Роман про злочин

Consummatum est

  «Таємна історія» Донни Тартт закохує у себе з перших сторінок, але до неї треба звикнути. Я читала буквально по кілька сторінок щодень, доки не змогла пірнути в роман з головою. І тоді будь-яка вимушена перерва у читанні призводила мало не до сліз. Останні кілька днів я не могла відірватися і мріяла про вихідний, коли б мене ніхто не чіпав, коли б залишилися ми вдвох – я і роман.

  Їх шестеро: Генрі, Френсіс (гей), Чарльз і Камілла (двійнята), Банні (зі статусної та гонористої, але не надто грошовитої родини), Річард (хлопець з маленького містечка і незаможної родини, що дивом втрапив на стипендію до Гемпден-коледжу). Кожен з хлопців, крім, звичайно, Френсіса, хоче переспати з Каміллою (тут фізіологія виявилась сильнішою за родинні зв’язки і моральні устої). Що їх об’єднує? Уроки греки в Джуліана, привабливого і трохи дивного професора, що створив навколо себе ауру елітарності та вишуканості. Дружба. Дещо вимушена спільними заняттями, але від того не менш щира. Злочин. Детально продуманий, але все одно неможливий без низки випадковостей.

  Якщо не читати пролог, то може здатися, ніби це класична історія провінційного хлопця, що потрапляє у невідповідне, вище за статусом середовище і з усіх сил намагається злитися з ним. Але в якийсь момент вона перетворюється на зовсім іншу історію – про злочин, свідком і мовчазним учасником якого став Річард. Так, це був злочин ІНШИХ, чужих людей. Так, його друзів, та все ж. Річі-Річардик міг уникнути участі у всьому, що сталося. Спочатку мимохіть, через статус новенького, а потім – свідомо, просто трохи подумавши. Але він слухняно погодився на гру.

  Це роман про те, що людина, яка покладається на свої сили, завжди залишається у виграші, на відміну від тих, хто розраховує на гроші, батьків чи статус. Про те, що власне цей самий статус глобально нічого не значить. Що людина завжди створює собі кумирів сама, а потім розчаровується. Що дуже хороші люди почасти байдужі до інших і виношують жахливі думки. Що мораль – це фікція, слідувати якій зовсім не обов’язково. Що будь-яке рішення, слово, дія можуть привести до непередбачуваних наслідків, але потім, озираючись назад, прослідковуючи весь ланцюжок подій, кожен із певністю скаже, що так воно і мало статися. Але якщо викинути якусь ланку, прибрати найменший камінець – усе розвалиться і перетвориться на щось зовсім інше. Що людина не застрахована від помилок, але завжди треба мати сміливість ці помилки прийняти, ба більше – відповідати за них. А більшість до цього не готова.

  Це детектив навпаки, де Генрі-Моріарті (а зовсім не Шерлок, як сказав Френсіс) планує ідеальне вбивство, милуючись власною вправністю, розумом, силою. Він був самопроголошеним лідером їхньої компанії, його слухалися, з ним радились, до нього прислухалися. Власне, саме йому дісталась єдина дівчина серед них, Камілла, трофей, що отримав переможець, нагорода за вбивство. Бо той, хто вбив, переступив себе, пройшов ініціацію, піднявся над іншими – і саме з ним, лише з найкращим, могла бути ця дівчина (не через власні якості, а через свою унікальність, що дещо змазувалась тим, що вона – одна з двох). Уся м’якість, інтелігентність, привабливість Генрі, що так імпонували на початку роману, потім кудись зникли. Усе частіше наголошувалось на тому, що він кремезний і здоровий, його рідше можна була побачити з книжкою і частіше – за фізичною працею в саду, почали виходити на поверхню його махінації, інтриги. Раптом стало зрозуміло, що він – не такий хороший, як до цього всі звикли. І ні страждання від головного болю, ні потрясіння від учинку Джуліана не викликають до нього співчуття.

  Власне, ніхто не викликає співчуття. У романі немає позитивного героя. Всі вони – сірі і цим справжні, за кожного в якийсь момент переживаєш, кожен вчиняє неправильно і нелогічно, але тому кожен – живий, а не картонний. І ще одне. Навіть Банні, якого вбили, не стає жертвою. Якщо чесно, я з полегкістю зітхнула, коли він помер. Не тому, що я така кровожерлива і хотіла його смерті. Ні. Авторка так вибудовує його образ, що ти фізично відчуваєш до нього відразу. Я б так само з полегкістю зітхнула, якби Банні, наприклад, покинув коледж і поїхав у Європу або загримів у лікарню, тобто якби він просто зник з історії. Мабуть, кожен з п’ятірки мріяв про те саме – аби Банні кудись зник. І Річард, наприклад, (думаю, Чарльз і Френсіс також) не одразу зрозуміли, що відбулося, не одразу усвідомили, що Банні зник назавжди. Хоча вони трималися стійко. Їм вистачило сил і алкоголю, аби пережити пошуки, допити і похорон.

Насправді найбільшу симпатію у мене викликає чомусь Чарльз, милий Чарльз, що зміг протистояти Генрі. Власне, він зміг якимось чином вирватись із зачарованого кола впливу Генрі. Можливо, через те, що Чарльз втратив пріоритетний і особливий зв’язок з Каміллою. Це більше, ніж убивство, вплинуло на нього, стало більшим стресом і дало змогу заново оцінити ситуацію, подивитися на неї з нової позиції. І це, безперечно, стало великим плюсом. Бо мені так здається, що Генрі мав план, хотів дійсно позбутися всіх причетних до тих подій. І справа навіть не в тому, що він хотів убезпечити себе. Ні. Йому сподобалась роль, яку він для себе написав.

  Зрештою, авторка змогла поставити красиву крапку у цій історії так, аби з неї не починалась історія нова. Розв’язка насправді дуже і дуже логічна – саме так, лише так він міг закінчитися. Все інше спричинило б купу питань.

Звичайно, цей роман я подумки порівнюю з «Щиглем» – і не можу вибрати кращий. Вони різні і мало не протилежні одне одному. Бо в одному – надія і мистецтво, в іншому – страх і злочин. У «Щиглі» сподіваєшся на краще, у «Таємній історії» – аби не стало гірше. А от що об’єднує два романи, так це алкоголь, наркотики й певні алюзії до російської культури, хоча й у зовсім інших контекстах.

Роман про любов

Нам сказано написати на чистому мармурі:
«У цьому світі цю будівлю поставлено,/ Щоби прославити Творця».
А я би додав нижче: «І любов до іншої людини…»

  Усе найкраще з нами трапляється випадково, а якщо ми не звертаємо на нього уваги – переслідує нас. Про найкращі книги рідко вдається правильно розказати, бо усі слова здаються нікчемними поряд зі словами самого автора.

  Я кілька днів тому перегорнула останню сторінку роману Еліф Шафак «Учень архітектора» в українському перекладі Ганни Яновської. І я у захваті. Про цю книжку я почула давно, мені сподобався опис і я додала книжечку в список «колись я це прочитаю». Український переклад іґнорувати я вже не могла, тож ця краса опинилась у мене. Так-так, саме краса – обкладинка, папір, оформлення, номери сторінок незвично збоку… Серйозно, кілька днів я просто милувалась нею, навіть не читаючи, навіть речення – боялась спойлерів, боялась отак одразу розчаруватися і втратити запал. Для мене «Учень архітектора» став романом-релаксацією, романом, що я потроху читала, нікуди не поспішаючи, залишаючи його інколи на тиждень, але я поверталась і він мене чекав, так само привітно зустрічаючи, запрошуючи у власний світ.

  Стамбул XVI – XVII століття. Дія починається за правління султана Сулеймана (того самого, який кохав нашу Роксолану) і закінчується, коли в Індії будується Тадж-Махал. Можна сказати, що це роман-хроніка. Але чи треба?

  Я не знаю, хто головний герой роману. Джахан? Він, власне, і є учнем архітектора, а ще доглядачем слона, а ще хлопчиком, для якого слова життя і любов означають одне й те саме. Сінан? Головний двірський архітектор, який навчив своїх учнів усього, що знав сам, що будував неймовірні споруди, але обов’язково з якимось недоліком, бо довершеним може бути лише Творець. Чота? Білосніжний слон, мудра тварина, що майже усе своє життя провела у султанському звіринці, але багато бачила і розуміла. А може, головний герой – Стамбул? Місто, що тримає в собі безліч таємниць, ніколи не спить, завжди голодне, ласе на чуже, на красу, на силу. Місто, в якому легко загубитися, але неможливо сховатися. Джахан, Сінан, Чота, Стамбул. Їх можна переставляти місцями, об’єднувати, протиставляти, але вони йтимуть поряд. Навіть поруч – рука в руку. Роман – історія їхніх стосунків, їхніх сумісних злетів і падінь. Здавалося б, Стамбул – мовчазний спостерігач, але місто не стоїть осторонь, воно живе, воно захоплюється красою і величчю Чоти, воно приймає маленького Джахана і відпускає його вже дорослого, майже старого, воно молиться у Сінанових мечетях і одночасно заважає йому будувати нові.

  З упевненістю можу сказати, що «Учень архітектора» – роман про любов.

  Маленький хлопчик зустрічає друга, маленьке слоненятко. І потрапляє з ним у чужу країну, чужий світ. Доглядач і його слон. І вони люблять одне одного, кожний по-своєму, але однаково сильно і віддано.

  Маленького хлопчика помічає дорослий і поважний чоловік, архітектор. Він робить малого своїм учнем. У хлопчика немає інших учителів, а у чоловіка ще троє учнів, але він знає, що маленький доглядач слона – особливий. І вони люблять одне одного, кожний по-своєму, але однаково щиро.

  До маленького слона у звіринець приходить султанська дочка. І знайомиться там із доглядачем. Ці діти зовсім різні, їхнє дорослішання і долі різні, і вони люблять одне одного, кожний по-своєму, але кожному ті почуття потрібні.

  Маленький хлопчик хоче створювати красу. Одного разу спробувавши, він уже не може зупинитися. Він знає, як через камінь передати найпотаємніші думки. І ця любов з ним назавжди.

  Любов до друга, до вчителя, до жінки, до праці. Мабуть, у житті більше нічого для щастя не потрібно. Чи щасливий наш маленький хлопчик? Автор веде його між цією любов’ю, інколи щось забираючи, інколи нагороджуючи, але ніколи не залишаючи на самоті.

  «Учень архітектора» – доросла східна казка. Після її прочитання хочеться завести слона, збудувати мечеть і погуляти Стамбулом. І обійняти тих, кого любиш. І піймати себе на думці, що такий роман має бути написаний про кожне місто і про кожну професію.

Про Загребельного

У нас удома звідкись узявся томик без обкладинки, але з титулом і всіма сторінками. З цікавості я кілька разів брала його до рук, навмання прочитувала кілька рядків/абзаців і ставила на місце. А потім якогось дня взяла – і почала читати по-людськи, спочатку. І мене захопила та дивовижна мова, та українська, яку я знала зі школи, літературна і сучасна (слів таких я тоді не знала, але то таке), довжелезні речення, думка в яких не губиться, а з кожним словом розкривається, стає глибшою, зрозумілішою. Все там було на своїх місцях – описи природи і будинків, думки людей, їхні вчинки, злочини і слабкості. Я закохалась у ту книжку і ще більше у самого автора. То була «Роксолана» Павла Загребельного. З того часу (от не пам’ятаю точно, але, мабуть, клас 10) я люблю Павла Архиповича ніжною любов’ю.

Можливо, комусь Загребельний здається надто радянським чи надто масовим – нехай, я не хочу з вами сперечатися. Його роман «Я, Богдан» почала читати влітку 2014, а тому мало не зненавиділа автора за всі ті думки Хмельницького про користь і позитив союзу з Москвою, у якийсь момент я просто не витримала і закинула ту книжку подалі. Але любити Загребельного не перестала. І фаворитів у мене двоє – «Диво» і «Євпраксія». Послідовність не має тут зовсім ніякого значення – обидва романи прекрасні.

«Диво» - це такий грубезний том, більше ніж на півтисячі сторінок. Але це той випадок, коли тексту мало і хочеться ще, хоч на сотню більше, хоч на десяток. У «Диві» є все, починаючи від проблем релігії (коли попи жахливі і далекі від Бога – ох, як я таке люблю), закінчуючи проблемами універсуму. Тут є історія – хрещення Русі, завоювання болгар Візантією. Тут є кохання – між молодою вдовою і ще молодшим юнаком, між князем і свавільною красунею, між напіврабом і коханкою хазяїна, між архітектором і княжою дочкою… Тут є просте людське життя – у пущах, у відокремленому від усього світу місті, у Києві, Константинополі, гірському болгарському монастирі. Усюди люди живуть, усюди люди кохають, роблять це по-різному, з різними думками і почуттями, але ніде життя не зупиняється, не обертається на місті. Це роман про мистецтво. Про те, що дійсно залишається на віки, бо люди гинуть, пам’ять про людей стирається, а мистецтво залишається. Київ, сучасний автору, також тут є. І там також є кохання, і боротьба, і – мистецтво. Над усіма людьми, над їхніми проблемами і іменами височить Софія Київська, тисячолітня історія, тисячолітнє мистецтво, очищене від політики, невразливе до неї.

Чимось так само вічним і прекрасним здається Загребельному Жінка. «Євпраксія» саме про це. Роман з перших рядків переносить тебе у Середньовіччя, у похмурий час, де балом править Церква і Папа, де володарі змінюються, де людське життя не має ніякої ваги. Київська Русь порівняно з Європою здається раєм, у якому править Ярослав Мудрий. Тесть Європи, аби не зраджувати своєму прізвиську, сватає онучку Євпраксію за німецького маркграфа – ситуація на той час банальна. Але Загребельний чіпляється за цю дівчинку і створює неймовірний образ Жінки. Або образ неймовірної Жінки.

Я не дуже розумію, хто у тій Європі був крутішим – французький король чи німецький імператор, але Євпраксія – не така розкручена, як Анна, а тому хтось мав її воскресити.

У романі Павло Архипович підіймає проблему місця і ролі людини в історії – питання, що мене дуже хвилює ще й тому, що не має відповіді. Бо хто залишається в історії? Ні висока посада (навіть королівська/князівська/царська), ні талант, ні гроші не гарантують тобі пам’ять нащадків. Скільки імен загубилось в історії? Особливо – імен жіночих. І те, що Євпраксія (у німців – Адельгейда) дивом залишила свій легкий слід, каже багато. Звичайно, вона хотіла бути жінкою, може, навіть зовсім звичайною, без двору і почестей, але – зі спокійними думками, гармонією, Батьківщиною. Євпраксія чимось нагадує Роксолану – жінка у чужій країні, що отримала яку-не-яку владу. Доля Роксолани, принаймні до статусу улюбленої султанової дружини, мало чим відрізняється від долі Євпраксії, яку з більшими почестями, але насправді так само насильницьки вивезли з дому. Роксолана намагалась якнайбільше отримати зі свого положення, влаштуватися найзручніше і – головне – найбезпечніше. Євпраксія прагнула додому. Усі її намагання змиритися закінчувались трагедією. Публічне, визнане володарями і Церквою приниження Генріха IV дозволило їй повернутись до Києва. Усе її життя було – від Києва, який вона покинула юною дівчинкою, до Києва, куди вона повернулась католичкою, імператрицею, нещасною і нещасливою жінкою. Чого вона досягла у житті? Показала, що жінка також має право голосу, жінка також заслуговує на пристойне поводження, на повагу, жінка також заслуговує того, аби з її думкою рахувалися. Звичайно, було досить сильних і впливових жінок в історії, звичайно, кожна з них протистояла цьому світові, говорити про унікальність Євпраксії майже немає сенсу. Але Загребельний зумів показати це все так, ніби вона завжди була і буде у цьому світі єдиною Жінкою, що змогла досягти свого, змогла у середньовічній Європі сказати на весь голос свою думку.

Загребельний писав про людей, які не мовчали, не боялись говорити про свої почуття. Хтось – як Сивоок – мовою мистецтва, хтось – як Роксолана – мовою зваби і інтриг, хтось – як Євпраксія – мовою правди і честі. В його романах немає зайвого пафосу, хоча, здавалося б, теми самі просять. Його романи неймовірно живі і правдиві, жодна думка не звучить фальшиво, ти віриш всьому, бо кожне слово знаходить відгук у тобі. І звичайно, Загребельного треба почитати заради мови. Заради тих слів, що нанизуються одне на одне, вкладаються в намисто, що кількадесятьма разками обвиває шию і щораз по-іншому грає на сонці.

Про нетрадиційне протистояння Сходу і Заходу

Що може бути цікавіше за протистояння/співіснування двох культур? До того ж культур, що різняться між собою майже у всьому – від статусу жінки до карного кодексу. «Біла фортеця» Орхана Памука мала стати для мене неймовірним твором, у якому головні герої – бранець-венеціанець та турок-науковець (хай буде науковець, хоча він просто намагається якнайбільше дізнатися про цей світ). Історія християнина в мусульманському світі почалась для мене з Роксолани, у романі П. Загребельного мене найбільше приваблювало саме це.

Тут я очікувала чогось неймовірного, гострого, дикого, з вивертанням назовні усього хорошого і поганого, що може бути у двох культурах. А отримала врешті не надто багатий подіями сюжет, не надто акцентовані розбіжності італійця та турка. Тут не було навіть чогось властивого масовій літературі на кшталт таємничого перевдягання (бо ці двоє неймовірно схожі) чи детективу. Тобі перевдягання було, але яка з нього користь? Припускаю, що автор хотів акцентувати на тому, що культура, релігія – зовнішнє і неважливе, а от психологія, я-відчуття – суттєве і необхідне, те, на що треба звертати увагу. Тут можна було б сказати, що психологія багато у чому спричинена культурою, але навіщо, коли це не має значення, коли головне – страх і цікавість двох абсолютно схожих зовнішньо турка та італійця, що випадково зустрілись у Стамбулі XVII сторіччя? Вони стояли вдвох перед дзеркалом, що подвоювало і так подвійне зображення, що виривало з темряви тільки їх двох, а навкруги була чорнота, а отже – нічого більше не існувало. Вони намагалися крізь посріблене скло зазирнути в душу одне одному (так-так, саме в душу, хоча мені зазвичай не дуже подобається говорити так – надто багато пафосу). Людину роблять не виховання, не традиції, не ритуали. Любину роблять її думки і її спогади.

У романі Орхана Памука «Біла фортеця» немає класичних і очікуваних контрастів, немає відкритого протистояння (хіба на початку трохи), немає яскравих етнографічних описів. Є гяур, який дивним чином схожий на свого хазяїна. Є феєрверк – їхня перша спільна справа. Є чума, яка мало не забрала одного з них. Є багатогодинні нічні розмови, примуси, злість, захват, недовіра, безпорадність, гординя, байдужість… Врешті, тут є біла фортеця, що визначила долю цих двох. І я подумала, що це дуже важливо – не проґавити свою білу фортецю, вчасно побачити її і прийняти. І головне – жити потім у спокої без думок про альтернативу, без сумнівів у правильності обраного шляху.

Я не надто уважно читала роман, бо мені не вистачало динаміки. Динаміки не тільки зовнішньої, сюжетної, але й внутрішньої. Для мене у романі було надто багато лінивої спеки і лінивих, тільки у таку спеку й можливих, думок.

Кому я б радила цей роман? Тим, хто досі думає, що вишиванка визначає вектор думок. Іншим також можна почитати, але не думаю, що це найкращий роман автора.

p.s. Починала читати його ж «Сніг» у російському перекладі. І це жах. Такі БРУТи-СПРУТи, таке недоцільне, на мою думку, нагромадження ще варто пошукати. І хай це будуть помилки перекладача і редактора, бо мені чомусь не хочеться, щоб Орхан Памук був таким письменником.

Немного магии для маленького городка

Когда я начинала читать книгу Джоан Хэррис «Шоколад», я не знала, о чем она. Понятное дело, что о шоколаде, но я даже аннотацию не посмотрела. Просто скачала и начала читать. И с первых страниц меня унесло в тот книжный мир. Срочно захотелось в маленький городок, где все друг друга знают, где хозяйка кафе сама обслуживает посетителей, а за качество продуктов в магазине отвечает не неизвестный производитель, а всем знакомый фермер. С первых страниц меня окутала магия. Теплая и добрая, которая не встречалась мне в книжках уже кучу времени. Я даже не сразу в это поверила, списав все на лирическое настроение. Много позже все мои ощущения подтвердились. Как и то, что атмосфера маленького городка не всегда приятная, что бал, скорее всего, правит кто-то один, что выступать против кого-то одного – значит выступать против всех. И Виан Роше на это пошла. Не из принципа, а потому что устала бежать. Устала не иметь дома. Устала скитаться и везде видеть равнодушие. Ей нужно остановиться. Нужно выступить против страха. Ради себя, ради Анук.

В маленьком городке есть бунтари, которые объединились вокруг шоколадной. Конечно, они не настоящие бунтари. Они просто любят сладкое, любят искренность, не хотят делать то же, что и все остальные. Возможно, до появления Виан никто из них и не подозревал об этом. Скорее всего, так оно и было. Ветер, с которым пришла Виан, принес новый воздух. А новое – враг старого. Особенно, если это старое упрямится и изо всех сил хочет сохранить свои позиции. Рейно (кстати, сколько ему лет? Вряд ли очень много, не больше 50) – священник, который возомнил себя спасителем и наставником всего городка. Он ненастоящий кюре. Нет, он учился в духовной школе, носит сутану и имеет благословение вышестоящих чинов. Но он не чувствует людей, он гордится своим постом, ограничивает себя и истязает с каким-то фанатическим наслаждением собственной жертвой. Гордыня погубила его. И то, как нелепо закончилось противостояние между ним и Виан, только подчеркивает это.

Останется ли Виан в Ланскне? Или умчится с новым ветром, оставив после себя горько-сладкое послевкусие? Автор оставил это решать читателю. Я хочу, чтобы Виан осталась. 

Про любов двох людей і протистояння двох культур

…найгарніша дівчина в світі
подивилась на мене з вершини своєї величі і сказала:
Алі Хане, ти дурень. Слава Богу, що ми в Європі.
Якби ми були в Азії, мене давно б змусили ходити в чадрі
і ти не зміг би бачити мене.

Навесні дівчаткам хочеться читати про кохання. Дівчата, яких нудить від класичних мелодрам, ідуть іншими шляхами, вишукуючи не зовсім любов любовну. «Алі та Ніно» – роман про любов. Роман про дві культури. Роман про зміни на зламі епох. Останні два речення майже поцуплені з анотації, але про це варто було сказати.

Відносно недавно я зрозуміла, що дуже мало читала неєвропейської літератури, а тому вирішили цю лакуну заповнити. Роман азербайджанської емігрантської літератури «Алі та Ніно» авторства таємничого Курбана Сеїда (таємничого, бо ніхто не знає, хто сховався за тим псевдонімом) став маленьким кроком у цьому напрямку.

Україна – це Європа. Принаймні тому, що Україна – не Азія. Різниця східної і західної культур була мені відомою ще з часів дитячої екскурсії в Бахчисарай. Особлива прохолода ханського палацу, низькі дивани, портали з золотою в’яззю цитат з Корану, дивовижні тіні від дерев’яних решіток на вікнах – таким він мені запам’ятався. Пізніше я поселяла там Настю Лісовську, Хуррем. А ще були дитячі книжки про Киргизію і Ташкент (звичайно, я розумію, що це все різні країни і різні культури, але вони спільні в одному, вони не-Європа). Тобто я весь час знала, що там все якось по-іншому. Але ніде я не стикалася з ситуацією, схожою на історію Алі та Ніно. Так, Роксолана була в гаремі, стала впливовою султаншою, так, Загребельний майстерно передав усі її страждання, але вона все одно «потурчилась-побусурманилась». Ніно була іншою.

Сьогодні в українському суспільстві є певний стереотип сприйняття осіб кавказької національності. Вони голосні, гарячі, запальні. Алі не розвіяв ці стереотипи, але змусив по-іншому на них поглянути.

Мені завжди було цікаво, як усім цим чисельним студентам-іноземцям в Україні. Як вони дізнаються про наші медуніверситети, як приїжджають, не знаючи української і російської, а дуже часто – й англійської (остання, правда, у нас їх не дуже врятує, та все ж), як їм жити у зовсім іншому світі невірних і відпочивати на Різдво і Великдень? У Баку початку ХХ сторіччя живуть азербайджанці-мусульмани, грузини-християни і вірмени-християни. Екзамен у школі, де на 40 учнів випускного класу 30 мусульман, починається з православної служби.

Раніше поруч з портретом царя висів і портрет цариці, який потім прибрали. Сільські мусульмани обурювалися її сукнею з великим вирізом і перестали посилати дітей до гімназії.

Одруження людей різних конфесій завжди супроводжується певними проблемами. Азербайджанці звикли, що грузинки – їх законна військова здобич. До того ж жінка не має душі, а тому може бути невірною. Ніно доводила до істерики євнуха гарему іранського вельможі, відмовляючись одягати чадру і фарбувати нігті хною, не дозволяючи оглянути свої зуби.

Я знаюся на питаннях управління та поводження з жінками. Можете покластися на мене. Бачу, вам дісталась дикувата жінка, та з часом я навчу її благородних манер.

Одруження – крок важливий. Найкраще у цьому прислухатися тільки до свого серця, не зважаючи на суспільну думку, поради батьків і традиції. Ніно була зразковою дружиною у глухому тегеранському аулі. Слухняно терпіла обмеження іранського гарему. Кожен правовірний мусульманин вважав своїм обов’язком дивуватися вибору нащадку роду Ширванширів. А той пообіцяв не одягати на свою Ніно, грузинську княжну, чадру. І раптом виявилось, що європейська освіта і несхожість Ніно на інших дружин дуже і дуже потрібні молодому Азербайджану.

Спокійно вислухавши мене, Ніно гордо підняла голову. Вона знала, що жоден міністр і жоден генерал в Азербайджані не має того, що є у її чоловіка: витонченої дружини із західною освітою, яка походить зі шляхетного роду та розмовляю англійською мовою.

Герої роману мало говорять про кохання. Алі божеволіє від краси Ніно. Він цілує її руки. Вона любить лежати в нього на колінах або животі і розмовляти. Наодинці вони щасливі. На людях їм доводиться грати свої ролі. Навколо них війна. Баку весь час на перехресті думок. То юнаки записуються захищати царя. То всі з напруженням очікують турецькі війська. То постає молодий і незалежний Азербайджан. То встановлюється радянська влада. Алі Хан Ширваншир завжди думає про те, як найкраще буде його країні. Найлегше і найбезпечніше – поїхати. Залишити все, забрати Ніно – і поїхати. Але він не їде. Залишається, щоб загинути. Звичайно, він не міг знати, що його смерть не мала сенсу і Азербайджан став радянським.

Ми не знаємо, що сталось із Ніно. Але навряд чи вона прийняла нові порядки. Надто гордою була княжна. Жінка, яка не одягла чадру навіть для того, щоб безпечно проїхати країною, не могла прийняти рекламні гасла радянської влади.

Говорити про те, що «Алі та Ніно» – роман політичний, неправильно. Політики там мало. Але багато історії. Читача захоплює атмосфера і думки невідомого міста. Кожна сторінка відкриває щось нове про той незнаний, чужий світ.

Роман уперше опублікований у 1937 році. І тому можна знайти речі, що іронічно перегукуються з нашою сучасністю.

-         Я хотіла б спати в саду з зеленими деревами. І не чути ніякої стрілянини.

-         Ми обрали правильну країну. Іран спить ось вже тисячу років, а стрілянина – дуже рідкісне явище там.

P.S. Проблема перекладних книг у тому, що ти ніколи не можеш бути цілком упевненим. Авторський стиль інколи дуже сильно страждає він перекладача. Я хотіла, щоб роман мене заколисував. Місцями це дійсно так і було, а місцями я просто продиралася крізь рядки. І якщо чесно, мені здається, що у цьому винен перекладач, інколи навіть українські слова були дібрані не зовсім влучно.

Про вісімсот сторінок переживання

...добро не завжди є наслідком добрих учинків,
а погані вчинки не завжди є наслідком зла.

Борис. Розділ ХІІ. Наше місце

Анотація до «Щигля» мені не сподобалась, сама б я не взяла читати цей грубезний (більше 800 сторінок більшого за стандартний розміром і відносно дрібним шрифтом) том. Історії про підлітків не цікавлять мене з часів Олівера Твіста, Том Сойєр та Гек Фінн, звичайно, вразили, але навряд Донна Тартт могла виявитися другим Марком Твеном. Наркотики? Єдиним моїм літературним наркоманом був Шерлок Голмс, читати про інших бажання не було. Старовинна картина? Звичайно, це вже цікавіше, але «Ім’я рози» також обіцяло давній рукопис і захопливий сюжет, а я ледве подолала половину… Тому я дуже вдячна людині, яка наполегливо радила прочитати цей роман і чий авторитет виявився сильнішим за всі упередження.

Що це за книга? Це не історія одного життя, бо ми не знайомимось із Тео Деккером у пелюшках і не полишаємо його на смертному ложі. Це не розповідь у стилі Діккенса про маленького сироту, який стикнувся із жорстким світом, бюрократичними штучками і соціальною несправедливістю, опустившись на дно життя і спробувавши потім виборсатися на поверхню. Бо не все виявилось таким однозначним, чорно-білим і цілком диференційованим. Це не пригодницький роман з перестрілками і романтикою злодіїв, не роман про російську (читай – будь-яку східноєвропейську) мафію, не андеґраундний роман про наркотичні видива, не повчальна історійка про те, що колишніх наркоманів не буває, діти успішних батьків не завжди успішні, а пристойні родини мають своїх скелетів у фамільній шафі XVII століття. Роман ні про що зі згаданого і – одночасно – про все разом. Роман дійсно про все, крім, хіба що, кохання, але й воно тут є – лейтмотивом крізь усі сторінки, листами, згадками, напівдумками і лише інколи – словами. Роман не про кохання, але про любов – між людьми, друзями, до життя і мистецтва, про любов як найбільшу цінність і вагу цього світу.

Мати Тео загинула, а він, дванадцятирічний хлопчик, залишився сам у дорослому світі. Він не знав, як себе поводити, бо вони ніколи не говорили про щось подібне. Соціальні працівники, психологи, що виконують свою роботу за стандартною схемою і не шукають підходу до кожного окремо. Холодність і чепурність дому Барбурів, у яких живе Тео. Невідомість. Тео ховається у собі, не йде на контакт і єдине місце, д йому добре, – дім-крамниця-майстерня Гобі, який так дивно з’явився у його житті (і неперевершена картина, пташка на ланцюжку, неймовірно дорога, що про неї нікому Тео не казав, яку оберігав від усіх і навіть від себе). Але Тео надто малий, щоб сказати комусь, що йому добре у Гобі, надто малий, аби взагалі щось вирішувати у своїй долі, а тому їде з батьком, що невідомо звідки з’явився і забрав його у Лас-Вегас. Там Тео надто рано подорослішав. Ні, батько не примушував малого працювати, його не зґвалтувала мачуха, він не перетворився на старшого брата, відповідального за чиєсь життя. Ні. Тео став наркоманом і пияком. У компанії Бориса, хлопця з України, він стає тим, ким ніколи не хотіла бачити його мама. Взагалі дуже цікаво спостерігати, як змінюється ставлення Тео до батька – від сліпої і звичної з дитинства ненависті до цілком нормальних (у тих умовах) стосунків. І от цей батько гине. Вже п’ятнадцятирічний Тео розуміє, що скоро прийдуть соціальні працівники, а він уже не переляканий хлопчик-жертва теракту, він сирота-наркоман із поганенькою репутацією. І єдиний вихід – тікати. І Тео знову в Нью-Йорку. Знову у Гобі, у заспокійливому теплі його будинку і майстерні. Він знову чистий, має стабільний обід, навчається, знову хтось опікується його життям. І ось Тео вже дорослий. Він партнер Гобі по бізнесу, він торгує антикваріатом (не завжди чисто, але треба якось крутитися), у нього є більш-менш постійна коханка і власний дилер. Життя, так би мовити, цілком його влаштовує. Тео не спілкується з колишніми друзями. Здається, у нього взагалі немає друзів-ненаркоманів. Одного дня у його життя повертається Барбури, серед них уже немає Енді – найкращого друга дитинства (Енді, Енді, ти так ненавидів море і яхти, що вони тебе, врешті, і вбили), – але є Кітсі, неймовірно гарна і весела, Кітсі, з якою ось-ось весілля. Тео майже щасливий, от тільки не може ніяк знайти свого дилера, пропав кудись, бідака. У пошуках дилера Тео натрапляє на Бориса – друзяко, скільки часу! У Бориса непевний (звичайно, нелегальний), але прибутковий бізнес, власний водій, дружина-шведка, троє дітей (старші – близнюки!). І Борис вкрав його картину, його пташку на ланцюжку. Вкрав ще у Вегасі, а Тео, заляканий власними страхами, ніколи не діставав картину з того згортку, що зробив сам у Вегасі. Які іронія – все життя боятися за картину, якої у тебе немає! І от тут починається детектив з елементами бандитизму. Нідерланди, вбивство, втрата паспорта, зламаний телефон, незнання мови, страх, невідомість, наркотичні оп’яніння, спроби самогубства – і чудесні знаки згори. І неймовірне вирішення усіх проблем, яке всі ці роки лежало на поверхні, але здавалось надто безглуздим і законним, щоб брати його до уваги.

В кінці роману Тео має достатньо грошей (і законних грошей!), аби залагодити всі свої проблеми. Ще невідомо, чи одружиться він із Кітсі. Невідомо, що робитиме потім, коли поверне крамниці Гобі добре ім’я. Невідомо, чи залишиться в його житті Борис. Єдине, що відоме – його картина, його пташка на ланцюжку, його щиголь тепер у надійному місці, звичайно, він не належить Тео безроздільно, але чи має якесь значення матеріальна власність, якщо картина ніколи не покине думки Тео?

Цікаво, що б про все це сказала мама (мама, бо у дванадцять років може бути тільки мама, ще не мати і вже не мамуся) Тео?

Безперечно, його мама не хотіла, аби він жив так: з батьком, з наркотично-алкогольними затьмареннями у підлітковому віці, з власним дилером тепер і оборудками з псевдоантикваріатом.

Безперечно, вона хотіла, щоб його життя проходило так: серед творів мистецтва, закоханого у свою роботу і красу Гобі, серед музейних каталогів, аукціонів, давніх живих меблів.

Безперечно, вона не хотіла так рано піти з життя: надто багато прекрасного ще залишалось непізнанним, надто багато невідвіданих музеїв і непобачених шедеврів.

Безперечно, якби вони про це говорили, вона б хотіла так померти: у музеї, серед картин, у найвищому естетичному захваті.

Це роман неймовірного емоційного напруження. Я весь час знала, що щось станеться. Відчувала фізично весь той бруд, у який занурювався Тео. Я хотіла кричати, щоб він не йшов ТУДИ, не робив ТАК, не казав ТОГО, не думав ПРО ТЕ. Я хотіла стати частиною його історії, хотіла наснитися йому і застерегти від усіх помилок, хотіла прийти і за руку забрати з того кошмару. Але я не могла. Я могла тільки розпачливо спостерігати, як він сам себе обплутує тенетами, а потім намагається розгризти їх. Я могла тільки відкладати книжку і вмовляти себе, що це тільки роман, вигадана історія, що немає насправді ніякого Тео і ніякого Бориса, ніякого Гобі і навіть місіс Барбур не існує, але я знала, що все це неправда – кожен з них живе у нас усередині. Ніхто з нас не поганий і не хороший, ми такі тільки тому, що так склалися обставини. І невідомо, що було б з нами за інших умов. І я знову брала книжку, розгортала сторінку і переживала /за/ життя Тео. Слово за словом, речення за реченням, сторінка за сторінкою я жила чужим життям. Життям хлопчика, який під впливом літнього чоловік після вибуху у музеї вкрав маленьку картину. Переляканого хлопчика, чиє життя підпорядковувалося волі маленького намальованого щиглика, пташці на ланцюжку.

В тихом омуте черти водятся

Любимая красавица-жена обеспеченного человека, востребованного практикующего хирурга – что еще нужно женщине для счастья? А женщине нужен секс. И не простой, не обычный супружеский долг, а с ноткой собственного унижения и с ощущением подавляющей силы партнера. Бред? Нет, роман Жозефа Кесселя «Дневная красавица».

Все мы знаем миллион анекдотов и шуток про женскую логику. Феминистки обижаются, дуры хохочут, а умные дамы понимают, что так оно и есть, что у женщин свое, особенное виденье и восприятье мира. И поэтому некоторые женщины иногда совершают странные поступки. Например, обеспеченная дама может пойти в публичный дом. Не содержать публичный дом, не снимать там других девушек или парней, а работать проституткой. Самой настоящей, которую выбирают, которой платят и от которой требуют быть поласковей. Северина Серизи ежедневно с 3 до 5 часов дня превращается в Дневную Красавицу, а потом снова становится примерной женой. И на протяжении всей книги я пыталась ответить на один-единственный вопрос – зачем? Зачем, глупая баба, тебе это надо? Не будет все хорошо, ты не самая умная, а публичный дом – не самое безопасное место для любовных утех, если ты не посетитель. Если честно, главная героиня со своими душевными рвениями к проституции бесила меня ужасно. Больше, чем Скарлетт О'Хара (правильно, та мужиками вертела хоть ради каких-то реальных целей, а не для удовлетворения своей… не вы поняли). Но тем не менее, хотелось узнать, чем все закончится. Я хотела, чтобы в этот публичный дом пришел ее муж, чтобы поразвлечься с девчонкой. А тут женушка. И грандиозный скандал. Автор оказался более затейлив – Северина начинает отношения с мафиозным типом Марселем (имечко, скажу вам, так себе, вполне читаемое), который согласен делить ее с мужем. И наверное, не вмешайся вполне логичный случай, – в бордель приходит знакомый четы Серизи, некий Юссон. Ну и там все по классике – она думает, что он расскажет мужу, он ее этим дразнит, Марсель решает убрать шантажиста, а вместо этого почти убирает самого Пьера Серизи. Эххх! С Юссоном все понятно: он, хоть и дразнит Северину, со своим воспитанием не может даже предположить, что действительно расскажет Пьеру правду о его жене. С Марселем тоже все понятно: горячая кровь, страсть, влюбленность (может, даже любовь, не исключаю). С Пьером все понятно: мужчина его круга и статуса даже предположить не может, что его жена способна на такое. Ничего не понятно только с самой Севериной. Казалось, что она действует импульсивно, живя одним мгновением, совершенно не думая о последствиях. Типичная баба (именно баба, в моем понимании женщина не может себя так вести): я сама натворю какую-то ерунду, потом буду страдать, потом надеяться, что как-то все разрешится, потом паниковать, снова страдать, совершить фатальную ошибку и потом мучиться всю жизнь. Нормально так. Ведь подойди она к делу с Юссоном с большей холодностью, ничего бы не произошло. А так. Муж-инвалид и чувство вины. В этой ситуации самый несчастный Пьер – нет, не из-за инвалидности, а из-за того, что его предала любимая женщина. Вы только вдумайтесь: остаться на всю жизнь инвалидом, потому что тебя подрезал любовник твоей жены, тайно работающей проституткой. Здесь же все: и разочарование в человеке, и разбитой сердце, и злость от собственной беспомощности, и ненависть к когда-то любимой жене (есть еще более изощренный вариант – Пьер все равно продолжал любить Северину). Правда, сам Кессель оставил чувства Пьера за кадром. А жаль. Я бы прочитала.

И вся эта история смахивала бы на обычный бульварный романчик с лихо закрученным сюжетом и талантливо написанный, если бы Кессель не закинул удочку в озеро дедушки Фрейда. В начале книги есть сцена, где восьмилетнюю Северину зажимает в углу сантехник (может, не сантехник, а просто рабочий, лень перелистывать в электронке на начало, да это и неважно). После этого она упала в обморок, а домашние решили, что девочка просто поскользнулась. Вот так вот. Все наши сумасшествия родом из детства. А все беды – от баб.

"Квіти для Елджернона" і мейнстрім

Є книжки, про які багато говорять, а ти ходиш довкола і ніяк не наважаєшся прочитати якийсь популярний роман. Так я довго свідомо обходила стороною «Нестерпну легкість буття» і «Квіти для Елджернона». І якщо Кундера приємно здивував, то Деніел Кіз розчарував.

Цікаво було спочатку, коли заповзятий Чярлі Гордон писав звіти з помилками, тільки-но помилки закінчились, стало нудно. Остання цікава сцена, яка хоч трохи інтригувала, це та, в якій Чарлі намагається переспати з Алісою і в нього це не виходить. Точніше, інтрига зникла ще тоді, коли вони зі Штраусом та Немуром полетіли на конгрес, щоб представити свій проект. Але у сцені з Алісою повернулась. Ні втеча Чарлі з конгресу, ні стосунки з Фей (для чого треба було вводити тоді легковажно-дитинну і чарівну Фей?), ні тим більше психічна хвороба матері і регресія самого Чарлі не здивували. І це при тому, що я, стільки разів чувши про роман, сюжету хоч приблизно не знала. Так, я не могла передбачити всі ходи, але було нудно, дії і думки героїв не вражали, не дивували, не захоплювали зненацька. Я дочитувала останні сторінок 50 з думкою, коли воно все закінчиться, коли Чарлі знову повернеться до початкового стану і все буде так, як на початку книжки. Серйозно, якби з ним щось сталось, навіть якби його просто збила машина, мені б такий фінал розповіді сподобався більше.

Роман був написаний у 60-х роках ХХ століття і є дебютним для Деніела Кіза. На дебют можна списати недокручені думки (що значить, невідомо, як боротися з ефектом Елджернона-Гордона, якщо просто можна не навантажувати мозок отак одразу?), на 60-ті роки – актуальність теми (наукова етика, статус людей з вадами розвитку в суспільстві і т.д.), але чим пояснити сучасне захоплення романом? Люди у ХХІ столітті прозрівають, дізнавшись, що люди з проблемами розвитку насправді особистості і заслуговують на адекватне ставлення? Що наукові експерименти не мають порушувати права людини і зазіхати на особистість? Що науковий світ далекий від ідеального, а професори застрягли у вузьких темах власних досліджень? Що наука займається чим завгодно, тільки не дійсно корисними для людства справами? Серйозно? У ХХІ столітті захоплюватися романом, який все це викриває хоч і цікаво, але досить слабо? Окей. Я нікого не хочу ображати. Для когось, можливо, він улюблений. Це особиста справа кожного. Мене дивує саме цей мейнстрім. Що почитати? «Квіти для Елджернона»! Яку класну книгу порадиш? «Квіти для Елджернона»! Що подарувати комусь на щось? «Квіти для Елджернона»!

Фух, виговорилась. Можливо, тільки я потрапляю на таких людей. І прошу вибачення у всіх, кому цей роман подобається. Він хороший, просто я очікувала більшого, від того і така реакція.