"Золотой храм" - история, которая прошла мимо

Украинская, русская, французская, немецкая, английская, американская литература – вот, так сказать, база всех моих читательских предпочтений. Изредка сюда забредает какой-нибудь романчик из Италии или Польши, например. Дальше этого стандартного и привычного набора я иду редко. Но в этом году как-то решила, что пора бы почитать и другое. Так появились романы  Ромы Тирн "Москит" и Чинуа Ачебе "И пришло разрушение...". Так же появился роман Юкио Мисимы «Золотой храм» (1956, реальное событие – 1950 год).

Все мои познания о Японии начинаются набором стереотипов и заканчиваются знанием флага и столицы. Вот и все. И суши/ролы люблю. Но уверенна, что рисово-рыбные вкусняшки из харьковского заведения уж точно отличаются от японского блюда. Но мы сейчас не об этом. А о том, что я хотела роман, полностью пропитанный Японией, не полную этнографию, конечно, но что-то специфическое. «Золотой храм», как оказалось, под такое определение не попадает. По крайней мере, в моем восприятии.

История, безусловно, не типичная: монах сжигает храм. Сразу вспоминается более знакомый европейскому читателю грек Герострат со своим поджогом (вот, кстати, еще парадокс – греческая мифология и древняя литература знакомы, а вот с современной большие-большие пробелы). Вот только если Герострат был тщеславным и ни на что другое великое не пригодным, то главный герой Мисимы совсем не такой. Хотя… Ладно, оставим это.

Мидзогути (главный герой, послушник в храме, заика, отца нет, мать ненавидима, друзей мало, девственник почти до конца романа) всю жизнь бредит Золотым храмом (Кинкакудзи). Передалось это, скорее всего, от отца. Сначала мальчик просто представлял Золотой храм, потом увидел его однажды вживую, потом поселился недалеко от него. С каждой страницей становится понятно, что Кинкакудзи пленяет мальчишку, заполняет все его мысли и желания. Образ Храма настолько четкий и сильный, уверенность в том, что это самое Прекрасное в мире, настолько велика, что Мидзогути не знает жизни вне Храма. Нет, он ходит по улицам, общается с людьми, учится, но Храм всегда с ним, даже в моменты близости с женщиной. И все это сумасшествие приводит к тому, что парень сначала скатывается по наклонной, а потом сжигает Храм, простоявший почти полтысячелетия и переживший все возможные междоусобицы и войны. Неплохо так замахнулся, да? Впрочем, здесь дело не только в испорченной психике. Гораздо сильнее оказывается теория о том, что Прекрасное должно быть уничтожено, ведь так оно становится еще более совершенным. Эта мысль показана неотделимой от личных взглядов самого Мисимы и всей философии дзен-буддизма, в котором я, к сожалению, не очень. Впрочем, герои не слишком-то часто жонглируют какими-то неведомыми словечками, гораздо чаще рассуждая абстрактными категориями. И в моменты таких бесед я совсем забывала, что это японцы. Серьезно. И главный герой, и окружавшие его персонажи виделись мне европейцами, разве что иногда мелькало нечто японское. Я даже поймала себя на мысли, что вот точно такой диалог могли вести герои, например, Достоевского. Кстати, о Достоевском. Ближе к концу романа Мидзогути покупает книжку «Преступление и наказание» итальянца Беккариа. Книга эта знаковая, считается, что именно она положила начало криминалистики. Но в оригинале она называется «О преступлении и наказании». Так почему у Мисимы по-другому? Что это – неслучайное совпадение с Достоевским, незнание, опечатка, вольный перевод? Я для себя решила только одно – Мидзогути явно не Раскольников. Ну или он все-таки не тварь дрожащая и право имеет, потому что после поджога, сидя на склоне и наблюдая за огнем, Мидзогути закуривает сигарету и произносит: «Еще поживем…». И говорит это уже не послушник, не студент-прогульщик, не заика. Говорит это кто-то чужой и незнакомый читателю, кто-то, кто появился только что, родился, как противоположность прекрасному Фениксу, из огня. В предисловии Григорий Чхартишвили пишет, что «Золотой храм» похож на историю Фауста, только историю карикатурную, доведенную до абсурда. Так, извечная хромота дьявола (Воланд, если кто помнит, тоже прихрамывал) превращается во врожденную косолапость Касиваги, а ангельская доброта и свет Цурукавы лишены объективного видения вещей. Да и что это за ангел, который сначала изливает горе от несчастной любви дьяволу-Касиваги, а потом заканчивает жизнь самоубийством? В общем, мысль это интересная и не лишенная смысла.

Роман считается вершиной творчества Юкио Мисимы, является одним из самых читаемых романов японской литературы и удостоен премии Ёмиури. Для меня же «Золотой храм» не стал чем-то знаковым. Просто я теперь могу говорить, что из японской литературы читала Юкио Мисиму и, знаете, очень интересная история, представляете, главный герой, монах, сжег храм. И это все на реальных событиях, так что…

Роман о вине

“Пора бы начать зарабатывать миллион и половину тратить на хорошее вино”, – думала я во время чтения романа Питера Мейла «Хороший год». Атмосфера, конечно, почти сказочная – юг Франции, маленькая деревня, большая усадьба, старые виноградники, вино и послеобеденный сон.

Роман начинается до смешного типично: главный герой, успешный делок Сити, внезапно теряет работу, а что может быть хуже для человека с долгами? Но тут вмешивается судьба-судьбинушка и на бедного Макса сваливается наследство – домик на юге Франции. Воспоминания о летних каникулах у дяди самые радужные, а лучший друг Чарли посещает курсы сомелье и готов дать денег в долг, так что Макс отправляется смотреть, что же можно сделать с неожиданной недвижимостью. Понятное дело, что усадьба покоряет, виноградники вселяют надежду, уверенность и внезапную тягу к земле, симпатичный нотариус Натали и владелица ресторана Фанни обещают интересности для молодого мужчины - в общем, все стандартно и даже неинтересно. Но автор уводит читателя в мир эксклюзивного вина, которое производится ограниченными партиями на небольших участках, а потому безумно дорогое. Такое вино не пьют, в него вкладывают деньги. Не вдаваясь в подробности, скажу, что одна бутылка такого вина стоит больше, чем платят незадачливому крестьянину за весь урожай. И дело здесь даже не во вкусе самого вина, главное – правильный маркетинг с многочисленными упоминаниями уникальности этого вина. Чтобы особо не раскрывать все повороты сюжета, скажу только то, что Макс, Кристи, внебрачная дочь дяди, и Чарли пытаются разобраться во всех тонкостях таких махинаций. В итоге, конечно же, хеппи-энд – лавка мошенников закрыта, виноградники покойного дяди обновлены, любимая женщина найдена. Макс лелеет сладкие планы о выходе на общий винный рынок. Сплошные гармония и умиротворение.

И если честно, я не нашла никакого скрытого посыла. Разве мысль о том, что иногда даже самое неожиданное занятие может оказаться твоим и приносить радость. Ведь разве думал Макс дождливым утром по дороге на работу, что через год будет подающим надежды виноделом? Пинок судьбы необходим как раз для того, чтобы человек открыл в себе новые ресурсы и стал заниматься чем-то действительно важным для себя. И мне кажется, этого достаточно, чтобы не жалеть времени для такой книги.

Мальва Ланда, або Кілька слів про роман, читати який мені не радили.

Проза, що починається з поезії, одразу налаштовує на ліризм. Читач уже підсвідомо готовий переживати всі душевні перипетії разом із персонажами, виписувати солодкі цитати про життя, навіть плакати над нещасним коханням. Принаймні, так у мене. Інколи, коли рядки з поезії не піддаються миттєвому тлумаченню, на сторінках розгортатиметься щось дуже філософське. Але все одно з душевними перипетіями етцетера.

«Мальва Ланда» Юрія (хоча як часто він – просто Юрко) Винничука таку схему спростувала. Принаймні, цитат у мене одна і та – про українців як націю. Решта не годиться. Перипетії також були, але головний герой Бумблякевич реагував на них зовсім неправильно – ніяких тобі філософських розумувань, страждань і душевних поривань. Нещасного кохання також не було – усі панночки, що траплялися пану Бумблякевичу на шляху, одразу (чи у наступній главі) були готові задовольнити будь-які його чоловічі бажання, ба навіть хотіли того чи не більше нього самого. Єдина жінка, що приваблювала головного героя і з якою він не переспав, була власне Мальва Ланда, але вона потім перетворилася на божество, а який секс із богинею? Ми ж не у Давній Греції, треба і совість мати.

З усього того, що я поки написала, «Мальва Ланда» постає таким собі еротичним романом без думки і концепції. Але воно не так. Бо я ще не сказала, де те все діється. А місце сексуальних (але не тільки!) пригод Бумблякевича – львівська сміттярка. І для мене, дитини східної України, що майже всю свою українськість брала з книжок, слово «сміттярка» начисто позбавлене негативу і передбачуваного смороду. Тому, може, я майже одразу слухняно забула про сміттярку, яка перетворилася для мене на звичайнісінький фантастичний світ. І от у цьому фантастичному світі нещасний і забитий суспільством Бумблякевич перетворюється на героя – ним захоплюються чоловіки, йому довіряють державні таємниці, з ним спілкуються на рівних, навіть з повагою, він стає улюбленцем жінок, які ще й мало не б’ються за нього. Він, що все життя провів за сталим маршрутом дім-робота-дім, раптом пускається у небезпечні мандри, виконуючи надважливе і надтаємне завдання. Він, що все життя розгадував символи у віршах, намагається збагнути суть світоустрою. І насправді йому це не дуже вдається, принаймні зі світоустроєм. Але Бумблякевич виявляється досить розумним, щоб прийняти правила гри. До того ж правила, цілком вигідні для нього. І врешті стає щасливим. А чи не це головне?

В електронному варіанті «Мальва Ланда» поміщається десь на тисячі сторінок. Винничук водить свого героя по всіх усюдах, населяє свій фантастичний світ сміттярки не менш фантастичними створіннями, як от удав з телефонних проводів, експериментує з часовими вимірами, вводить нових персонажів майже наприкінці розповіді – тобто робить усе, аби читачу не було нудно, аби читач періодично скрикував «Що за…?» (там уже від рівня Винничукового абсурду і вихованості читача), аби то й же читач потім ще довго думав, до чого все це було. Я прочитала роман десь місяць тому. І сьогодні можу сказати, що роман про те, як важливо не замикатися у собі, знаходити сили бути собою і бути готовим до щоденних подвигів. Бо якщо все життя озиратися на інших, то ніколи буде самому жити і бути щасливим.

P.s. Мені дуже не радили читати цей роман, надто вже він кошмарний. Але я неслухняна і тому прочитала. Так от, попереджаю. Не читайте цей роман, якщо:  а) зовсім не знайомі з Винничуком; б) не готові до суцільного абсурду в тексті. А взагалі читайте. Хоча б для того, щоб потім плюватися самостійно, а не за принципом «Я Солженицына не читал, но осуждаю».

Мідний королю, не займай, що ціную!

Я вже колись писала про Марину та Сергія Дяченків, про їхній роман "Ритуал". І там я так мимохідь сказала про «Мідного короля». Тепер скажу трохи детальніше.

По-перше, я його перечитала. По-друге, впевнилась, що він точно входить до списку моїх улюблених книжок, а там, незважаючи ні на що, не так і багато всього. По-третє, «Мідний король», мабуть, чи не єдиний сучасний роман у тому спискові. Можливо, я помиляюсь, але все, що згадується, мінімум з минулого сторіччя. Так що це книжка для мене по-своєму знакова і важлива. І далі будуть спойлери, так що майте на увазі.

...Є прекрасне місто Мірте, в якому живуть Золоті, найкращі і найдобріші, що навіть щурів не вбивають. А є гекса, які все життя проводять у сідлі величезної ящірки, не гребують канібалізмом і пишуть на шкірі ворогів. І є маленький хлопчик Розвіяр, талановитий переписувач, раб, який коштує шалені гроші. І от раптом, коли золоте Мірте вже поруч, виявляється, що Розвіяр – гекса, а жоден гекса не може опаскудити ні подихом своїм, ні кроком своїм місто Золотих. І хлопця, не довго думаючи і не зважаючи на істеричні вигуки його хазяїна, викидають за борт корабля. Малого підбирає бакенник, відвозить до маяка, де живе відлюдкуватий божевільний старигань, і все. І на цьому б історія мала б завершитись. Але ні. Розвіяр (справжні гекса сказали б "Розві-арр") проходить всі можливі для нього соціальні щаблі – від раба на важкій роботі, молодшого вартівника до дійсного вартівника і помічника володаря замку (ні, не так – Володаря замку, хоч у тексті і з малої). Від наймита на чорній роботі до бунтівника. Від розбійника до Володаря замку. Від Володаря замку до нікому невідомого доглядача маяка. Від маяка до маяка. Цикл замкнувся. Життя прийшло у рівновагу...

...Розвіяр у всіх своїх мандрах був не сам. Точніше, спочатку сам, а потім у нього з’явився Лукс. Звіруїн. Напівлюдина-напівтигр. У його племені жінки народжують чотирьох дітей – двох матерів, вершника (звичайний чоловік) і звіруїна. Вершник сідлає брата, впивається острогами йому в боки і у всьому головний. Якщо вершник помирає, з ним помирає і його брат. Лукс збунтувався. Його за це мало не вбили, але Розвіяр врятував. І вони стали названими братами. І дотримувались у всьому звичаїв Луксового племені, навіть дружина у них була одна на двох. Тільки остроги Розвіяр ніколи не надівав...

...Імперія забирає маленьких магів у столицю, виховує їх, навчає і ставить собі на службу. Тих, хто приховує мага, чекає розплата. Хай навіть це ціле селище. Хоча Імператор тужить за кожним своїм підданцем. Яска все життя ховалась, нишком відкриваючи і закриваючи лялькам очі, потім поранила імперського мага і втекла з хлопцем і звіруїном. І стала великим магом. І коханою жінкою. І матір’ю. Тільки кохала вона не того, хто кохав її і від кого у неї був син. І ніяка магічна сила не подарує тобі жіночого щастя...

...«Мідний королю, Мідний королю, візьми, що ціную, подай, що потребую». Окраєць хліба, свічка, недочитана і омріяна книжка, шкатулка з волоссям матері і своїм власним, ідеальні клинки, медальйон з портретами найдорожчих, син від першої  у житті коханої жінки, коханка з Мірте… А до абсолютного знання не вистачало ще трохи, ще однієї, найстрашнішої жертви. Мідний король не давав нічого матеріального, він давав знання і відчуття власної сили. Але і брав не тільки те, що йому давали. За все потрібно платити. Навіть за пам’ять...

За захопливим фентезійним сюжетом, повним інтриг і неочікуваних поворотів, ховається дорослий роман про дорослі проблеми. Про вибір у цьому житті, про вплив традицій, про стосунки між людьми взагалі і стосунки між закоханими. Про те, що кожному потрібна родина. І що зовнішність нічого не вирішує. І що матеріальне ніколи не буває найціннішим.

Трохи про те, як я ніяк не зрозумію Андруховича

Знайомство з письменником і його твором може відбуватися по-різному. З одними нас знайомлять батьки, з іншими – школа, інших знаходимо випадково, западаючи на обкладинку чи назву (у мене так було з Дяченками та їх «Vita nostra!»). В одних закохуємося з перших сторінок, з іншими потрібні сотні сторінок, перемучувань, років. З Юрієм Андруховичем у мене було особливе знайомство.

Я дуже люблю Юрія Шевельова (до речі, не один Юрій-письменник мені подобається, мабуть, фетиш на ім’я), і є у нього одна стаття «Го-Гай-Го (Про прозу Юрія Андруховича і з приводу)», яку я десь-таки прочитала. Припускаю, що це одна з небагатьох статей Шевельова-Шереха про сучасну українську літературу. З того і зацікавлення. Ясна річ, я чула про Андруховича і до того, мимохідь читала якісь його поезії і приглядалася до його публіцистики як до предмету наукового дослідження. Знала про існування БУ-БА-БУ, але жодного більш-менш системного уявлення зовсім не було. І от Шерехова «Го-Гай-Го». І от скачую «Перверзію», яку Шевельов називає виключно «Перверсією» (ворд, до слова, підкреслює обидва варіанти), «Московіаду», і з таким запасом їду на відпочинок. У потязі з невідомого дива читаю Франка «Борислав сміється», а потім і «Перверзію». Було це роки два тому. Деталей не пам’ятаю, але мене захопили ці кілька оповідачів, що з різних позицій розказували про те ж саме, мене закружляв карнавал і Венеція, але жодних логічних висновків я не зробила тоді. Якось воно мені надто по-новому було. А отже, мало переваритися, покритися часом і досвідом, хоч би і читацьким, зринути якось випадково, перечитатися – і вже потім були б висновки. Тоді я лише вирішила, що «Московіаду» поки не читатиму. І правильно, до речі.

Мій номер два у прочитаннях Андруховича – «Дванадцять обручів». Там було легше, ніж з «Перверзією», але величезна прогалина – незнання Антонича – не дозволила, знову ж таки, оцінити весь задум. Ну тобто знання Антонича також не дозволило б цього зробити, але хоч не так фатально. Майже проковтнувши роман, чекала на лекцію про нього, в результаті отримала приблизно таке: « – Ви знайомі з творчістю Антонича? – Ні. – Ну тоді мені вам нічого розказувати». І далі було все те, що я й сама зрозуміла і прочитала. Тож «Дванадцять обручів» залишилися для мене напівдетективною-напівмістичною історією бідного Цумбруннена, якого невідомо чого тягло в цю дивно-дику Україну. І закликом у світ Антонича. До якого, правда, я ще не дійшла. Хоча версія Андруховича точно більш приваблива, ніж офіційна. Але то таке.

І от цього літа я нарешті прочитала «Московіаду». Прочитала і пожалкувала, що не прочитала її раніше. А потім вирішила, що раніше її і не треба було читати. А потім подумала, що нічого я насправді не зрозуміла. Вірніше, щось та й зрозуміла, але хіба щось. Але по черзі.

Головний герой – Отто фон Ф. Студент літературних курсів у Москві. Українець. Поет. Він вічно п’яний і вічно у пошуках сексу. Тим, що він п’яний блукає з точки А (гуртожиток) до точки В (Кирило), що розробляє якусь філософію пияцтва, нагадав мені Вєнічку Єрофєєва. Вєнічка до своїх Пєтушків, як і Отто до свого Кирила, так і не дістався. Хоча уперто прямував. Те, що вічно у пошуках сексу, і взагалі має розмаїті стосунки з різноманітними жінками не давало мені забути, що переді мною роман український постмодерністський родом з дев’яностих. Те, від чого я плювалася у Єрофєєва, у Андруховича сприймалося нормально і навіть з інтересом. Але те, що у Єрофєєва врешті вилилося у своєрідне новітнє Євангеліє, у Андруховича я не змогла класифікувати. Приблизно: переживання, роздуми, припущення, біль, надія українців у часи серйозних, бажано-страшних політичних перетворень. Але це надто грубо, надто некрасиво, надто неточно. І надто бідно. Не тільки політика в «Московіаді», не тільки алкоголь, не тільки сюрреалізм, що просто кричить з усіх щілин. Не про пивпар на Фонвізіна, не про дощ, не про бійку з жінкою, яка потім урятувала тобі життя, не про триметрових щурів у метро і навіть не про засідання мерців, що вирішують долю мільйонів. Не про це. Точніше, не тільки про це. А про що ще – мене не вистачає.

«Московіада» з тих романів, що мають стояти на поличці, перечитуватися, на берегах мають з’являтися нотатки, звідусіль висмикуватися закладки, знову-таки з нотатками. Але і тоді, з надцятого прочитання, наврядчи відкриється усе. Можливо, більшість з того, що намагався сказати Андрухович. Але мала частка того, що може сказати сам роман.

До 118-річниці

- А хто ж ми? Бики чи матадори?

- Завжди доводиться бути биком.
Але думаєш, що ти матадор.

Е. М. Ремарк "Життя у позику"

118 років тому у цей день народився Еріх Марія Ремарк.

З Ремарком я познайомилася років у 19, прочитавши його роман "Три товариші". До того часу була впевнена, що це соцреалістична оповідка про веселі пригоди трьох піонерів, ну може, комсомольців. А виявилося, що це роман про дружбу, що пережила війну, і про кохання, яке намагалося пережити хворобу. Роман "На Західному фронті без змін" - окрема тема, щемка, страшна і правдива. Потім я читала "Тріумфальну арку", більше через те, що в інтернеті натрапила на листування Ремарка з Марлен Дітріх ("Скажи мені, що ти мене кохаєш") і зауваження, що акторка - прообраз головної героїні. Роман мені не пішов, не пішов настільки, що я навіть не пам'ятаю, чим там усе закінчилося. І найбільш цікавими для мене були епізоди, пов'язані з нелегальною хірургічною діяльністю Равіка. 

А потім я випадково натрапила на український переклад "Життя у позику" (переклад Романа Попелюка та Юрія Винничука). Анотація говорила, що український переклад більш повний, на відміну від російського (український зроблено з книжкового, а не журнального видання під назвою "Der Himmel kennt keine Günstlinge", тобто "Небеса не знають улюбленців"), та обіцяла роман про життя, смерть і кохання без жодної політики. Прочитала я його швидко, але якось не зачепив. Ну зовсім не зачепив. Для мене там було надто багато слів про почуття. Надто багато було сказано прямо, замість того, щоб бути просто показаним. Так, Ліліан хвора і намагається якнайбільше взяти від життя. Так, її супроводжує і певним чином надихає Клерфе. У них є багато спільного: вони обидва бачили смерть (Ліліан - у санаторії, у відголовсках війни, Клерфе - на війні і на автоперегонах), у них обох невиразне майбутнє, в кінці їх обох чекає смерть, вони обидва не рахують грошей саме тому, що можуть не встигнути їх витратити. І спочатку жоден з них не хоче нічого серйозного, бо не має на це права. А потім Клерфе закохується настільки, що хоче одружитися з Ліліан і вести спокійне життя торгового представника автофірми (бо ж навіть життя тренера автогонщиків здається йому надто активним і далеким від Ліліан). Клерфе допускається єдиної, але фатальної помилки - починає сприймати Ліліан хворою. А вона ж і втекла від такого ставлення, від санаторію і від Боріса. А тепер, коли Клерфе перетворився на такого ж Боріса, хоче втекти і від нього. І справа навіть не в піклуванні. Боріс весь час був для Ліліан турботливим і спокійним хворим, що намагається дотримуватися розпорядку і вірить у користь санаторного лікування. Клерфе ж і підкорив її своїм бунтарством, жагою життя і вільним прийняттям смерті, а найперше тим, що бачив у Ліліан привабливу молоду жінку, але не хвору пацієнтку гірської лікарні. 

І коли Ліліан вирішила втекти від небажаного шлюбу, доля вирішує по-своєму: Клерфе гине на автоперегонах. Дійсно останніх у своєму житті. Ліліан не може цього зрозуміти, бо в її світі люди помирали від хвороби, від неуникної фатальності, але зовсім не від дурості, не від свідомого ризикування власним життям. Мертвий Клерфе викликає у неї єдину думку: це вона мала померти, вона, а не він. Є у цьому частка егоїзму. Врешті, вона не займалася похороном, бо звідкись з'явилася сестра Клерфе, що намагалася витиснути якнайбільше з братової смерті. Власне, Клерфе залишився самотнім після смерті - сестра прагнула отримати гроші і зовсім не побивалася за ним, Ліліан це застало надто зненацька, тренер та команда поспішали на інші перегони. От і все. Навіть Гольман потім просто зайняв місце Клерфе, як Клерфе колись зайняв чиєсь місце. Самотньою залишилася і Ліліан. Хоч вона повернулася до санаторію з Борісом, померла на самоті. 

Врешті, кожен залишається наодинці перед обличчям смерті. Врешті, кожен самотній. Завжди.

Ромео і Джульєтта

Двадцять другого травня Харків зустрічав чотирьох поетів – Івана Малковича, Олександра Ірванця, Сергія Жадана та Юрія Андруховича. Для мене особливою подією був приїзд Андруховича, люблю я його творчість. З Малковичем та Ірванцем було перше знайомство, але точно вдале. Всі четверо – талановиті, харизматичні, по-своєму привабливі, артистичні. Про кожного можна писати багато, але краще один раз побачити і обов’язково почути.

Крім української поезії ХХ – ХХІ ст., мене того вечора чекало ще дещо – театральні читання «Ромео і Джельєтти» у перекладі Андруховича. Власне, перекладач ще й сам почитав у першій дії, скажу вам, що Ромео з пана Юрія чудовий. Взагалі у читань був цікавий формат – кожна дія належала певному харківському театральному колективові. Я, правда, не така театралка, щоб знати усі театри Харкова, але ґуґл підказує, що першу дію читав театр «Арабески» , другу – театр «Публіцист», третю – театр імені Шевченка, п’яту – ТЮГ. До слова, шевченківців і тюгівців я впізнала. Четверту дію мали читати студенти інституту культури, але щось там не склалось. Утім, ніхто особливо не засмутився, навпаки, заявили, що все дуже символічно, адже Курбас також збирався ставити «Ромео і Джульєтту», але політичні причини стали на заваді.

Я вже говорила, що не знавець театру, будь-який спектакль оцінюю з точки зору більш-менш пересічного глядача, тобто сподобалось мені чи ні. Так от. «Ромео і Джульєтта» мені сподобались. Звичайно, кожен колектив підійшов по-своєму до прочитання, у глядача на вибір було кілька Ромео, Джульєтт і так далі. Але мамку, наприклад, я всі читання сприймала тільки голосом Миська Барбаби. Найколоритніше, на мою думку, вийшло у Театру для дітей і юнацтва. Ті, хто читали чи чули переклад Андруховича, погодяться, що пан Юрій підійшов досить вільно до Шекспірового оригіналу і вдихнув нове життя у класику. Тюгівці підтримали Андруховича і по-своєму прочитали прочитання перекладача – п’ятий акт перетворився на рокову постановку, Ромео ходив у шкірянці і навушниках, аптекар перетворився на наркодилера, а Паріса вбито пустою пляшкою з-під пива. Здавалося б, Шекспір мав би загубитися, але ні. Він нікуди не дівся. ТЮГ молодець, бо на кінець всього цього дійства (здається, актори йшли просто за текстом, нічого не скорочуючи) люди повтомлювались і трохи драйву було просто необхідною умовою для вдалого завершення вечора. Взагалі про Харківський театр для дітей і юнацтва я напишу окремо, є про що.

А про «Ромео і Джульєтту» скажу ще дещо. Звичайно, я читала п’єсу в школі. Звичайно, мене полонило абабагаламагівське шикарне видання з ілюстраціями Владислава Єрка і у дівчачій рожевій палітурці. І звичайно, воно дуже дороге для мене (сподіваюсь, люди розуміють натяки і хтось-то мені його подаруєJ). І звичайно, мені захотілося перечитати. Знайшла я в інтернеті кілька українських перекладів, але зупинилась на раритетному. Вперше «Ромео і Джульєтту» переклав Пантелеймон Куліш, а в 1901 році переклад видано у Львові із передмовою та примітками Івана Франка. Ну тобто ви розумієте почуття мого внутрішнього божевільного філолога? Скан оригінального видання у pdf-форматі, до речу, непоганої якості, а десь із середини усі особливості правопису майже не помічаються. Говорити про якість перекладу без знання оригіналу я не маю жодного права, а порівнювати з іншими перекладами не хочу. Та й що можна порівнювати, якщо це була перша спроба українського прочитання «Ромео і Джульєтти»? Кулішеві вже за це треба подякувати. Щодо самого тексту, то зважаючи на час перекладу, тобто кінець ХІХ століття, нічого незвичного я не помітила (про правопис уже говорила). Куліш Кулішем, але я не можу оминути Франка – до передмови Іван Якович підійшов із усією відповідальністю, детально проаналізувавши усі можливі джерела Шекспірової трагедії, а у примітках вказував на різницю у Шекспіра та в раніших інтерпретаціях. Я б цю передмову обов’язково передруковувала у кожному наступному виданні.

І от після театральних читань, після самостійного перечитування, після оживлення шкільних та університетських знань, після ґуґлу говорю, що читати «Ромео і Джульєтту» в школі не можна так, як її читають. Бо що це таке у школі? Історія двох закоханих підлітків із ворогуючих родів, що загинули через неможливість бути разом. Ну тобто така собі любов-кров. Що це таке насправді? Трагедія людини, що не має свободи, трагедія людини  у тенетах традицій, суспільних поглядів, авторитету родини, людини, що намагається бути щасливою. А бути щасливою – це бути з тим, кого кохаєш. Тобто вкотре переконуюсь, що усім керує любов.