Про радянське

Я народилась уже в Незалежній Україні. Мені тільки 23 роки. СРСР для мене – історія. Що я знаю про цю державу? Те, що кажуть. Учителі в школі, викладачі в університеті, книжки, родина, новини, інтернет.

Я ніколи не намагалась ґрунтовно вивчати це питання, бо моїх знань вистачало, або мати якусь думку, хоч і недостатньо, аби щось доводити або щось пропаґувати. Звичайно, значна частина моїх думок сформувалась під упливом літератури. Української, радянської (теж, до речі, більше саме в українських перекладах). Відвертого соцреалізму серед своїх книжок от так одразу згадати не можу. Хіба що Гончар або Загребельний. Але там радянська дійсність – реверанс, для мене їх романи завжди більше, ніж соціалістичний світ. З російської офіційної літератури періоду союзу читала мало, з того, що приходить на думку, – історії про Киргизію та Узбекистан. Чи то у нас вдома не було таких книжок, чи я їх інтуїтивно оминала – не знаю. Але справа не у цьому. Справа у тому, що у мене не було конкретного позитивного образу СРСР. Завжди це було з якоюсь обмовкою, завжди не по-справжньому, завжди я знала, що то просто так писали. Розмови дорослих про те, що раніше було краще, я також сприймала скептично. Зрештою, з бабусею ми про це не говорили, мама ніколи на цьому не акцентувала і не наполягала, а решта не викликала досить поваги, аби серйозно прислухатися до їх слів.

І от я, двадцятитрьохрічна студентка, маючи більш-менш чітке усвідомлення про СРСР, починаю читати радянську пресу. Такий от у мене матеріал для магістерської роботи. Але розмова не про мій диплом. З журналами було все терпимо – передні статті про з’їзди і розпорядження партії я пропускала, бо читати те нормальній людині неможливо, потім рятували рубрики – все підряд не читала. «Радянська жінка» виявився навіть непоганим – підчитувала рецепти, розглядала одяг, зачіски. Найцікавіше почалось, коли взялась за газети. Кілька разів на тиждень виходили «Радянська Україна» та «Молодь України». Я ніяк не могла зрозуміти логіку їх побудови, для мене вони злилися в суцільну смугу надоїв, передовиків, засідань партії та міжнародних новин. Сталось те, чого ніколи до цього не було, – з’явився позитивний образ СРСР. Усе найкраще, що могло бути з радянською людиною, лилось на мене з цих сторінок. Усміхнені, трохи задумливі люди, щасливі діти. Неймовірні історії, самопожертва, підтримка і допомога на роботі, небайдужість оточуючих, відданість справі. Це були уривки чийогось щасливого життя, це було щодення ідеальної держави. Я читала ці статті, звичайно, скептично, але були моменти, коли не було сил опиратися. Ні, мені не стало цікаво читати протоколи засідань. Але ось історія жінки, що від звичайної швачки стала директоркою фабрики. А ось життєпис передовика, що прийшов на завод майже випадково і залишився назавжди. А тут про нову лабораторію. І про спортивні змагання. І всюди все чудово. І це дійсно був новий світ, невідомий мені до того. І раптом – стаття про радянську делегацію в США. І серед іншого – відвідини університету, де є музей української літератури чи щось типу того. І різкі, злі фрази про Винниченка і Хвильового, про інше сприйняття Шевченка. І це було холодним душем. Мені ні з чим було порівнювати надої і сівбу, але письменників я знаю. І те, що писалося про них у тій статті, – категорично розходилось із моїми знаннями, відчуттями, розумінням і сприйняттям. Це стало певним поштовхом, який нарешті дозволив мені хоч трохи зрозуміти, що там відбувалось.

Не можна мати свою думку у державі, що повністю тебе контролює. Не можна вірити якимось негативним чуткам, коли газета, радіо і телебачення тобі щоденно нагадують, що все добре, чудово, найкраще. Не можна. Не можна йти проти система хоч у чомусь, бо ця система сидить у кожному – і, якщо з тебе вона почне потроху виходити, інші одразу заженуть її назад. Якщо тобі кожного дня твого життя втовкмачують одну й ту саму думку, ти будеш щиро вірити, що то твоя власна думка. Розуміння цього стало певною полегкістю – врешті, я переконалась у могутній пропаганді, бо не хотіла вірити, що стільки людей дійсно не помічало негативу. І одночасно мені стало страшно – скільки людей розуміло весь кошмар і не могло нічого вдіяти? І скільки так і жили, щасливі і засліплені, щиро несучи ці вигадані ідеали? І ви можете уявити, наскільки страшно усвідомлювати, що ти помилявся все своє життя? Безсумнівно, це велика трагедія. Безсумнівно, лише одиниці могли гідно все це пережити.

Наостанок згадаю Бориса Олійника. Дуже багато негативу з цього приводу. І я не впевнена, що ті, хто так завзято його проклинають, в тих умовах змогли б поводитися краще. Взагалі у мене категоричні судження викликають спротив. Я не можу нікого захищати і засуджувати, але я пам’ятаю, що Олійникові вірші у хрестоматії мені подобались.