Роман про любов

Нам сказано написати на чистому мармурі:
«У цьому світі цю будівлю поставлено,/ Щоби прославити Творця».
А я би додав нижче: «І любов до іншої людини…»

  Усе найкраще з нами трапляється випадково, а якщо ми не звертаємо на нього уваги – переслідує нас. Про найкращі книги рідко вдається правильно розказати, бо усі слова здаються нікчемними поряд зі словами самого автора.

  Я кілька днів тому перегорнула останню сторінку роману Еліф Шафак «Учень архітектора» в українському перекладі Ганни Яновської. І я у захваті. Про цю книжку я почула давно, мені сподобався опис і я додала книжечку в список «колись я це прочитаю». Український переклад іґнорувати я вже не могла, тож ця краса опинилась у мене. Так-так, саме краса – обкладинка, папір, оформлення, номери сторінок незвично збоку… Серйозно, кілька днів я просто милувалась нею, навіть не читаючи, навіть речення – боялась спойлерів, боялась отак одразу розчаруватися і втратити запал. Для мене «Учень архітектора» став романом-релаксацією, романом, що я потроху читала, нікуди не поспішаючи, залишаючи його інколи на тиждень, але я поверталась і він мене чекав, так само привітно зустрічаючи, запрошуючи у власний світ.

  Стамбул XVI – XVII століття. Дія починається за правління султана Сулеймана (того самого, який кохав нашу Роксолану) і закінчується, коли в Індії будується Тадж-Махал. Можна сказати, що це роман-хроніка. Але чи треба?

  Я не знаю, хто головний герой роману. Джахан? Він, власне, і є учнем архітектора, а ще доглядачем слона, а ще хлопчиком, для якого слова життя і любов означають одне й те саме. Сінан? Головний двірський архітектор, який навчив своїх учнів усього, що знав сам, що будував неймовірні споруди, але обов’язково з якимось недоліком, бо довершеним може бути лише Творець. Чота? Білосніжний слон, мудра тварина, що майже усе своє життя провела у султанському звіринці, але багато бачила і розуміла. А може, головний герой – Стамбул? Місто, що тримає в собі безліч таємниць, ніколи не спить, завжди голодне, ласе на чуже, на красу, на силу. Місто, в якому легко загубитися, але неможливо сховатися. Джахан, Сінан, Чота, Стамбул. Їх можна переставляти місцями, об’єднувати, протиставляти, але вони йтимуть поряд. Навіть поруч – рука в руку. Роман – історія їхніх стосунків, їхніх сумісних злетів і падінь. Здавалося б, Стамбул – мовчазний спостерігач, але місто не стоїть осторонь, воно живе, воно захоплюється красою і величчю Чоти, воно приймає маленького Джахана і відпускає його вже дорослого, майже старого, воно молиться у Сінанових мечетях і одночасно заважає йому будувати нові.

  З упевненістю можу сказати, що «Учень архітектора» – роман про любов.

  Маленький хлопчик зустрічає друга, маленьке слоненятко. І потрапляє з ним у чужу країну, чужий світ. Доглядач і його слон. І вони люблять одне одного, кожний по-своєму, але однаково сильно і віддано.

  Маленького хлопчика помічає дорослий і поважний чоловік, архітектор. Він робить малого своїм учнем. У хлопчика немає інших учителів, а у чоловіка ще троє учнів, але він знає, що маленький доглядач слона – особливий. І вони люблять одне одного, кожний по-своєму, але однаково щиро.

  До маленького слона у звіринець приходить султанська дочка. І знайомиться там із доглядачем. Ці діти зовсім різні, їхнє дорослішання і долі різні, і вони люблять одне одного, кожний по-своєму, але кожному ті почуття потрібні.

  Маленький хлопчик хоче створювати красу. Одного разу спробувавши, він уже не може зупинитися. Він знає, як через камінь передати найпотаємніші думки. І ця любов з ним назавжди.

  Любов до друга, до вчителя, до жінки, до праці. Мабуть, у житті більше нічого для щастя не потрібно. Чи щасливий наш маленький хлопчик? Автор веде його між цією любов’ю, інколи щось забираючи, інколи нагороджуючи, але ніколи не залишаючи на самоті.

  «Учень архітектора» – доросла східна казка. Після її прочитання хочеться завести слона, збудувати мечеть і погуляти Стамбулом. І обійняти тих, кого любиш. І піймати себе на думці, що такий роман має бути написаний про кожне місто і про кожну професію.

Про повернення у дитинство

У дитинстві на літо, канікули, всі вихідні і свята я їздила до татових батьків у село. Ну, як село — це була довжелезна вулиця на майже 200 будинків в один ряд, що тягнулась вздовж річки. І городи виходили в берег. Ближче до берега у бабусі росли соняшники і кукурудза, а між ними самосійний мак, який вона ще зеленим виривала від гріха подалі. Між городами не було ніяких парканів, навіть якихось низеньких і умовних, лише невеличкі горбочки, щоб сусід не посадив свою моркву у вас. І ввечері було видно, як хтось поливає картоплю чи вибирає огірки. Мабуть, коли всі були молоді, тут було весело. У саду ріс лісовий горіх, під яким було моє особисте царство. Навесні там розквітали проліски, ряска і щось жовтеньке — така краса, що я просто мовчки стояла скраєчку і дивилась…

Їх немає вже майже стільки, скільки вони у мене були. І я не може сказати про них нічого поганого. По-перше, я їх дуже люблю. По-друге, дитина, яку всі люблять, якій купують свіжі булочки, вибирають з супу несмачну моркву, поять ввечері парним молоком і залишають найсмачніші цукерки, дитина, основним обов’язком, завданням і роботою якої було навчання і читання книжок, не може запам’ятати нічого поганого про своє дитинство. І про тих, хто був біля неї в той час.

Спогади про дитинство звалились на мене раптово. На парі стилістики викладач роздала нам тексти для аналізу. «Балада про квашені помідори». Спочатку подумалось, що то Вінграновський, але виявилось, що автор — такий собі Сергій Осока, наш сучасник і полтавчанин (полтавець?). На середині тексту я мало не плакала. Прізвище автора записала, щоб не забути, і пообіцяла знайти в інтернеті ще. Але інтернет мене випередив і фейсбук чемно запросив на презентацію книжки "Нічні купання в серпні" цього самого мені ще невідомого (але вже такого рідного з тими помідорами) Осоки.

Презентація проходила у книгарні Є, людей було небагато, але багато було самого автора – високого брюнета з приємним голосом. Він щось розказував, сміявся, читав уривки, а я не могла зрозуміти, як це так сталося, що мої спогади — не тільки мої?

Звичайно, я купила книжку. Звичайно, я її тільки дочитала (хоч пройшов уже майже рік!). Чому? Бо ті короткі оповідання/нариси/образки читати залпом не можна. Принаймні я не можу. Тематично збірка поділена на дві частини — дитячу і дорослу. У дитячій герой знов і знов повертається до баби в село, де йому було добре, де місто було далеке і чуже, де був його власний всесвіт, де він ЖИВ. У дорослій з’являється смерть. З’являється відчуття невідворотності смерті і — покірності, смирення їй. Хто головні герої тих оповідань? Старі люди, що вже приготували собі похоронне он у тій шухляді, досить відклали на смерть і навіть вибрали місце на кладовищі. Старі, що вже розуміють — іншого виходу немає. Вони ще живуть, їдять, розмовляють, займаються звичними справами, але маленький хлопчик уже відчуває, що все це — декорація, ширма, з-за якої у будь-яку мить може з’явитися Смерть. Ті оповідання мають у собі щось магічне, щось народне і від того ще більш страшне, від чого хочеться закритися, але яке хочеться обов’язково дочитати до крапки, ввібрати в себе.

Оповідання Осоки з тих, що мають лежати десь близько, щоб у будь-яку мить взяти, розгорнути навмання і прочитати. Дві-три сторінки — і ти повертаєшся у дитинство. Купаєшся на річці, у часі орієнтуєшся по коровах, їси бабині пиріжки. Ще кілька сторінок — і ти віч-на-віч зі Всесвітом, з його чорнотою і непроглядністю, з його одвічними загадками. І що ти там побачиш, залежить тільки від тебе.

Про нетрадиційне протистояння Сходу і Заходу

Що може бути цікавіше за протистояння/співіснування двох культур? До того ж культур, що різняться між собою майже у всьому – від статусу жінки до карного кодексу. «Біла фортеця» Орхана Памука мала стати для мене неймовірним твором, у якому головні герої – бранець-венеціанець та турок-науковець (хай буде науковець, хоча він просто намагається якнайбільше дізнатися про цей світ). Історія християнина в мусульманському світі почалась для мене з Роксолани, у романі П. Загребельного мене найбільше приваблювало саме це.

Тут я очікувала чогось неймовірного, гострого, дикого, з вивертанням назовні усього хорошого і поганого, що може бути у двох культурах. А отримала врешті не надто багатий подіями сюжет, не надто акцентовані розбіжності італійця та турка. Тут не було навіть чогось властивого масовій літературі на кшталт таємничого перевдягання (бо ці двоє неймовірно схожі) чи детективу. Тобі перевдягання було, але яка з нього користь? Припускаю, що автор хотів акцентувати на тому, що культура, релігія – зовнішнє і неважливе, а от психологія, я-відчуття – суттєве і необхідне, те, на що треба звертати увагу. Тут можна було б сказати, що психологія багато у чому спричинена культурою, але навіщо, коли це не має значення, коли головне – страх і цікавість двох абсолютно схожих зовнішньо турка та італійця, що випадково зустрілись у Стамбулі XVII сторіччя? Вони стояли вдвох перед дзеркалом, що подвоювало і так подвійне зображення, що виривало з темряви тільки їх двох, а навкруги була чорнота, а отже – нічого більше не існувало. Вони намагалися крізь посріблене скло зазирнути в душу одне одному (так-так, саме в душу, хоча мені зазвичай не дуже подобається говорити так – надто багато пафосу). Людину роблять не виховання, не традиції, не ритуали. Любину роблять її думки і її спогади.

У романі Орхана Памука «Біла фортеця» немає класичних і очікуваних контрастів, немає відкритого протистояння (хіба на початку трохи), немає яскравих етнографічних описів. Є гяур, який дивним чином схожий на свого хазяїна. Є феєрверк – їхня перша спільна справа. Є чума, яка мало не забрала одного з них. Є багатогодинні нічні розмови, примуси, злість, захват, недовіра, безпорадність, гординя, байдужість… Врешті, тут є біла фортеця, що визначила долю цих двох. І я подумала, що це дуже важливо – не проґавити свою білу фортецю, вчасно побачити її і прийняти. І головне – жити потім у спокої без думок про альтернативу, без сумнівів у правильності обраного шляху.

Я не надто уважно читала роман, бо мені не вистачало динаміки. Динаміки не тільки зовнішньої, сюжетної, але й внутрішньої. Для мене у романі було надто багато лінивої спеки і лінивих, тільки у таку спеку й можливих, думок.

Кому я б радила цей роман? Тим, хто досі думає, що вишиванка визначає вектор думок. Іншим також можна почитати, але не думаю, що це найкращий роман автора.

p.s. Починала читати його ж «Сніг» у російському перекладі. І це жах. Такі БРУТи-СПРУТи, таке недоцільне, на мою думку, нагромадження ще варто пошукати. І хай це будуть помилки перекладача і редактора, бо мені чомусь не хочеться, щоб Орхан Памук був таким письменником.

Про альтернативу

Звичайно, сторінка презентації роману Олександра Ірванця «Харків.1938» на фейсбуку обіцяла дійство і дива. Звичайно, анотація обіцяла ще більше. Читання мало стати професійним викликом на знання світової та української літератури, історії. Як перед таким можна встояти? Як і перед харизмою та гумором самого автора? Роман захотілось прочитати одразу (хоч презентація, скажу прямо, все ж підкачала, я очікувала трохи більшого).

Ви колись думали про те, що було б, якби тоді, у 18 році, перемогла УНР? Якби до хлопців під Крутами прийшла підмога? Якби вдалося перемогти червоних і створити власну незалежну Україну? Ні? То почитайте Ірванця, він подумав і написав.

Те, що автор пише альтернативну, милу українському серцю історію, має один плюс і один мінус. Далі рахуйте самі.

Плюс у тому, що це альтернативний сценарій, який не претендує ні на яку реалістичність, а тому автор може писати все, що заманеться. Він так і зробив, напхавши у роман всього потроху, найбільше дісталось письменникам – тодішнім і сучасним.

Мінус же в тому, що позиція автора нечітка. У романі надто все перевернуто, надто багато перевдягань і алюзій, надто багато тієї заявленої в анотації бутафорії, що за всім цим я ніяк не могла збагнути одне – над чим стібеться пан Ірванець? Він не вірить у саму можливість існування такої держави чи він не вірить, що вона саме так могла будуватися? І ще одне – чи треба було йому взагалі вірити?

Якщо чесно, я не вірила автору (тобто якщо він так і хотів, то все ок, Саша молодець). Я вірила Хвильовому, що нюхав наркотики у себе в кабінеті. І Винниченку, що нудився у засланні в Таганрозі (там же, мабуть, і жінок красивих було небагато). Іншим не вірю. Нікому. Ні Сергійку зі Старобільська, ні дівчинці Ліні, ні Семенку, ні Любченку, ні Вишні. Не вірю полковнику Коцюбі. Не вірю автору (тому, що слова автора у тексті). Всі вони надто схематичні, неживі. Вони роблять і говорять те, що їм скаже деміург Ірванець. Причеплені до китайських паличок паперові ляльки, що рухаються по прямій.

Я дочитала, бо все ж була інтрига в сюжеті (правда, убивця-таки бухгалтер, хоча з чого йому всіх убивати – незрозуміло). Мені було цікаво, що ще прийшло в голову Ірванцю. І я сподівалась до останнього речення, що ось зараз буде чарівна фраза, яка все поставить на свої місця. Фрази не було.

Цей роман треба читати, якщо у вас здорове почуття патріотизму, ви розумієте іронію і не очікуєте від автора шедевру. А ще його треба прочитати найближчим часом, бо за кілька років деякі жарти перестануть смішити, навіть будуть незрозумілі. Роман цікавий на один раз. Навряд чи мені захочеться його перечитати. На жаль.