Про Загребельного

У нас удома звідкись узявся томик без обкладинки, але з титулом і всіма сторінками. З цікавості я кілька разів брала його до рук, навмання прочитувала кілька рядків/абзаців і ставила на місце. А потім якогось дня взяла – і почала читати по-людськи, спочатку. І мене захопила та дивовижна мова, та українська, яку я знала зі школи, літературна і сучасна (слів таких я тоді не знала, але то таке), довжелезні речення, думка в яких не губиться, а з кожним словом розкривається, стає глибшою, зрозумілішою. Все там було на своїх місцях – описи природи і будинків, думки людей, їхні вчинки, злочини і слабкості. Я закохалась у ту книжку і ще більше у самого автора. То була «Роксолана» Павла Загребельного. З того часу (от не пам’ятаю точно, але, мабуть, клас 10) я люблю Павла Архиповича ніжною любов’ю.

Можливо, комусь Загребельний здається надто радянським чи надто масовим – нехай, я не хочу з вами сперечатися. Його роман «Я, Богдан» почала читати влітку 2014, а тому мало не зненавиділа автора за всі ті думки Хмельницького про користь і позитив союзу з Москвою, у якийсь момент я просто не витримала і закинула ту книжку подалі. Але любити Загребельного не перестала. І фаворитів у мене двоє – «Диво» і «Євпраксія». Послідовність не має тут зовсім ніякого значення – обидва романи прекрасні.

«Диво» - це такий грубезний том, більше ніж на півтисячі сторінок. Але це той випадок, коли тексту мало і хочеться ще, хоч на сотню більше, хоч на десяток. У «Диві» є все, починаючи від проблем релігії (коли попи жахливі і далекі від Бога – ох, як я таке люблю), закінчуючи проблемами універсуму. Тут є історія – хрещення Русі, завоювання болгар Візантією. Тут є кохання – між молодою вдовою і ще молодшим юнаком, між князем і свавільною красунею, між напіврабом і коханкою хазяїна, між архітектором і княжою дочкою… Тут є просте людське життя – у пущах, у відокремленому від усього світу місті, у Києві, Константинополі, гірському болгарському монастирі. Усюди люди живуть, усюди люди кохають, роблять це по-різному, з різними думками і почуттями, але ніде життя не зупиняється, не обертається на місті. Це роман про мистецтво. Про те, що дійсно залишається на віки, бо люди гинуть, пам’ять про людей стирається, а мистецтво залишається. Київ, сучасний автору, також тут є. І там також є кохання, і боротьба, і – мистецтво. Над усіма людьми, над їхніми проблемами і іменами височить Софія Київська, тисячолітня історія, тисячолітнє мистецтво, очищене від політики, невразливе до неї.

Чимось так само вічним і прекрасним здається Загребельному Жінка. «Євпраксія» саме про це. Роман з перших рядків переносить тебе у Середньовіччя, у похмурий час, де балом править Церква і Папа, де володарі змінюються, де людське життя не має ніякої ваги. Київська Русь порівняно з Європою здається раєм, у якому править Ярослав Мудрий. Тесть Європи, аби не зраджувати своєму прізвиську, сватає онучку Євпраксію за німецького маркграфа – ситуація на той час банальна. Але Загребельний чіпляється за цю дівчинку і створює неймовірний образ Жінки. Або образ неймовірної Жінки.

Я не дуже розумію, хто у тій Європі був крутішим – французький король чи німецький імператор, але Євпраксія – не така розкручена, як Анна, а тому хтось мав її воскресити.

У романі Павло Архипович підіймає проблему місця і ролі людини в історії – питання, що мене дуже хвилює ще й тому, що не має відповіді. Бо хто залишається в історії? Ні висока посада (навіть королівська/князівська/царська), ні талант, ні гроші не гарантують тобі пам’ять нащадків. Скільки імен загубилось в історії? Особливо – імен жіночих. І те, що Євпраксія (у німців – Адельгейда) дивом залишила свій легкий слід, каже багато. Звичайно, вона хотіла бути жінкою, може, навіть зовсім звичайною, без двору і почестей, але – зі спокійними думками, гармонією, Батьківщиною. Євпраксія чимось нагадує Роксолану – жінка у чужій країні, що отримала яку-не-яку владу. Доля Роксолани, принаймні до статусу улюбленої султанової дружини, мало чим відрізняється від долі Євпраксії, яку з більшими почестями, але насправді так само насильницьки вивезли з дому. Роксолана намагалась якнайбільше отримати зі свого положення, влаштуватися найзручніше і – головне – найбезпечніше. Євпраксія прагнула додому. Усі її намагання змиритися закінчувались трагедією. Публічне, визнане володарями і Церквою приниження Генріха IV дозволило їй повернутись до Києва. Усе її життя було – від Києва, який вона покинула юною дівчинкою, до Києва, куди вона повернулась католичкою, імператрицею, нещасною і нещасливою жінкою. Чого вона досягла у житті? Показала, що жінка також має право голосу, жінка також заслуговує на пристойне поводження, на повагу, жінка також заслуговує того, аби з її думкою рахувалися. Звичайно, було досить сильних і впливових жінок в історії, звичайно, кожна з них протистояла цьому світові, говорити про унікальність Євпраксії майже немає сенсу. Але Загребельний зумів показати це все так, ніби вона завжди була і буде у цьому світі єдиною Жінкою, що змогла досягти свого, змогла у середньовічній Європі сказати на весь голос свою думку.

Загребельний писав про людей, які не мовчали, не боялись говорити про свої почуття. Хтось – як Сивоок – мовою мистецтва, хтось – як Роксолана – мовою зваби і інтриг, хтось – як Євпраксія – мовою правди і честі. В його романах немає зайвого пафосу, хоча, здавалося б, теми самі просять. Його романи неймовірно живі і правдиві, жодна думка не звучить фальшиво, ти віриш всьому, бо кожне слово знаходить відгук у тобі. І звичайно, Загребельного треба почитати заради мови. Заради тих слів, що нанизуються одне на одне, вкладаються в намисто, що кількадесятьма разками обвиває шию і щораз по-іншому грає на сонці.

Про альтернативу

Звичайно, сторінка презентації роману Олександра Ірванця «Харків.1938» на фейсбуку обіцяла дійство і дива. Звичайно, анотація обіцяла ще більше. Читання мало стати професійним викликом на знання світової та української літератури, історії. Як перед таким можна встояти? Як і перед харизмою та гумором самого автора? Роман захотілось прочитати одразу (хоч презентація, скажу прямо, все ж підкачала, я очікувала трохи більшого).

Ви колись думали про те, що було б, якби тоді, у 18 році, перемогла УНР? Якби до хлопців під Крутами прийшла підмога? Якби вдалося перемогти червоних і створити власну незалежну Україну? Ні? То почитайте Ірванця, він подумав і написав.

Те, що автор пише альтернативну, милу українському серцю історію, має один плюс і один мінус. Далі рахуйте самі.

Плюс у тому, що це альтернативний сценарій, який не претендує ні на яку реалістичність, а тому автор може писати все, що заманеться. Він так і зробив, напхавши у роман всього потроху, найбільше дісталось письменникам – тодішнім і сучасним.

Мінус же в тому, що позиція автора нечітка. У романі надто все перевернуто, надто багато перевдягань і алюзій, надто багато тієї заявленої в анотації бутафорії, що за всім цим я ніяк не могла збагнути одне – над чим стібеться пан Ірванець? Він не вірить у саму можливість існування такої держави чи він не вірить, що вона саме так могла будуватися? І ще одне – чи треба було йому взагалі вірити?

Якщо чесно, я не вірила автору (тобто якщо він так і хотів, то все ок, Саша молодець). Я вірила Хвильовому, що нюхав наркотики у себе в кабінеті. І Винниченку, що нудився у засланні в Таганрозі (там же, мабуть, і жінок красивих було небагато). Іншим не вірю. Нікому. Ні Сергійку зі Старобільська, ні дівчинці Ліні, ні Семенку, ні Любченку, ні Вишні. Не вірю полковнику Коцюбі. Не вірю автору (тому, що слова автора у тексті). Всі вони надто схематичні, неживі. Вони роблять і говорять те, що їм скаже деміург Ірванець. Причеплені до китайських паличок паперові ляльки, що рухаються по прямій.

Я дочитала, бо все ж була інтрига в сюжеті (правда, убивця-таки бухгалтер, хоча з чого йому всіх убивати – незрозуміло). Мені було цікаво, що ще прийшло в голову Ірванцю. І я сподівалась до останнього речення, що ось зараз буде чарівна фраза, яка все поставить на свої місця. Фрази не було.

Цей роман треба читати, якщо у вас здорове почуття патріотизму, ви розумієте іронію і не очікуєте від автора шедевру. А ще його треба прочитати найближчим часом, бо за кілька років деякі жарти перестануть смішити, навіть будуть незрозумілі. Роман цікавий на один раз. Навряд чи мені захочеться його перечитати. На жаль.

Немного магии для маленького городка

Когда я начинала читать книгу Джоан Хэррис «Шоколад», я не знала, о чем она. Понятное дело, что о шоколаде, но я даже аннотацию не посмотрела. Просто скачала и начала читать. И с первых страниц меня унесло в тот книжный мир. Срочно захотелось в маленький городок, где все друг друга знают, где хозяйка кафе сама обслуживает посетителей, а за качество продуктов в магазине отвечает не неизвестный производитель, а всем знакомый фермер. С первых страниц меня окутала магия. Теплая и добрая, которая не встречалась мне в книжках уже кучу времени. Я даже не сразу в это поверила, списав все на лирическое настроение. Много позже все мои ощущения подтвердились. Как и то, что атмосфера маленького городка не всегда приятная, что бал, скорее всего, правит кто-то один, что выступать против кого-то одного – значит выступать против всех. И Виан Роше на это пошла. Не из принципа, а потому что устала бежать. Устала не иметь дома. Устала скитаться и везде видеть равнодушие. Ей нужно остановиться. Нужно выступить против страха. Ради себя, ради Анук.

В маленьком городке есть бунтари, которые объединились вокруг шоколадной. Конечно, они не настоящие бунтари. Они просто любят сладкое, любят искренность, не хотят делать то же, что и все остальные. Возможно, до появления Виан никто из них и не подозревал об этом. Скорее всего, так оно и было. Ветер, с которым пришла Виан, принес новый воздух. А новое – враг старого. Особенно, если это старое упрямится и изо всех сил хочет сохранить свои позиции. Рейно (кстати, сколько ему лет? Вряд ли очень много, не больше 50) – священник, который возомнил себя спасителем и наставником всего городка. Он ненастоящий кюре. Нет, он учился в духовной школе, носит сутану и имеет благословение вышестоящих чинов. Но он не чувствует людей, он гордится своим постом, ограничивает себя и истязает с каким-то фанатическим наслаждением собственной жертвой. Гордыня погубила его. И то, как нелепо закончилось противостояние между ним и Виан, только подчеркивает это.

Останется ли Виан в Ланскне? Или умчится с новым ветром, оставив после себя горько-сладкое послевкусие? Автор оставил это решать читателю. Я хочу, чтобы Виан осталась. 

Про любов двох людей і протистояння двох культур

…найгарніша дівчина в світі
подивилась на мене з вершини своєї величі і сказала:
Алі Хане, ти дурень. Слава Богу, що ми в Європі.
Якби ми були в Азії, мене давно б змусили ходити в чадрі
і ти не зміг би бачити мене.

Навесні дівчаткам хочеться читати про кохання. Дівчата, яких нудить від класичних мелодрам, ідуть іншими шляхами, вишукуючи не зовсім любов любовну. «Алі та Ніно» – роман про любов. Роман про дві культури. Роман про зміни на зламі епох. Останні два речення майже поцуплені з анотації, але про це варто було сказати.

Відносно недавно я зрозуміла, що дуже мало читала неєвропейської літератури, а тому вирішили цю лакуну заповнити. Роман азербайджанської емігрантської літератури «Алі та Ніно» авторства таємничого Курбана Сеїда (таємничого, бо ніхто не знає, хто сховався за тим псевдонімом) став маленьким кроком у цьому напрямку.

Україна – це Європа. Принаймні тому, що Україна – не Азія. Різниця східної і західної культур була мені відомою ще з часів дитячої екскурсії в Бахчисарай. Особлива прохолода ханського палацу, низькі дивани, портали з золотою в’яззю цитат з Корану, дивовижні тіні від дерев’яних решіток на вікнах – таким він мені запам’ятався. Пізніше я поселяла там Настю Лісовську, Хуррем. А ще були дитячі книжки про Киргизію і Ташкент (звичайно, я розумію, що це все різні країни і різні культури, але вони спільні в одному, вони не-Європа). Тобто я весь час знала, що там все якось по-іншому. Але ніде я не стикалася з ситуацією, схожою на історію Алі та Ніно. Так, Роксолана була в гаремі, стала впливовою султаншою, так, Загребельний майстерно передав усі її страждання, але вона все одно «потурчилась-побусурманилась». Ніно була іншою.

Сьогодні в українському суспільстві є певний стереотип сприйняття осіб кавказької національності. Вони голосні, гарячі, запальні. Алі не розвіяв ці стереотипи, але змусив по-іншому на них поглянути.

Мені завжди було цікаво, як усім цим чисельним студентам-іноземцям в Україні. Як вони дізнаються про наші медуніверситети, як приїжджають, не знаючи української і російської, а дуже часто – й англійської (остання, правда, у нас їх не дуже врятує, та все ж), як їм жити у зовсім іншому світі невірних і відпочивати на Різдво і Великдень? У Баку початку ХХ сторіччя живуть азербайджанці-мусульмани, грузини-християни і вірмени-християни. Екзамен у школі, де на 40 учнів випускного класу 30 мусульман, починається з православної служби.

Раніше поруч з портретом царя висів і портрет цариці, який потім прибрали. Сільські мусульмани обурювалися її сукнею з великим вирізом і перестали посилати дітей до гімназії.

Одруження людей різних конфесій завжди супроводжується певними проблемами. Азербайджанці звикли, що грузинки – їх законна військова здобич. До того ж жінка не має душі, а тому може бути невірною. Ніно доводила до істерики євнуха гарему іранського вельможі, відмовляючись одягати чадру і фарбувати нігті хною, не дозволяючи оглянути свої зуби.

Я знаюся на питаннях управління та поводження з жінками. Можете покластися на мене. Бачу, вам дісталась дикувата жінка, та з часом я навчу її благородних манер.

Одруження – крок важливий. Найкраще у цьому прислухатися тільки до свого серця, не зважаючи на суспільну думку, поради батьків і традиції. Ніно була зразковою дружиною у глухому тегеранському аулі. Слухняно терпіла обмеження іранського гарему. Кожен правовірний мусульманин вважав своїм обов’язком дивуватися вибору нащадку роду Ширванширів. А той пообіцяв не одягати на свою Ніно, грузинську княжну, чадру. І раптом виявилось, що європейська освіта і несхожість Ніно на інших дружин дуже і дуже потрібні молодому Азербайджану.

Спокійно вислухавши мене, Ніно гордо підняла голову. Вона знала, що жоден міністр і жоден генерал в Азербайджані не має того, що є у її чоловіка: витонченої дружини із західною освітою, яка походить зі шляхетного роду та розмовляю англійською мовою.

Герої роману мало говорять про кохання. Алі божеволіє від краси Ніно. Він цілує її руки. Вона любить лежати в нього на колінах або животі і розмовляти. Наодинці вони щасливі. На людях їм доводиться грати свої ролі. Навколо них війна. Баку весь час на перехресті думок. То юнаки записуються захищати царя. То всі з напруженням очікують турецькі війська. То постає молодий і незалежний Азербайджан. То встановлюється радянська влада. Алі Хан Ширваншир завжди думає про те, як найкраще буде його країні. Найлегше і найбезпечніше – поїхати. Залишити все, забрати Ніно – і поїхати. Але він не їде. Залишається, щоб загинути. Звичайно, він не міг знати, що його смерть не мала сенсу і Азербайджан став радянським.

Ми не знаємо, що сталось із Ніно. Але навряд чи вона прийняла нові порядки. Надто гордою була княжна. Жінка, яка не одягла чадру навіть для того, щоб безпечно проїхати країною, не могла прийняти рекламні гасла радянської влади.

Говорити про те, що «Алі та Ніно» – роман політичний, неправильно. Політики там мало. Але багато історії. Читача захоплює атмосфера і думки невідомого міста. Кожна сторінка відкриває щось нове про той незнаний, чужий світ.

Роман уперше опублікований у 1937 році. І тому можна знайти речі, що іронічно перегукуються з нашою сучасністю.

-         Я хотіла б спати в саду з зеленими деревами. І не чути ніякої стрілянини.

-         Ми обрали правильну країну. Іран спить ось вже тисячу років, а стрілянина – дуже рідкісне явище там.

P.S. Проблема перекладних книг у тому, що ти ніколи не можеш бути цілком упевненим. Авторський стиль інколи дуже сильно страждає він перекладача. Я хотіла, щоб роман мене заколисував. Місцями це дійсно так і було, а місцями я просто продиралася крізь рядки. І якщо чесно, мені здається, що у цьому винен перекладач, інколи навіть українські слова були дібрані не зовсім влучно.

... слово – не цвях, а ртуть

«Танґо смерті» Юрія Винничука я відкладала «на потім» десь з півроку, а потім прочитала за два вечори. «Аптекар» лежав на полиці з 2 листопада – саме тоді у Харкові відбулася презентація роману. Неквапом прочитати роман заважали університетські списки літератури (а так не хотілося проковтнути ті чотириста з чимось сторінок за вихідні, як і не хотілося перебивати Винничука мемуаристикою чи українськими романами початку минулого сторіччя), потім – сесія. Розгорнула «Аптекаря» за кілька днів блаженного неробства після сесії. І не розчарувалася. Я дуже люблю такі динамічні історії на історичному тлі, де є переодягання, вбивства, інтриги і, звичайно ж, кохання. Прості такі історійки люблю, але в них має бути родзиночка. «Аптекар» саме з таких, з родзинкових. І головне – мені було важко передбачити розв’язку. Навіть за кілька сторінок до кінця останньої глави. Навпаки – я переживала і злилася сама на себе, що не можу читати швидше, перескакувала очима по пів сторінки, поверталася назад, знову перескакувала – коротше, робила все, аби читати ще повільніше. Можливо, мій мозок просто вимкнувся і насолоджувався читанням, не намагаючись передбачити хід авторової думки. А може, Винничук не просто так один із кращих сучасних письменників.

Реальний Львів середини XVII сторіччя (до речі, чимось він нагадував Париж Патріка Зюскінда), середньовічні забобони, магія, чудернацька і нереальна, як на сьогодні, медицина, тортури, страти – читач подеколи не відрізняє правду від вимислу, не знає, що автор переписав із давніх пам’яток, а що – майстерно підлаштував під правду. Тут найкраще підходять слова з самого роману: «…слово – не цвях, а ртуть. Воно живе й рухливе…Візьміть слово на язик, покатуляйте його, посмакуйте, спробуйте на зуб, і воно вам теж відкриє безліч прихованих сенсів».

Не хочу тут спойлерити і розкривати якісь сюжетні лінії. Просто скажу, що все обертається не так, як здавалося спочатку. Люди виявляються не тими, за кого себе видавали. І навіть помста, плекана роками, може забутися.

Юрій Винничук інтригує, захоплює, повсякчас тримає увагу читача, не дає йому розслабитися, то змінюючи оповідачів і манеру викладу, то вводячи в середині роману нових активних персонажів, то просто відволікаючи читача від основного сюжету химерними теоріями, наприклад, про те, що жінки з Місяця (а зовсім не з Венери, як то стверджує модна книжечка).

О, ще одне. Винничук з тих письменників, які головне вписують між рядків, у романі мало готових цитат, вони всі міцно злютовані з текстом, з історією персонажів, з подіями. Тож наостанок – одна з небагатьох цитат. У ній – звичний Винничуків еротизм і захоплення жінкою: «… любити жінку – це трохи інакше, це як дихати, її можна любити, не втрачаючи незалежності і не зазіхаючи на її незалежність. Любити її голос, тіло, рухи, запах, доторки, мати змогу обцілувати її всю з ніг до голови, покласти голову на її лоно, зачинати і чути її подих. Любити і боятися втратити все це. Але ніколи не виявляти цього страху, тільки жити з ним, тамуючи будь-які його прояви».