Роман про любов

Нам сказано написати на чистому мармурі:
«У цьому світі цю будівлю поставлено,/ Щоби прославити Творця».
А я би додав нижче: «І любов до іншої людини…»

  Усе найкраще з нами трапляється випадково, а якщо ми не звертаємо на нього уваги – переслідує нас. Про найкращі книги рідко вдається правильно розказати, бо усі слова здаються нікчемними поряд зі словами самого автора.

  Я кілька днів тому перегорнула останню сторінку роману Еліф Шафак «Учень архітектора» в українському перекладі Ганни Яновської. І я у захваті. Про цю книжку я почула давно, мені сподобався опис і я додала книжечку в список «колись я це прочитаю». Український переклад іґнорувати я вже не могла, тож ця краса опинилась у мене. Так-так, саме краса – обкладинка, папір, оформлення, номери сторінок незвично збоку… Серйозно, кілька днів я просто милувалась нею, навіть не читаючи, навіть речення – боялась спойлерів, боялась отак одразу розчаруватися і втратити запал. Для мене «Учень архітектора» став романом-релаксацією, романом, що я потроху читала, нікуди не поспішаючи, залишаючи його інколи на тиждень, але я поверталась і він мене чекав, так само привітно зустрічаючи, запрошуючи у власний світ.

  Стамбул XVI – XVII століття. Дія починається за правління султана Сулеймана (того самого, який кохав нашу Роксолану) і закінчується, коли в Індії будується Тадж-Махал. Можна сказати, що це роман-хроніка. Але чи треба?

  Я не знаю, хто головний герой роману. Джахан? Він, власне, і є учнем архітектора, а ще доглядачем слона, а ще хлопчиком, для якого слова життя і любов означають одне й те саме. Сінан? Головний двірський архітектор, який навчив своїх учнів усього, що знав сам, що будував неймовірні споруди, але обов’язково з якимось недоліком, бо довершеним може бути лише Творець. Чота? Білосніжний слон, мудра тварина, що майже усе своє життя провела у султанському звіринці, але багато бачила і розуміла. А може, головний герой – Стамбул? Місто, що тримає в собі безліч таємниць, ніколи не спить, завжди голодне, ласе на чуже, на красу, на силу. Місто, в якому легко загубитися, але неможливо сховатися. Джахан, Сінан, Чота, Стамбул. Їх можна переставляти місцями, об’єднувати, протиставляти, але вони йтимуть поряд. Навіть поруч – рука в руку. Роман – історія їхніх стосунків, їхніх сумісних злетів і падінь. Здавалося б, Стамбул – мовчазний спостерігач, але місто не стоїть осторонь, воно живе, воно захоплюється красою і величчю Чоти, воно приймає маленького Джахана і відпускає його вже дорослого, майже старого, воно молиться у Сінанових мечетях і одночасно заважає йому будувати нові.

  З упевненістю можу сказати, що «Учень архітектора» – роман про любов.

  Маленький хлопчик зустрічає друга, маленьке слоненятко. І потрапляє з ним у чужу країну, чужий світ. Доглядач і його слон. І вони люблять одне одного, кожний по-своєму, але однаково сильно і віддано.

  Маленького хлопчика помічає дорослий і поважний чоловік, архітектор. Він робить малого своїм учнем. У хлопчика немає інших учителів, а у чоловіка ще троє учнів, але він знає, що маленький доглядач слона – особливий. І вони люблять одне одного, кожний по-своєму, але однаково щиро.

  До маленького слона у звіринець приходить султанська дочка. І знайомиться там із доглядачем. Ці діти зовсім різні, їхнє дорослішання і долі різні, і вони люблять одне одного, кожний по-своєму, але кожному ті почуття потрібні.

  Маленький хлопчик хоче створювати красу. Одного разу спробувавши, він уже не може зупинитися. Він знає, як через камінь передати найпотаємніші думки. І ця любов з ним назавжди.

  Любов до друга, до вчителя, до жінки, до праці. Мабуть, у житті більше нічого для щастя не потрібно. Чи щасливий наш маленький хлопчик? Автор веде його між цією любов’ю, інколи щось забираючи, інколи нагороджуючи, але ніколи не залишаючи на самоті.

  «Учень архітектора» – доросла східна казка. Після її прочитання хочеться завести слона, збудувати мечеть і погуляти Стамбулом. І обійняти тих, кого любиш. І піймати себе на думці, що такий роман має бути написаний про кожне місто і про кожну професію.

Про Забужко, дебют і чоловічий роман

Ось уже майже два тижні у мене лежить свіженький, форумівський, автором підписаний роман, про який я не можу написати ні слова. «Малхут» Остапа Українця зумів мене і захопити, і здивувати, і залишити дивне відчуття чи то недосказаності, чи то ще чогось. Я думала про цей роман і не могла зрозуміти, з чого потрібно почати про нього писати. А вчора зрозуміла. Все-таки корисно слухати розумних людей. На своєму літературному вечері Оксана Забужко розповідала про Маргарет Етвуд і її «Оповідь служниці» і про себе, що десь у той самий час сама писала власну амбіційну антиутопію. І найцікавіше тут те, що щось спільне між ними було. Забужко казала про нерв часу, а я згадала гіпотезу про ідіосферу, за якою ідеї – живі істоти, що існують у власному просторі і здатні поширюватись і розмножуватись. І власну схожу історію.

На одній непоганій українській онлайн-бібліотеці знайшла есеї Андруховича, перекладені польською мовою. І в першому ж (!) есе він пише, що у віці 12 років його бабця бачила ерцгерцога Фердинанда, коли той приїжджав у Станіславів, рушаючи на Черновіц. І що тут такого? – цілком доречно спитаєте ви. А те, що дія «Малхута» відбувається у Станіславові, є глава про поїздку на Черновіц, а фінальна сцена присвячена власне цьому самому ерцгерцогу Фердинанду. Можливо, все це лише збіг, але який, враховуючи, що до цього я не знала ні про роман Остапа, ні про ті перекладені есеї Андруховича.

Забужко вчора казала, що мала проза більш камерна, жіноча, менш амбіційна за своєю суттю, ніж роман, що одразу претендує на повний опис часу, епохи etc. Так от з цього погляду «Малхут» – роман цілком чоловічий. Перед читачем розгортається панорама життя цілого міста, що стала історією від Станіславова до Станіслава і назад. (У зв’язку з цим пригадую ще того ж Андруховича. Йому зателефонували і поцікавились, як він ставиться до перейменування Івано-Франківська на Станіслав, бо зараз же йде процес повернення до історичних назв – от саме так і сказали, не у силі назвати речі власними іменами, плутаючи (навмисно?) декомунізацію з незрозуміло чим і т.д.) Це історія кількох людей, далеких одне від одного у часі, силі та поглядах, але яких об’єднує місто і загадковий Орден. Незрозуміло, як воно було – Орден будував Місто чи Місто створило Орден, як вони співіснували потім і яка їхня роль у житті городян, ба – громадян всієї країни. У романі чудові глави про архітектуру Станіслава, про Потоцьких, про Текелі і графа Дракулу. Є неймовірна казка за Маланку, про яку я десь в інтернеті прочитала, що то еко-хоррор. Є загадка, що головний герой намагається розгадати все своє життя. Є, врешті, сам Іґнацій Камінський, фігура відома для франківців, але для мене, дитини сходу, невідома настільки, що я чи не пів книги думала, що то вигаданий персонаж. Певні здогади були, але лізти у вікіпедію було ліньки, аж поки не дочитала до мармулядової пожежі – не міг автор просто так спалити ціле місто. І – о диво! – Камінський справді існував, навіть більше, існував майже так, як про нього написав Остап Українець. Але дещо мене розчарувало. Мені не вистачило кохання. Не любові, бо її тут вдосталь, а саме кохання. У романі немає любовної лінії. Так, у Камінського є дружина, але їхні стосунки позбавлені почуттів і романтики подружнього життя. У Камінського є лише одна коханка – загадка, ребус, невідоме у рівнянні, що він намагався знайти протягом свого життя. Жінки у творі є, але вони позбавлені жіночності, позбавлені отого особливого магнетизму, який міг по-своєму вплинути на історію міста. Можливо, авторові і не було потрібно, можливо, для нього історію творять лише чоловіки, принаймні, історію його міста, якому він освічується своїм дебютним романом.

І не можу не сказати ще про одного персонажа, який з’являється наприкінці і який цілком логічно вписується в задум автора, але з його появою мені важко було змиритися, він здавався мені зайвим і недоречним. Філолог у мені казав, що все ок, що все чудово, що по-іншому воно й не має бути, але читач бунтував. Імені цього персонажа навмисне не називаю, бо то буде спойлер.

«Малхут» – роман про циклічність історії, про речі, якими не можна нехтувати, про те, що навіть найменша деталь здатна вплинути на життя не тільки однієї людини, а й всього міста, всього світу. І я досі впевнена, що це чоловічий роман.

Про Загребельного

У нас удома звідкись узявся томик без обкладинки, але з титулом і всіма сторінками. З цікавості я кілька разів брала його до рук, навмання прочитувала кілька рядків/абзаців і ставила на місце. А потім якогось дня взяла – і почала читати по-людськи, спочатку. І мене захопила та дивовижна мова, та українська, яку я знала зі школи, літературна і сучасна (слів таких я тоді не знала, але то таке), довжелезні речення, думка в яких не губиться, а з кожним словом розкривається, стає глибшою, зрозумілішою. Все там було на своїх місцях – описи природи і будинків, думки людей, їхні вчинки, злочини і слабкості. Я закохалась у ту книжку і ще більше у самого автора. То була «Роксолана» Павла Загребельного. З того часу (от не пам’ятаю точно, але, мабуть, клас 10) я люблю Павла Архиповича ніжною любов’ю.

Можливо, комусь Загребельний здається надто радянським чи надто масовим – нехай, я не хочу з вами сперечатися. Його роман «Я, Богдан» почала читати влітку 2014, а тому мало не зненавиділа автора за всі ті думки Хмельницького про користь і позитив союзу з Москвою, у якийсь момент я просто не витримала і закинула ту книжку подалі. Але любити Загребельного не перестала. І фаворитів у мене двоє – «Диво» і «Євпраксія». Послідовність не має тут зовсім ніякого значення – обидва романи прекрасні.

«Диво» - це такий грубезний том, більше ніж на півтисячі сторінок. Але це той випадок, коли тексту мало і хочеться ще, хоч на сотню більше, хоч на десяток. У «Диві» є все, починаючи від проблем релігії (коли попи жахливі і далекі від Бога – ох, як я таке люблю), закінчуючи проблемами універсуму. Тут є історія – хрещення Русі, завоювання болгар Візантією. Тут є кохання – між молодою вдовою і ще молодшим юнаком, між князем і свавільною красунею, між напіврабом і коханкою хазяїна, між архітектором і княжою дочкою… Тут є просте людське життя – у пущах, у відокремленому від усього світу місті, у Києві, Константинополі, гірському болгарському монастирі. Усюди люди живуть, усюди люди кохають, роблять це по-різному, з різними думками і почуттями, але ніде життя не зупиняється, не обертається на місті. Це роман про мистецтво. Про те, що дійсно залишається на віки, бо люди гинуть, пам’ять про людей стирається, а мистецтво залишається. Київ, сучасний автору, також тут є. І там також є кохання, і боротьба, і – мистецтво. Над усіма людьми, над їхніми проблемами і іменами височить Софія Київська, тисячолітня історія, тисячолітнє мистецтво, очищене від політики, невразливе до неї.

Чимось так само вічним і прекрасним здається Загребельному Жінка. «Євпраксія» саме про це. Роман з перших рядків переносить тебе у Середньовіччя, у похмурий час, де балом править Церква і Папа, де володарі змінюються, де людське життя не має ніякої ваги. Київська Русь порівняно з Європою здається раєм, у якому править Ярослав Мудрий. Тесть Європи, аби не зраджувати своєму прізвиську, сватає онучку Євпраксію за німецького маркграфа – ситуація на той час банальна. Але Загребельний чіпляється за цю дівчинку і створює неймовірний образ Жінки. Або образ неймовірної Жінки.

Я не дуже розумію, хто у тій Європі був крутішим – французький король чи німецький імператор, але Євпраксія – не така розкручена, як Анна, а тому хтось мав її воскресити.

У романі Павло Архипович підіймає проблему місця і ролі людини в історії – питання, що мене дуже хвилює ще й тому, що не має відповіді. Бо хто залишається в історії? Ні висока посада (навіть королівська/князівська/царська), ні талант, ні гроші не гарантують тобі пам’ять нащадків. Скільки імен загубилось в історії? Особливо – імен жіночих. І те, що Євпраксія (у німців – Адельгейда) дивом залишила свій легкий слід, каже багато. Звичайно, вона хотіла бути жінкою, може, навіть зовсім звичайною, без двору і почестей, але – зі спокійними думками, гармонією, Батьківщиною. Євпраксія чимось нагадує Роксолану – жінка у чужій країні, що отримала яку-не-яку владу. Доля Роксолани, принаймні до статусу улюбленої султанової дружини, мало чим відрізняється від долі Євпраксії, яку з більшими почестями, але насправді так само насильницьки вивезли з дому. Роксолана намагалась якнайбільше отримати зі свого положення, влаштуватися найзручніше і – головне – найбезпечніше. Євпраксія прагнула додому. Усі її намагання змиритися закінчувались трагедією. Публічне, визнане володарями і Церквою приниження Генріха IV дозволило їй повернутись до Києва. Усе її життя було – від Києва, який вона покинула юною дівчинкою, до Києва, куди вона повернулась католичкою, імператрицею, нещасною і нещасливою жінкою. Чого вона досягла у житті? Показала, що жінка також має право голосу, жінка також заслуговує на пристойне поводження, на повагу, жінка також заслуговує того, аби з її думкою рахувалися. Звичайно, було досить сильних і впливових жінок в історії, звичайно, кожна з них протистояла цьому світові, говорити про унікальність Євпраксії майже немає сенсу. Але Загребельний зумів показати це все так, ніби вона завжди була і буде у цьому світі єдиною Жінкою, що змогла досягти свого, змогла у середньовічній Європі сказати на весь голос свою думку.

Загребельний писав про людей, які не мовчали, не боялись говорити про свої почуття. Хтось – як Сивоок – мовою мистецтва, хтось – як Роксолана – мовою зваби і інтриг, хтось – як Євпраксія – мовою правди і честі. В його романах немає зайвого пафосу, хоча, здавалося б, теми самі просять. Його романи неймовірно живі і правдиві, жодна думка не звучить фальшиво, ти віриш всьому, бо кожне слово знаходить відгук у тобі. І звичайно, Загребельного треба почитати заради мови. Заради тих слів, що нанизуються одне на одне, вкладаються в намисто, що кількадесятьма разками обвиває шию і щораз по-іншому грає на сонці.

Про повернення у дитинство

У дитинстві на літо, канікули, всі вихідні і свята я їздила до татових батьків у село. Ну, як село — це була довжелезна вулиця на майже 200 будинків в один ряд, що тягнулась вздовж річки. І городи виходили в берег. Ближче до берега у бабусі росли соняшники і кукурудза, а між ними самосійний мак, який вона ще зеленим виривала від гріха подалі. Між городами не було ніяких парканів, навіть якихось низеньких і умовних, лише невеличкі горбочки, щоб сусід не посадив свою моркву у вас. І ввечері було видно, як хтось поливає картоплю чи вибирає огірки. Мабуть, коли всі були молоді, тут було весело. У саду ріс лісовий горіх, під яким було моє особисте царство. Навесні там розквітали проліски, ряска і щось жовтеньке — така краса, що я просто мовчки стояла скраєчку і дивилась…

Їх немає вже майже стільки, скільки вони у мене були. І я не може сказати про них нічого поганого. По-перше, я їх дуже люблю. По-друге, дитина, яку всі люблять, якій купують свіжі булочки, вибирають з супу несмачну моркву, поять ввечері парним молоком і залишають найсмачніші цукерки, дитина, основним обов’язком, завданням і роботою якої було навчання і читання книжок, не може запам’ятати нічого поганого про своє дитинство. І про тих, хто був біля неї в той час.

Спогади про дитинство звалились на мене раптово. На парі стилістики викладач роздала нам тексти для аналізу. «Балада про квашені помідори». Спочатку подумалось, що то Вінграновський, але виявилось, що автор — такий собі Сергій Осока, наш сучасник і полтавчанин (полтавець?). На середині тексту я мало не плакала. Прізвище автора записала, щоб не забути, і пообіцяла знайти в інтернеті ще. Але інтернет мене випередив і фейсбук чемно запросив на презентацію книжки "Нічні купання в серпні" цього самого мені ще невідомого (але вже такого рідного з тими помідорами) Осоки.

Презентація проходила у книгарні Є, людей було небагато, але багато було самого автора – високого брюнета з приємним голосом. Він щось розказував, сміявся, читав уривки, а я не могла зрозуміти, як це так сталося, що мої спогади — не тільки мої?

Звичайно, я купила книжку. Звичайно, я її тільки дочитала (хоч пройшов уже майже рік!). Чому? Бо ті короткі оповідання/нариси/образки читати залпом не можна. Принаймні я не можу. Тематично збірка поділена на дві частини — дитячу і дорослу. У дитячій герой знов і знов повертається до баби в село, де йому було добре, де місто було далеке і чуже, де був його власний всесвіт, де він ЖИВ. У дорослій з’являється смерть. З’являється відчуття невідворотності смерті і — покірності, смирення їй. Хто головні герої тих оповідань? Старі люди, що вже приготували собі похоронне он у тій шухляді, досить відклали на смерть і навіть вибрали місце на кладовищі. Старі, що вже розуміють — іншого виходу немає. Вони ще живуть, їдять, розмовляють, займаються звичними справами, але маленький хлопчик уже відчуває, що все це — декорація, ширма, з-за якої у будь-яку мить може з’явитися Смерть. Ті оповідання мають у собі щось магічне, щось народне і від того ще більш страшне, від чого хочеться закритися, але яке хочеться обов’язково дочитати до крапки, ввібрати в себе.

Оповідання Осоки з тих, що мають лежати десь близько, щоб у будь-яку мить взяти, розгорнути навмання і прочитати. Дві-три сторінки — і ти повертаєшся у дитинство. Купаєшся на річці, у часі орієнтуєшся по коровах, їси бабині пиріжки. Ще кілька сторінок — і ти віч-на-віч зі Всесвітом, з його чорнотою і непроглядністю, з його одвічними загадками. І що ти там побачиш, залежить тільки від тебе.

Про нетрадиційне протистояння Сходу і Заходу

Що може бути цікавіше за протистояння/співіснування двох культур? До того ж культур, що різняться між собою майже у всьому – від статусу жінки до карного кодексу. «Біла фортеця» Орхана Памука мала стати для мене неймовірним твором, у якому головні герої – бранець-венеціанець та турок-науковець (хай буде науковець, хоча він просто намагається якнайбільше дізнатися про цей світ). Історія християнина в мусульманському світі почалась для мене з Роксолани, у романі П. Загребельного мене найбільше приваблювало саме це.

Тут я очікувала чогось неймовірного, гострого, дикого, з вивертанням назовні усього хорошого і поганого, що може бути у двох культурах. А отримала врешті не надто багатий подіями сюжет, не надто акцентовані розбіжності італійця та турка. Тут не було навіть чогось властивого масовій літературі на кшталт таємничого перевдягання (бо ці двоє неймовірно схожі) чи детективу. Тобі перевдягання було, але яка з нього користь? Припускаю, що автор хотів акцентувати на тому, що культура, релігія – зовнішнє і неважливе, а от психологія, я-відчуття – суттєве і необхідне, те, на що треба звертати увагу. Тут можна було б сказати, що психологія багато у чому спричинена культурою, але навіщо, коли це не має значення, коли головне – страх і цікавість двох абсолютно схожих зовнішньо турка та італійця, що випадково зустрілись у Стамбулі XVII сторіччя? Вони стояли вдвох перед дзеркалом, що подвоювало і так подвійне зображення, що виривало з темряви тільки їх двох, а навкруги була чорнота, а отже – нічого більше не існувало. Вони намагалися крізь посріблене скло зазирнути в душу одне одному (так-так, саме в душу, хоча мені зазвичай не дуже подобається говорити так – надто багато пафосу). Людину роблять не виховання, не традиції, не ритуали. Любину роблять її думки і її спогади.

У романі Орхана Памука «Біла фортеця» немає класичних і очікуваних контрастів, немає відкритого протистояння (хіба на початку трохи), немає яскравих етнографічних описів. Є гяур, який дивним чином схожий на свого хазяїна. Є феєрверк – їхня перша спільна справа. Є чума, яка мало не забрала одного з них. Є багатогодинні нічні розмови, примуси, злість, захват, недовіра, безпорадність, гординя, байдужість… Врешті, тут є біла фортеця, що визначила долю цих двох. І я подумала, що це дуже важливо – не проґавити свою білу фортецю, вчасно побачити її і прийняти. І головне – жити потім у спокої без думок про альтернативу, без сумнівів у правильності обраного шляху.

Я не надто уважно читала роман, бо мені не вистачало динаміки. Динаміки не тільки зовнішньої, сюжетної, але й внутрішньої. Для мене у романі було надто багато лінивої спеки і лінивих, тільки у таку спеку й можливих, думок.

Кому я б радила цей роман? Тим, хто досі думає, що вишиванка визначає вектор думок. Іншим також можна почитати, але не думаю, що це найкращий роман автора.

p.s. Починала читати його ж «Сніг» у російському перекладі. І це жах. Такі БРУТи-СПРУТи, таке недоцільне, на мою думку, нагромадження ще варто пошукати. І хай це будуть помилки перекладача і редактора, бо мені чомусь не хочеться, щоб Орхан Памук був таким письменником.

Про альтернативу

Звичайно, сторінка презентації роману Олександра Ірванця «Харків.1938» на фейсбуку обіцяла дійство і дива. Звичайно, анотація обіцяла ще більше. Читання мало стати професійним викликом на знання світової та української літератури, історії. Як перед таким можна встояти? Як і перед харизмою та гумором самого автора? Роман захотілось прочитати одразу (хоч презентація, скажу прямо, все ж підкачала, я очікувала трохи більшого).

Ви колись думали про те, що було б, якби тоді, у 18 році, перемогла УНР? Якби до хлопців під Крутами прийшла підмога? Якби вдалося перемогти червоних і створити власну незалежну Україну? Ні? То почитайте Ірванця, він подумав і написав.

Те, що автор пише альтернативну, милу українському серцю історію, має один плюс і один мінус. Далі рахуйте самі.

Плюс у тому, що це альтернативний сценарій, який не претендує ні на яку реалістичність, а тому автор може писати все, що заманеться. Він так і зробив, напхавши у роман всього потроху, найбільше дісталось письменникам – тодішнім і сучасним.

Мінус же в тому, що позиція автора нечітка. У романі надто все перевернуто, надто багато перевдягань і алюзій, надто багато тієї заявленої в анотації бутафорії, що за всім цим я ніяк не могла збагнути одне – над чим стібеться пан Ірванець? Він не вірить у саму можливість існування такої держави чи він не вірить, що вона саме так могла будуватися? І ще одне – чи треба було йому взагалі вірити?

Якщо чесно, я не вірила автору (тобто якщо він так і хотів, то все ок, Саша молодець). Я вірила Хвильовому, що нюхав наркотики у себе в кабінеті. І Винниченку, що нудився у засланні в Таганрозі (там же, мабуть, і жінок красивих було небагато). Іншим не вірю. Нікому. Ні Сергійку зі Старобільська, ні дівчинці Ліні, ні Семенку, ні Любченку, ні Вишні. Не вірю полковнику Коцюбі. Не вірю автору (тому, що слова автора у тексті). Всі вони надто схематичні, неживі. Вони роблять і говорять те, що їм скаже деміург Ірванець. Причеплені до китайських паличок паперові ляльки, що рухаються по прямій.

Я дочитала, бо все ж була інтрига в сюжеті (правда, убивця-таки бухгалтер, хоча з чого йому всіх убивати – незрозуміло). Мені було цікаво, що ще прийшло в голову Ірванцю. І я сподівалась до останнього речення, що ось зараз буде чарівна фраза, яка все поставить на свої місця. Фрази не було.

Цей роман треба читати, якщо у вас здорове почуття патріотизму, ви розумієте іронію і не очікуєте від автора шедевру. А ще його треба прочитати найближчим часом, бо за кілька років деякі жарти перестануть смішити, навіть будуть незрозумілі. Роман цікавий на один раз. Навряд чи мені захочеться його перечитати. На жаль.

Про українське фентезі

Коли ти комусь даруєш книгу, треба встигнути її до цього прочитати. І добре, коли це підліткова література, у тебе температура і цілком законний привід провести кілька днів у ліжку. «Рубінову книгу» Керстін Ґір я прочитала за два дні. Час пролетів непомітно, а я на останніх сторінках схаменулась, що історія не закінчується і треба шукати інші частини, бо цікаво ж, що там далі з ними усіма.

Звичайно, мій багаторічний читач майже з перших сторінок знав, хто там хто і у кого з ким що буде. Але в якийсь момент той зануда пішов геть і мені вдалось просто насолодитись читанням. Звичайно, загальний сюжет банальний. Проте хто головний поганець, я не могла здогадатися до останнього. Вірніше, я саме про нього забула, бо почала переживати, щоб поганцем не виявився отой симпатичний дядечко. Врешті, все знову-таки було логічно. Але цікаво. І це ж книга про підліткове кохання, про перше почуття, про переживання нормальної нецілованої щирої дівчинки без будь-якої вульгарності. А це прекрасно!

Я взагалі хотіла про інше трохи сказати.

По-перше, про видавництво. «Рубінова книга» вийшла в прекрасному оформлені. Це цілком дівчача книжка з будь-якого погляду. Плюс якісний переклад і хороша редакторська робота (останнім часом звертаю на це увагу).

По-друге, хочу таку українську літературу. Бо що в нас пишуть для підлітків? Серйозно, ґуґл видав мені кілька списків, але жодна книжка українського автора мені не сподобалась. Ні анотації, ні назви, ні обкладинки. Особливо розчаровують обкладинки, хоча це найперше, на що звертаєш увагу, якщо не шукаєш якусь конкретну книгу. Звичайно, я можу помилятися, а той, хто шукає – завжди знайде. Але я не хочу шукати. Я хочу прийти в книгарню, купити чи не будь-яку підліткову книгу і бути впевненою в її якості.

Дайте мені якісне українське фентезі! Я пам’ятаю себе в тому віці – мені хотілось читати про чарівні пригоди і неймовірні історії, про інший світ, але зі знайомими проблемами. І я читала Дяченків. І Роулінґ. Інші фентезі. Вибачте, але я цілком переконана, що найкраще зацікавлювати дитину до читання саме казками і фентезі. Обрати те, що подобається – роботи, маги, феї – і вперед! А не подавати історію хлопчика з сусіднього під’їзду. Діти не дурні. Вони залишають магію в книжках, а у цей світ приносять звідти добро, і жертовність, і дружбу, і відповідальність, і безліч всього хорошого.

Дайте мені якісне українське фентезі! Не самій же його писатиJ

Про радянське

Я народилась уже в Незалежній Україні. Мені тільки 23 роки. СРСР для мене – історія. Що я знаю про цю державу? Те, що кажуть. Учителі в школі, викладачі в університеті, книжки, родина, новини, інтернет.

Я ніколи не намагалась ґрунтовно вивчати це питання, бо моїх знань вистачало, або мати якусь думку, хоч і недостатньо, аби щось доводити або щось пропаґувати. Звичайно, значна частина моїх думок сформувалась під упливом літератури. Української, радянської (теж, до речі, більше саме в українських перекладах). Відвертого соцреалізму серед своїх книжок от так одразу згадати не можу. Хіба що Гончар або Загребельний. Але там радянська дійсність – реверанс, для мене їх романи завжди більше, ніж соціалістичний світ. З російської офіційної літератури періоду союзу читала мало, з того, що приходить на думку, – історії про Киргизію та Узбекистан. Чи то у нас вдома не було таких книжок, чи я їх інтуїтивно оминала – не знаю. Але справа не у цьому. Справа у тому, що у мене не було конкретного позитивного образу СРСР. Завжди це було з якоюсь обмовкою, завжди не по-справжньому, завжди я знала, що то просто так писали. Розмови дорослих про те, що раніше було краще, я також сприймала скептично. Зрештою, з бабусею ми про це не говорили, мама ніколи на цьому не акцентувала і не наполягала, а решта не викликала досить поваги, аби серйозно прислухатися до їх слів.

І от я, двадцятитрьохрічна студентка, маючи більш-менш чітке усвідомлення про СРСР, починаю читати радянську пресу. Такий от у мене матеріал для магістерської роботи. Але розмова не про мій диплом. З журналами було все терпимо – передні статті про з’їзди і розпорядження партії я пропускала, бо читати те нормальній людині неможливо, потім рятували рубрики – все підряд не читала. «Радянська жінка» виявився навіть непоганим – підчитувала рецепти, розглядала одяг, зачіски. Найцікавіше почалось, коли взялась за газети. Кілька разів на тиждень виходили «Радянська Україна» та «Молодь України». Я ніяк не могла зрозуміти логіку їх побудови, для мене вони злилися в суцільну смугу надоїв, передовиків, засідань партії та міжнародних новин. Сталось те, чого ніколи до цього не було, – з’явився позитивний образ СРСР. Усе найкраще, що могло бути з радянською людиною, лилось на мене з цих сторінок. Усміхнені, трохи задумливі люди, щасливі діти. Неймовірні історії, самопожертва, підтримка і допомога на роботі, небайдужість оточуючих, відданість справі. Це були уривки чийогось щасливого життя, це було щодення ідеальної держави. Я читала ці статті, звичайно, скептично, але були моменти, коли не було сил опиратися. Ні, мені не стало цікаво читати протоколи засідань. Але ось історія жінки, що від звичайної швачки стала директоркою фабрики. А ось життєпис передовика, що прийшов на завод майже випадково і залишився назавжди. А тут про нову лабораторію. І про спортивні змагання. І всюди все чудово. І це дійсно був новий світ, невідомий мені до того. І раптом – стаття про радянську делегацію в США. І серед іншого – відвідини університету, де є музей української літератури чи щось типу того. І різкі, злі фрази про Винниченка і Хвильового, про інше сприйняття Шевченка. І це було холодним душем. Мені ні з чим було порівнювати надої і сівбу, але письменників я знаю. І те, що писалося про них у тій статті, – категорично розходилось із моїми знаннями, відчуттями, розумінням і сприйняттям. Це стало певним поштовхом, який нарешті дозволив мені хоч трохи зрозуміти, що там відбувалось.

Не можна мати свою думку у державі, що повністю тебе контролює. Не можна вірити якимось негативним чуткам, коли газета, радіо і телебачення тобі щоденно нагадують, що все добре, чудово, найкраще. Не можна. Не можна йти проти система хоч у чомусь, бо ця система сидить у кожному – і, якщо з тебе вона почне потроху виходити, інші одразу заженуть її назад. Якщо тобі кожного дня твого життя втовкмачують одну й ту саму думку, ти будеш щиро вірити, що то твоя власна думка. Розуміння цього стало певною полегкістю – врешті, я переконалась у могутній пропаганді, бо не хотіла вірити, що стільки людей дійсно не помічало негативу. І одночасно мені стало страшно – скільки людей розуміло весь кошмар і не могло нічого вдіяти? І скільки так і жили, щасливі і засліплені, щиро несучи ці вигадані ідеали? І ви можете уявити, наскільки страшно усвідомлювати, що ти помилявся все своє життя? Безсумнівно, це велика трагедія. Безсумнівно, лише одиниці могли гідно все це пережити.

Наостанок згадаю Бориса Олійника. Дуже багато негативу з цього приводу. І я не впевнена, що ті, хто так завзято його проклинають, в тих умовах змогли б поводитися краще. Взагалі у мене категоричні судження викликають спротив. Я не можу нікого захищати і засуджувати, але я пам’ятаю, що Олійникові вірші у хрестоматії мені подобались. 

Немного магии для маленького городка

Когда я начинала читать книгу Джоан Хэррис «Шоколад», я не знала, о чем она. Понятное дело, что о шоколаде, но я даже аннотацию не посмотрела. Просто скачала и начала читать. И с первых страниц меня унесло в тот книжный мир. Срочно захотелось в маленький городок, где все друг друга знают, где хозяйка кафе сама обслуживает посетителей, а за качество продуктов в магазине отвечает не неизвестный производитель, а всем знакомый фермер. С первых страниц меня окутала магия. Теплая и добрая, которая не встречалась мне в книжках уже кучу времени. Я даже не сразу в это поверила, списав все на лирическое настроение. Много позже все мои ощущения подтвердились. Как и то, что атмосфера маленького городка не всегда приятная, что бал, скорее всего, правит кто-то один, что выступать против кого-то одного – значит выступать против всех. И Виан Роше на это пошла. Не из принципа, а потому что устала бежать. Устала не иметь дома. Устала скитаться и везде видеть равнодушие. Ей нужно остановиться. Нужно выступить против страха. Ради себя, ради Анук.

В маленьком городке есть бунтари, которые объединились вокруг шоколадной. Конечно, они не настоящие бунтари. Они просто любят сладкое, любят искренность, не хотят делать то же, что и все остальные. Возможно, до появления Виан никто из них и не подозревал об этом. Скорее всего, так оно и было. Ветер, с которым пришла Виан, принес новый воздух. А новое – враг старого. Особенно, если это старое упрямится и изо всех сил хочет сохранить свои позиции. Рейно (кстати, сколько ему лет? Вряд ли очень много, не больше 50) – священник, который возомнил себя спасителем и наставником всего городка. Он ненастоящий кюре. Нет, он учился в духовной школе, носит сутану и имеет благословение вышестоящих чинов. Но он не чувствует людей, он гордится своим постом, ограничивает себя и истязает с каким-то фанатическим наслаждением собственной жертвой. Гордыня погубила его. И то, как нелепо закончилось противостояние между ним и Виан, только подчеркивает это.

Останется ли Виан в Ланскне? Или умчится с новым ветром, оставив после себя горько-сладкое послевкусие? Автор оставил это решать читателю. Я хочу, чтобы Виан осталась. 

Про любов двох людей і протистояння двох культур

…найгарніша дівчина в світі
подивилась на мене з вершини своєї величі і сказала:
Алі Хане, ти дурень. Слава Богу, що ми в Європі.
Якби ми були в Азії, мене давно б змусили ходити в чадрі
і ти не зміг би бачити мене.

Навесні дівчаткам хочеться читати про кохання. Дівчата, яких нудить від класичних мелодрам, ідуть іншими шляхами, вишукуючи не зовсім любов любовну. «Алі та Ніно» – роман про любов. Роман про дві культури. Роман про зміни на зламі епох. Останні два речення майже поцуплені з анотації, але про це варто було сказати.

Відносно недавно я зрозуміла, що дуже мало читала неєвропейської літератури, а тому вирішили цю лакуну заповнити. Роман азербайджанської емігрантської літератури «Алі та Ніно» авторства таємничого Курбана Сеїда (таємничого, бо ніхто не знає, хто сховався за тим псевдонімом) став маленьким кроком у цьому напрямку.

Україна – це Європа. Принаймні тому, що Україна – не Азія. Різниця східної і західної культур була мені відомою ще з часів дитячої екскурсії в Бахчисарай. Особлива прохолода ханського палацу, низькі дивани, портали з золотою в’яззю цитат з Корану, дивовижні тіні від дерев’яних решіток на вікнах – таким він мені запам’ятався. Пізніше я поселяла там Настю Лісовську, Хуррем. А ще були дитячі книжки про Киргизію і Ташкент (звичайно, я розумію, що це все різні країни і різні культури, але вони спільні в одному, вони не-Європа). Тобто я весь час знала, що там все якось по-іншому. Але ніде я не стикалася з ситуацією, схожою на історію Алі та Ніно. Так, Роксолана була в гаремі, стала впливовою султаншою, так, Загребельний майстерно передав усі її страждання, але вона все одно «потурчилась-побусурманилась». Ніно була іншою.

Сьогодні в українському суспільстві є певний стереотип сприйняття осіб кавказької національності. Вони голосні, гарячі, запальні. Алі не розвіяв ці стереотипи, але змусив по-іншому на них поглянути.

Мені завжди було цікаво, як усім цим чисельним студентам-іноземцям в Україні. Як вони дізнаються про наші медуніверситети, як приїжджають, не знаючи української і російської, а дуже часто – й англійської (остання, правда, у нас їх не дуже врятує, та все ж), як їм жити у зовсім іншому світі невірних і відпочивати на Різдво і Великдень? У Баку початку ХХ сторіччя живуть азербайджанці-мусульмани, грузини-християни і вірмени-християни. Екзамен у школі, де на 40 учнів випускного класу 30 мусульман, починається з православної служби.

Раніше поруч з портретом царя висів і портрет цариці, який потім прибрали. Сільські мусульмани обурювалися її сукнею з великим вирізом і перестали посилати дітей до гімназії.

Одруження людей різних конфесій завжди супроводжується певними проблемами. Азербайджанці звикли, що грузинки – їх законна військова здобич. До того ж жінка не має душі, а тому може бути невірною. Ніно доводила до істерики євнуха гарему іранського вельможі, відмовляючись одягати чадру і фарбувати нігті хною, не дозволяючи оглянути свої зуби.

Я знаюся на питаннях управління та поводження з жінками. Можете покластися на мене. Бачу, вам дісталась дикувата жінка, та з часом я навчу її благородних манер.

Одруження – крок важливий. Найкраще у цьому прислухатися тільки до свого серця, не зважаючи на суспільну думку, поради батьків і традиції. Ніно була зразковою дружиною у глухому тегеранському аулі. Слухняно терпіла обмеження іранського гарему. Кожен правовірний мусульманин вважав своїм обов’язком дивуватися вибору нащадку роду Ширванширів. А той пообіцяв не одягати на свою Ніно, грузинську княжну, чадру. І раптом виявилось, що європейська освіта і несхожість Ніно на інших дружин дуже і дуже потрібні молодому Азербайджану.

Спокійно вислухавши мене, Ніно гордо підняла голову. Вона знала, що жоден міністр і жоден генерал в Азербайджані не має того, що є у її чоловіка: витонченої дружини із західною освітою, яка походить зі шляхетного роду та розмовляю англійською мовою.

Герої роману мало говорять про кохання. Алі божеволіє від краси Ніно. Він цілує її руки. Вона любить лежати в нього на колінах або животі і розмовляти. Наодинці вони щасливі. На людях їм доводиться грати свої ролі. Навколо них війна. Баку весь час на перехресті думок. То юнаки записуються захищати царя. То всі з напруженням очікують турецькі війська. То постає молодий і незалежний Азербайджан. То встановлюється радянська влада. Алі Хан Ширваншир завжди думає про те, як найкраще буде його країні. Найлегше і найбезпечніше – поїхати. Залишити все, забрати Ніно – і поїхати. Але він не їде. Залишається, щоб загинути. Звичайно, він не міг знати, що його смерть не мала сенсу і Азербайджан став радянським.

Ми не знаємо, що сталось із Ніно. Але навряд чи вона прийняла нові порядки. Надто гордою була княжна. Жінка, яка не одягла чадру навіть для того, щоб безпечно проїхати країною, не могла прийняти рекламні гасла радянської влади.

Говорити про те, що «Алі та Ніно» – роман політичний, неправильно. Політики там мало. Але багато історії. Читача захоплює атмосфера і думки невідомого міста. Кожна сторінка відкриває щось нове про той незнаний, чужий світ.

Роман уперше опублікований у 1937 році. І тому можна знайти речі, що іронічно перегукуються з нашою сучасністю.

-         Я хотіла б спати в саду з зеленими деревами. І не чути ніякої стрілянини.

-         Ми обрали правильну країну. Іран спить ось вже тисячу років, а стрілянина – дуже рідкісне явище там.

P.S. Проблема перекладних книг у тому, що ти ніколи не можеш бути цілком упевненим. Авторський стиль інколи дуже сильно страждає він перекладача. Я хотіла, щоб роман мене заколисував. Місцями це дійсно так і було, а місцями я просто продиралася крізь рядки. І якщо чесно, мені здається, що у цьому винен перекладач, інколи навіть українські слова були дібрані не зовсім влучно.

Про вісімсот сторінок переживання

...добро не завжди є наслідком добрих учинків,
а погані вчинки не завжди є наслідком зла.

Борис. Розділ ХІІ. Наше місце

Анотація до «Щигля» мені не сподобалась, сама б я не взяла читати цей грубезний (більше 800 сторінок більшого за стандартний розміром і відносно дрібним шрифтом) том. Історії про підлітків не цікавлять мене з часів Олівера Твіста, Том Сойєр та Гек Фінн, звичайно, вразили, але навряд Донна Тартт могла виявитися другим Марком Твеном. Наркотики? Єдиним моїм літературним наркоманом був Шерлок Голмс, читати про інших бажання не було. Старовинна картина? Звичайно, це вже цікавіше, але «Ім’я рози» також обіцяло давній рукопис і захопливий сюжет, а я ледве подолала половину… Тому я дуже вдячна людині, яка наполегливо радила прочитати цей роман і чий авторитет виявився сильнішим за всі упередження.

Що це за книга? Це не історія одного життя, бо ми не знайомимось із Тео Деккером у пелюшках і не полишаємо його на смертному ложі. Це не розповідь у стилі Діккенса про маленького сироту, який стикнувся із жорстким світом, бюрократичними штучками і соціальною несправедливістю, опустившись на дно життя і спробувавши потім виборсатися на поверхню. Бо не все виявилось таким однозначним, чорно-білим і цілком диференційованим. Це не пригодницький роман з перестрілками і романтикою злодіїв, не роман про російську (читай – будь-яку східноєвропейську) мафію, не андеґраундний роман про наркотичні видива, не повчальна історійка про те, що колишніх наркоманів не буває, діти успішних батьків не завжди успішні, а пристойні родини мають своїх скелетів у фамільній шафі XVII століття. Роман ні про що зі згаданого і – одночасно – про все разом. Роман дійсно про все, крім, хіба що, кохання, але й воно тут є – лейтмотивом крізь усі сторінки, листами, згадками, напівдумками і лише інколи – словами. Роман не про кохання, але про любов – між людьми, друзями, до життя і мистецтва, про любов як найбільшу цінність і вагу цього світу.

Мати Тео загинула, а він, дванадцятирічний хлопчик, залишився сам у дорослому світі. Він не знав, як себе поводити, бо вони ніколи не говорили про щось подібне. Соціальні працівники, психологи, що виконують свою роботу за стандартною схемою і не шукають підходу до кожного окремо. Холодність і чепурність дому Барбурів, у яких живе Тео. Невідомість. Тео ховається у собі, не йде на контакт і єдине місце, д йому добре, – дім-крамниця-майстерня Гобі, який так дивно з’явився у його житті (і неперевершена картина, пташка на ланцюжку, неймовірно дорога, що про неї нікому Тео не казав, яку оберігав від усіх і навіть від себе). Але Тео надто малий, щоб сказати комусь, що йому добре у Гобі, надто малий, аби взагалі щось вирішувати у своїй долі, а тому їде з батьком, що невідомо звідки з’явився і забрав його у Лас-Вегас. Там Тео надто рано подорослішав. Ні, батько не примушував малого працювати, його не зґвалтувала мачуха, він не перетворився на старшого брата, відповідального за чиєсь життя. Ні. Тео став наркоманом і пияком. У компанії Бориса, хлопця з України, він стає тим, ким ніколи не хотіла бачити його мама. Взагалі дуже цікаво спостерігати, як змінюється ставлення Тео до батька – від сліпої і звичної з дитинства ненависті до цілком нормальних (у тих умовах) стосунків. І от цей батько гине. Вже п’ятнадцятирічний Тео розуміє, що скоро прийдуть соціальні працівники, а він уже не переляканий хлопчик-жертва теракту, він сирота-наркоман із поганенькою репутацією. І єдиний вихід – тікати. І Тео знову в Нью-Йорку. Знову у Гобі, у заспокійливому теплі його будинку і майстерні. Він знову чистий, має стабільний обід, навчається, знову хтось опікується його життям. І ось Тео вже дорослий. Він партнер Гобі по бізнесу, він торгує антикваріатом (не завжди чисто, але треба якось крутитися), у нього є більш-менш постійна коханка і власний дилер. Життя, так би мовити, цілком його влаштовує. Тео не спілкується з колишніми друзями. Здається, у нього взагалі немає друзів-ненаркоманів. Одного дня у його життя повертається Барбури, серед них уже немає Енді – найкращого друга дитинства (Енді, Енді, ти так ненавидів море і яхти, що вони тебе, врешті, і вбили), – але є Кітсі, неймовірно гарна і весела, Кітсі, з якою ось-ось весілля. Тео майже щасливий, от тільки не може ніяк знайти свого дилера, пропав кудись, бідака. У пошуках дилера Тео натрапляє на Бориса – друзяко, скільки часу! У Бориса непевний (звичайно, нелегальний), але прибутковий бізнес, власний водій, дружина-шведка, троє дітей (старші – близнюки!). І Борис вкрав його картину, його пташку на ланцюжку. Вкрав ще у Вегасі, а Тео, заляканий власними страхами, ніколи не діставав картину з того згортку, що зробив сам у Вегасі. Які іронія – все життя боятися за картину, якої у тебе немає! І от тут починається детектив з елементами бандитизму. Нідерланди, вбивство, втрата паспорта, зламаний телефон, незнання мови, страх, невідомість, наркотичні оп’яніння, спроби самогубства – і чудесні знаки згори. І неймовірне вирішення усіх проблем, яке всі ці роки лежало на поверхні, але здавалось надто безглуздим і законним, щоб брати його до уваги.

В кінці роману Тео має достатньо грошей (і законних грошей!), аби залагодити всі свої проблеми. Ще невідомо, чи одружиться він із Кітсі. Невідомо, що робитиме потім, коли поверне крамниці Гобі добре ім’я. Невідомо, чи залишиться в його житті Борис. Єдине, що відоме – його картина, його пташка на ланцюжку, його щиголь тепер у надійному місці, звичайно, він не належить Тео безроздільно, але чи має якесь значення матеріальна власність, якщо картина ніколи не покине думки Тео?

Цікаво, що б про все це сказала мама (мама, бо у дванадцять років може бути тільки мама, ще не мати і вже не мамуся) Тео?

Безперечно, його мама не хотіла, аби він жив так: з батьком, з наркотично-алкогольними затьмареннями у підлітковому віці, з власним дилером тепер і оборудками з псевдоантикваріатом.

Безперечно, вона хотіла, щоб його життя проходило так: серед творів мистецтва, закоханого у свою роботу і красу Гобі, серед музейних каталогів, аукціонів, давніх живих меблів.

Безперечно, вона не хотіла так рано піти з життя: надто багато прекрасного ще залишалось непізнанним, надто багато невідвіданих музеїв і непобачених шедеврів.

Безперечно, якби вони про це говорили, вона б хотіла так померти: у музеї, серед картин, у найвищому естетичному захваті.

Це роман неймовірного емоційного напруження. Я весь час знала, що щось станеться. Відчувала фізично весь той бруд, у який занурювався Тео. Я хотіла кричати, щоб він не йшов ТУДИ, не робив ТАК, не казав ТОГО, не думав ПРО ТЕ. Я хотіла стати частиною його історії, хотіла наснитися йому і застерегти від усіх помилок, хотіла прийти і за руку забрати з того кошмару. Але я не могла. Я могла тільки розпачливо спостерігати, як він сам себе обплутує тенетами, а потім намагається розгризти їх. Я могла тільки відкладати книжку і вмовляти себе, що це тільки роман, вигадана історія, що немає насправді ніякого Тео і ніякого Бориса, ніякого Гобі і навіть місіс Барбур не існує, але я знала, що все це неправда – кожен з них живе у нас усередині. Ніхто з нас не поганий і не хороший, ми такі тільки тому, що так склалися обставини. І невідомо, що було б з нами за інших умов. І я знову брала книжку, розгортала сторінку і переживала /за/ життя Тео. Слово за словом, речення за реченням, сторінка за сторінкою я жила чужим життям. Життям хлопчика, який під впливом літнього чоловік після вибуху у музеї вкрав маленьку картину. Переляканого хлопчика, чиє життя підпорядковувалося волі маленького намальованого щиглика, пташці на ланцюжку.

Не мой писатель

Хорошую книгу, несомненно, можно читать в любом возрасте – каждый найдет для себя что-то свое. Например, я в детстве зачитывалась Свифтом и со всех приключений Гулливера мне нравилось его житье-бытье в стране коней. А потом, на третьем курсе, оказалось, что это – самая сложная часть, в которой Свифт отображает идеальное, по его мнению, общество. Но после «Марсианских хроник» Рэя Брэдбери я пришла к выводу, что все-таки некоторые книги нужно читать только в определенном возрасте. Прочти я эти рассказы лет 7-10 назад, осталась бы в полном восторге. Сейчас же мне было элементарно скучно. Сюжет? Его здесь нет. Интрига? Также отсутствует. Важные вопросы о существование человечества? У других, у того же Достоевского или Януша Корчака, или кого вы там вспомните, об этом намного лучше. Пронзительность? Почитайте Сент-Экзюпери «Планета людей». Единственное, что цепляло, навязчивый вопрос, недоумение – где и когда мы повернули не туда? Когда космос в нашей жизни стал ограничиваться банальным «Детка, ты просто космос» и иже с ним? Прогноз погоды, ожидаемый конец света, звездопад «раз в столетие», парад планет и так далее – насколько это соответствует тому, о чем писал Брэдбери? Явно не обыденные полеты на другие планеты и колонии на Марсе. Но вместе со всеми космическими ноу-хау автор не ушел дальше типичной человеческой неопределенности: «Земляне прилетали на Марс. Прилетали, потому что чего-то боялись и ничего не боялись, потому что были счастливы и несчастливы, чувствовали себя паломниками и не чувствовали себя паломниками. У каждого была своя причина…». И так далее по тексту. Скучно и неинтересно.

Есть у меня, правда, одно подозрение: Брэдбери совершенно не мой писатель. Судите сами: «451 градус по Фаренгейту» я не считаю гениальным произведением, так, просто интересное и слишком попсовое, «Вино из одуванчиков» я не дочитала – слишком уж долго и нудно тянулся тот летний день. Теперь вот от «Марсианских хроник» не в восторге. Определенно, Брэдбери больше читать не буду. Не мое.

В тихом омуте черти водятся

Любимая красавица-жена обеспеченного человека, востребованного практикующего хирурга – что еще нужно женщине для счастья? А женщине нужен секс. И не простой, не обычный супружеский долг, а с ноткой собственного унижения и с ощущением подавляющей силы партнера. Бред? Нет, роман Жозефа Кесселя «Дневная красавица».

Все мы знаем миллион анекдотов и шуток про женскую логику. Феминистки обижаются, дуры хохочут, а умные дамы понимают, что так оно и есть, что у женщин свое, особенное виденье и восприятье мира. И поэтому некоторые женщины иногда совершают странные поступки. Например, обеспеченная дама может пойти в публичный дом. Не содержать публичный дом, не снимать там других девушек или парней, а работать проституткой. Самой настоящей, которую выбирают, которой платят и от которой требуют быть поласковей. Северина Серизи ежедневно с 3 до 5 часов дня превращается в Дневную Красавицу, а потом снова становится примерной женой. И на протяжении всей книги я пыталась ответить на один-единственный вопрос – зачем? Зачем, глупая баба, тебе это надо? Не будет все хорошо, ты не самая умная, а публичный дом – не самое безопасное место для любовных утех, если ты не посетитель. Если честно, главная героиня со своими душевными рвениями к проституции бесила меня ужасно. Больше, чем Скарлетт О'Хара (правильно, та мужиками вертела хоть ради каких-то реальных целей, а не для удовлетворения своей… не вы поняли). Но тем не менее, хотелось узнать, чем все закончится. Я хотела, чтобы в этот публичный дом пришел ее муж, чтобы поразвлечься с девчонкой. А тут женушка. И грандиозный скандал. Автор оказался более затейлив – Северина начинает отношения с мафиозным типом Марселем (имечко, скажу вам, так себе, вполне читаемое), который согласен делить ее с мужем. И наверное, не вмешайся вполне логичный случай, – в бордель приходит знакомый четы Серизи, некий Юссон. Ну и там все по классике – она думает, что он расскажет мужу, он ее этим дразнит, Марсель решает убрать шантажиста, а вместо этого почти убирает самого Пьера Серизи. Эххх! С Юссоном все понятно: он, хоть и дразнит Северину, со своим воспитанием не может даже предположить, что действительно расскажет Пьеру правду о его жене. С Марселем тоже все понятно: горячая кровь, страсть, влюбленность (может, даже любовь, не исключаю). С Пьером все понятно: мужчина его круга и статуса даже предположить не может, что его жена способна на такое. Ничего не понятно только с самой Севериной. Казалось, что она действует импульсивно, живя одним мгновением, совершенно не думая о последствиях. Типичная баба (именно баба, в моем понимании женщина не может себя так вести): я сама натворю какую-то ерунду, потом буду страдать, потом надеяться, что как-то все разрешится, потом паниковать, снова страдать, совершить фатальную ошибку и потом мучиться всю жизнь. Нормально так. Ведь подойди она к делу с Юссоном с большей холодностью, ничего бы не произошло. А так. Муж-инвалид и чувство вины. В этой ситуации самый несчастный Пьер – нет, не из-за инвалидности, а из-за того, что его предала любимая женщина. Вы только вдумайтесь: остаться на всю жизнь инвалидом, потому что тебя подрезал любовник твоей жены, тайно работающей проституткой. Здесь же все: и разочарование в человеке, и разбитой сердце, и злость от собственной беспомощности, и ненависть к когда-то любимой жене (есть еще более изощренный вариант – Пьер все равно продолжал любить Северину). Правда, сам Кессель оставил чувства Пьера за кадром. А жаль. Я бы прочитала.

И вся эта история смахивала бы на обычный бульварный романчик с лихо закрученным сюжетом и талантливо написанный, если бы Кессель не закинул удочку в озеро дедушки Фрейда. В начале книги есть сцена, где восьмилетнюю Северину зажимает в углу сантехник (может, не сантехник, а просто рабочий, лень перелистывать в электронке на начало, да это и неважно). После этого она упала в обморок, а домашние решили, что девочка просто поскользнулась. Вот так вот. Все наши сумасшествия родом из детства. А все беды – от баб.