.

Есть у меня, правда, одно подозрение: Брэдбери совершенно не мой писатель. Судите сами: «451 градус по Фаренгейту» я не считаю гениальным произведением, так, просто интересное и слишком попсовое, «Вино из одуванчиков» я не дочитала – слишком уж долго и нудно тянулся тот летний день. Теперь вот от «Марсианских хроник» не в восторге. Определенно, Брэдбери больше читать не буду. Не мое.

Дві різні книжки про подорожі

Якось давно нічого не писала, на жаль. Але відбувалося у цей час стільки всього, що вистачить на кілька дописів, це точно. І можливо, про дещо варто було говорити раніше, щоб інформація була актуальнішою, такою, що йде у ногу з подіями, але я поступово, так, як воно накладалося одне на одне у моєму сприйнятті.

Так от. Прочитала дві не зовсім звичні для себе книжки – Олдос Гакслі «У дорозі» (Aldous Huxley «Along The Road») і

Артур Клінаў «Малая падарожная кніжка па Горадзе Сонца».

Гакслі – це подорожні нотатки, де письменник розмірковує про особливості подорожей у сучасний йому період, дає поради туристам і описує кілька особливих місць, які зазвичай залишаються поза увагою стандартних екскурсій. Це було читання заради самого читання, насолода він самого тексту. Втім, періодично з’являлася нищівна думка про те, як мало насправді знаю.

Клінаў – суміш мемуарів з історією Мінська, ну і філософія, звичайно. Тут було кілька цікавих моментів. По-перше, читала я в оригіналі, а білоруську хоч і розумію, але спочатку доводилось читати вголос, щоб не загубити ні слів, ні їх значень. По-друге, я нічого не знала про Мінськ. Столиця Білорусі. Білорусь – картопля, спільна давня історія у Князівстві Литовському, Лукашенко, Андрій Хаданович, Якуб Колас і Янка Купала, музика J:МОРС, Ляпіса і Brutto, улюблений переклад Галчинського «Małe kina». Ну от і все, мабуть. Тобто ви можете уявити мій стан – маловідомою мовою читати про маловідоме місто (і мова, до речі, була більш знана). Враження – феєричні. І від самого читання, хоч подеколи пересихало горло, і від осягнення історії цього міста. В уяві ліричного героя, маленького Клінова, Мінськ постає містом-принадою, містом, в якому хочеться загубитися і відчути все те, що відчуває він, коли йде цими проспектами, площами і вуличками, гуляє цими парками і зрізає дорогу через подвір’я багатоповерхівок. Кажуть, що там яскраві алюзії до Кампанеллового «Міста Сонця», на жаль, утопію італійця я не читала (осудливий погляд Гакслі), але опис на вікіпедії дозволяє у цьому переконатися і мотивує до прочитання (а може, це знову Гакслі). Спогади маленького хлопчика змінюються сторінками з історії міста і країни, а ті – роздумами про сенс людського буття, про долю міста і його жителів, взагалі про життя.

«Малая падарожная кніжка па Горадзе Сонца» вкотре переконала мене, що жодний переклад не замінить оригіналу. І що Шевченка краще читати українською, Пушкіна – російською, Шимборську – польською, а Хадановича – білоруською.

«Ромео і Джульєтту» теж бажано читати в оригіналі, але якщо є новий переклад Андруховича, чому б не скористатися цим? Але про Андруховича потім.