Про вісімсот сторінок переживання

...добро не завжди є наслідком добрих учинків,
а погані вчинки не завжди є наслідком зла.

Борис. Розділ ХІІ. Наше місце

Анотація до «Щигля» мені не сподобалась, сама б я не взяла читати цей грубезний (більше 800 сторінок більшого за стандартний розміром і відносно дрібним шрифтом) том. Історії про підлітків не цікавлять мене з часів Олівера Твіста, Том Сойєр та Гек Фінн, звичайно, вразили, але навряд Донна Тартт могла виявитися другим Марком Твеном. Наркотики? Єдиним моїм літературним наркоманом був Шерлок Голмс, читати про інших бажання не було. Старовинна картина? Звичайно, це вже цікавіше, але «Ім’я рози» також обіцяло давній рукопис і захопливий сюжет, а я ледве подолала половину… Тому я дуже вдячна людині, яка наполегливо радила прочитати цей роман і чий авторитет виявився сильнішим за всі упередження.

Що це за книга? Це не історія одного життя, бо ми не знайомимось із Тео Деккером у пелюшках і не полишаємо його на смертному ложі. Це не розповідь у стилі Діккенса про маленького сироту, який стикнувся із жорстким світом, бюрократичними штучками і соціальною несправедливістю, опустившись на дно життя і спробувавши потім виборсатися на поверхню. Бо не все виявилось таким однозначним, чорно-білим і цілком диференційованим. Це не пригодницький роман з перестрілками і романтикою злодіїв, не роман про російську (читай – будь-яку східноєвропейську) мафію, не андеґраундний роман про наркотичні видива, не повчальна історійка про те, що колишніх наркоманів не буває, діти успішних батьків не завжди успішні, а пристойні родини мають своїх скелетів у фамільній шафі XVII століття. Роман ні про що зі згаданого і – одночасно – про все разом. Роман дійсно про все, крім, хіба що, кохання, але й воно тут є – лейтмотивом крізь усі сторінки, листами, згадками, напівдумками і лише інколи – словами. Роман не про кохання, але про любов – між людьми, друзями, до життя і мистецтва, про любов як найбільшу цінність і вагу цього світу.

Мати Тео загинула, а він, дванадцятирічний хлопчик, залишився сам у дорослому світі. Він не знав, як себе поводити, бо вони ніколи не говорили про щось подібне. Соціальні працівники, психологи, що виконують свою роботу за стандартною схемою і не шукають підходу до кожного окремо. Холодність і чепурність дому Барбурів, у яких живе Тео. Невідомість. Тео ховається у собі, не йде на контакт і єдине місце, д йому добре, – дім-крамниця-майстерня Гобі, який так дивно з’явився у його житті (і неперевершена картина, пташка на ланцюжку, неймовірно дорога, що про неї нікому Тео не казав, яку оберігав від усіх і навіть від себе). Але Тео надто малий, щоб сказати комусь, що йому добре у Гобі, надто малий, аби взагалі щось вирішувати у своїй долі, а тому їде з батьком, що невідомо звідки з’явився і забрав його у Лас-Вегас. Там Тео надто рано подорослішав. Ні, батько не примушував малого працювати, його не зґвалтувала мачуха, він не перетворився на старшого брата, відповідального за чиєсь життя. Ні. Тео став наркоманом і пияком. У компанії Бориса, хлопця з України, він стає тим, ким ніколи не хотіла бачити його мама. Взагалі дуже цікаво спостерігати, як змінюється ставлення Тео до батька – від сліпої і звичної з дитинства ненависті до цілком нормальних (у тих умовах) стосунків. І от цей батько гине. Вже п’ятнадцятирічний Тео розуміє, що скоро прийдуть соціальні працівники, а він уже не переляканий хлопчик-жертва теракту, він сирота-наркоман із поганенькою репутацією. І єдиний вихід – тікати. І Тео знову в Нью-Йорку. Знову у Гобі, у заспокійливому теплі його будинку і майстерні. Він знову чистий, має стабільний обід, навчається, знову хтось опікується його життям. І ось Тео вже дорослий. Він партнер Гобі по бізнесу, він торгує антикваріатом (не завжди чисто, але треба якось крутитися), у нього є більш-менш постійна коханка і власний дилер. Життя, так би мовити, цілком його влаштовує. Тео не спілкується з колишніми друзями. Здається, у нього взагалі немає друзів-ненаркоманів. Одного дня у його життя повертається Барбури, серед них уже немає Енді – найкращого друга дитинства (Енді, Енді, ти так ненавидів море і яхти, що вони тебе, врешті, і вбили), – але є Кітсі, неймовірно гарна і весела, Кітсі, з якою ось-ось весілля. Тео майже щасливий, от тільки не може ніяк знайти свого дилера, пропав кудись, бідака. У пошуках дилера Тео натрапляє на Бориса – друзяко, скільки часу! У Бориса непевний (звичайно, нелегальний), але прибутковий бізнес, власний водій, дружина-шведка, троє дітей (старші – близнюки!). І Борис вкрав його картину, його пташку на ланцюжку. Вкрав ще у Вегасі, а Тео, заляканий власними страхами, ніколи не діставав картину з того згортку, що зробив сам у Вегасі. Які іронія – все життя боятися за картину, якої у тебе немає! І от тут починається детектив з елементами бандитизму. Нідерланди, вбивство, втрата паспорта, зламаний телефон, незнання мови, страх, невідомість, наркотичні оп’яніння, спроби самогубства – і чудесні знаки згори. І неймовірне вирішення усіх проблем, яке всі ці роки лежало на поверхні, але здавалось надто безглуздим і законним, щоб брати його до уваги.

В кінці роману Тео має достатньо грошей (і законних грошей!), аби залагодити всі свої проблеми. Ще невідомо, чи одружиться він із Кітсі. Невідомо, що робитиме потім, коли поверне крамниці Гобі добре ім’я. Невідомо, чи залишиться в його житті Борис. Єдине, що відоме – його картина, його пташка на ланцюжку, його щиголь тепер у надійному місці, звичайно, він не належить Тео безроздільно, але чи має якесь значення матеріальна власність, якщо картина ніколи не покине думки Тео?

Цікаво, що б про все це сказала мама (мама, бо у дванадцять років може бути тільки мама, ще не мати і вже не мамуся) Тео?

Безперечно, його мама не хотіла, аби він жив так: з батьком, з наркотично-алкогольними затьмареннями у підлітковому віці, з власним дилером тепер і оборудками з псевдоантикваріатом.

Безперечно, вона хотіла, щоб його життя проходило так: серед творів мистецтва, закоханого у свою роботу і красу Гобі, серед музейних каталогів, аукціонів, давніх живих меблів.

Безперечно, вона не хотіла так рано піти з життя: надто багато прекрасного ще залишалось непізнанним, надто багато невідвіданих музеїв і непобачених шедеврів.

Безперечно, якби вони про це говорили, вона б хотіла так померти: у музеї, серед картин, у найвищому естетичному захваті.

Це роман неймовірного емоційного напруження. Я весь час знала, що щось станеться. Відчувала фізично весь той бруд, у який занурювався Тео. Я хотіла кричати, щоб він не йшов ТУДИ, не робив ТАК, не казав ТОГО, не думав ПРО ТЕ. Я хотіла стати частиною його історії, хотіла наснитися йому і застерегти від усіх помилок, хотіла прийти і за руку забрати з того кошмару. Але я не могла. Я могла тільки розпачливо спостерігати, як він сам себе обплутує тенетами, а потім намагається розгризти їх. Я могла тільки відкладати книжку і вмовляти себе, що це тільки роман, вигадана історія, що немає насправді ніякого Тео і ніякого Бориса, ніякого Гобі і навіть місіс Барбур не існує, але я знала, що все це неправда – кожен з них живе у нас усередині. Ніхто з нас не поганий і не хороший, ми такі тільки тому, що так склалися обставини. І невідомо, що було б з нами за інших умов. І я знову брала книжку, розгортала сторінку і переживала /за/ життя Тео. Слово за словом, речення за реченням, сторінка за сторінкою я жила чужим життям. Життям хлопчика, який під впливом літнього чоловік після вибуху у музеї вкрав маленьку картину. Переляканого хлопчика, чиє життя підпорядковувалося волі маленького намальованого щиглика, пташці на ланцюжку.

Не мой писатель

Хорошую книгу, несомненно, можно читать в любом возрасте – каждый найдет для себя что-то свое. Например, я в детстве зачитывалась Свифтом и со всех приключений Гулливера мне нравилось его житье-бытье в стране коней. А потом, на третьем курсе, оказалось, что это – самая сложная часть, в которой Свифт отображает идеальное, по его мнению, общество. Но после «Марсианских хроник» Рэя Брэдбери я пришла к выводу, что все-таки некоторые книги нужно читать только в определенном возрасте. Прочти я эти рассказы лет 7-10 назад, осталась бы в полном восторге. Сейчас же мне было элементарно скучно. Сюжет? Его здесь нет. Интрига? Также отсутствует. Важные вопросы о существование человечества? У других, у того же Достоевского или Януша Корчака, или кого вы там вспомните, об этом намного лучше. Пронзительность? Почитайте Сент-Экзюпери «Планета людей». Единственное, что цепляло, навязчивый вопрос, недоумение – где и когда мы повернули не туда? Когда космос в нашей жизни стал ограничиваться банальным «Детка, ты просто космос» и иже с ним? Прогноз погоды, ожидаемый конец света, звездопад «раз в столетие», парад планет и так далее – насколько это соответствует тому, о чем писал Брэдбери? Явно не обыденные полеты на другие планеты и колонии на Марсе. Но вместе со всеми космическими ноу-хау автор не ушел дальше типичной человеческой неопределенности: «Земляне прилетали на Марс. Прилетали, потому что чего-то боялись и ничего не боялись, потому что были счастливы и несчастливы, чувствовали себя паломниками и не чувствовали себя паломниками. У каждого была своя причина…». И так далее по тексту. Скучно и неинтересно.

Есть у меня, правда, одно подозрение: Брэдбери совершенно не мой писатель. Судите сами: «451 градус по Фаренгейту» я не считаю гениальным произведением, так, просто интересное и слишком попсовое, «Вино из одуванчиков» я не дочитала – слишком уж долго и нудно тянулся тот летний день. Теперь вот от «Марсианских хроник» не в восторге. Определенно, Брэдбери больше читать не буду. Не мое.

В тихом омуте черти водятся

Любимая красавица-жена обеспеченного человека, востребованного практикующего хирурга – что еще нужно женщине для счастья? А женщине нужен секс. И не простой, не обычный супружеский долг, а с ноткой собственного унижения и с ощущением подавляющей силы партнера. Бред? Нет, роман Жозефа Кесселя «Дневная красавица».

Все мы знаем миллион анекдотов и шуток про женскую логику. Феминистки обижаются, дуры хохочут, а умные дамы понимают, что так оно и есть, что у женщин свое, особенное виденье и восприятье мира. И поэтому некоторые женщины иногда совершают странные поступки. Например, обеспеченная дама может пойти в публичный дом. Не содержать публичный дом, не снимать там других девушек или парней, а работать проституткой. Самой настоящей, которую выбирают, которой платят и от которой требуют быть поласковей. Северина Серизи ежедневно с 3 до 5 часов дня превращается в Дневную Красавицу, а потом снова становится примерной женой. И на протяжении всей книги я пыталась ответить на один-единственный вопрос – зачем? Зачем, глупая баба, тебе это надо? Не будет все хорошо, ты не самая умная, а публичный дом – не самое безопасное место для любовных утех, если ты не посетитель. Если честно, главная героиня со своими душевными рвениями к проституции бесила меня ужасно. Больше, чем Скарлетт О'Хара (правильно, та мужиками вертела хоть ради каких-то реальных целей, а не для удовлетворения своей… не вы поняли). Но тем не менее, хотелось узнать, чем все закончится. Я хотела, чтобы в этот публичный дом пришел ее муж, чтобы поразвлечься с девчонкой. А тут женушка. И грандиозный скандал. Автор оказался более затейлив – Северина начинает отношения с мафиозным типом Марселем (имечко, скажу вам, так себе, вполне читаемое), который согласен делить ее с мужем. И наверное, не вмешайся вполне логичный случай, – в бордель приходит знакомый четы Серизи, некий Юссон. Ну и там все по классике – она думает, что он расскажет мужу, он ее этим дразнит, Марсель решает убрать шантажиста, а вместо этого почти убирает самого Пьера Серизи. Эххх! С Юссоном все понятно: он, хоть и дразнит Северину, со своим воспитанием не может даже предположить, что действительно расскажет Пьеру правду о его жене. С Марселем тоже все понятно: горячая кровь, страсть, влюбленность (может, даже любовь, не исключаю). С Пьером все понятно: мужчина его круга и статуса даже предположить не может, что его жена способна на такое. Ничего не понятно только с самой Севериной. Казалось, что она действует импульсивно, живя одним мгновением, совершенно не думая о последствиях. Типичная баба (именно баба, в моем понимании женщина не может себя так вести): я сама натворю какую-то ерунду, потом буду страдать, потом надеяться, что как-то все разрешится, потом паниковать, снова страдать, совершить фатальную ошибку и потом мучиться всю жизнь. Нормально так. Ведь подойди она к делу с Юссоном с большей холодностью, ничего бы не произошло. А так. Муж-инвалид и чувство вины. В этой ситуации самый несчастный Пьер – нет, не из-за инвалидности, а из-за того, что его предала любимая женщина. Вы только вдумайтесь: остаться на всю жизнь инвалидом, потому что тебя подрезал любовник твоей жены, тайно работающей проституткой. Здесь же все: и разочарование в человеке, и разбитой сердце, и злость от собственной беспомощности, и ненависть к когда-то любимой жене (есть еще более изощренный вариант – Пьер все равно продолжал любить Северину). Правда, сам Кессель оставил чувства Пьера за кадром. А жаль. Я бы прочитала.

И вся эта история смахивала бы на обычный бульварный романчик с лихо закрученным сюжетом и талантливо написанный, если бы Кессель не закинул удочку в озеро дедушки Фрейда. В начале книги есть сцена, где восьмилетнюю Северину зажимает в углу сантехник (может, не сантехник, а просто рабочий, лень перелистывать в электронке на начало, да это и неважно). После этого она упала в обморок, а домашние решили, что девочка просто поскользнулась. Вот так вот. Все наши сумасшествия родом из детства. А все беды – от баб.

"Квіти для Елджернона" і мейнстрім

Є книжки, про які багато говорять, а ти ходиш довкола і ніяк не наважаєшся прочитати якийсь популярний роман. Так я довго свідомо обходила стороною «Нестерпну легкість буття» і «Квіти для Елджернона». І якщо Кундера приємно здивував, то Деніел Кіз розчарував.

Цікаво було спочатку, коли заповзятий Чярлі Гордон писав звіти з помилками, тільки-но помилки закінчились, стало нудно. Остання цікава сцена, яка хоч трохи інтригувала, це та, в якій Чарлі намагається переспати з Алісою і в нього це не виходить. Точніше, інтрига зникла ще тоді, коли вони зі Штраусом та Немуром полетіли на конгрес, щоб представити свій проект. Але у сцені з Алісою повернулась. Ні втеча Чарлі з конгресу, ні стосунки з Фей (для чого треба було вводити тоді легковажно-дитинну і чарівну Фей?), ні тим більше психічна хвороба матері і регресія самого Чарлі не здивували. І це при тому, що я, стільки разів чувши про роман, сюжету хоч приблизно не знала. Так, я не могла передбачити всі ходи, але було нудно, дії і думки героїв не вражали, не дивували, не захоплювали зненацька. Я дочитувала останні сторінок 50 з думкою, коли воно все закінчиться, коли Чарлі знову повернеться до початкового стану і все буде так, як на початку книжки. Серйозно, якби з ним щось сталось, навіть якби його просто збила машина, мені б такий фінал розповіді сподобався більше.

Роман був написаний у 60-х роках ХХ століття і є дебютним для Деніела Кіза. На дебют можна списати недокручені думки (що значить, невідомо, як боротися з ефектом Елджернона-Гордона, якщо просто можна не навантажувати мозок отак одразу?), на 60-ті роки – актуальність теми (наукова етика, статус людей з вадами розвитку в суспільстві і т.д.), але чим пояснити сучасне захоплення романом? Люди у ХХІ столітті прозрівають, дізнавшись, що люди з проблемами розвитку насправді особистості і заслуговують на адекватне ставлення? Що наукові експерименти не мають порушувати права людини і зазіхати на особистість? Що науковий світ далекий від ідеального, а професори застрягли у вузьких темах власних досліджень? Що наука займається чим завгодно, тільки не дійсно корисними для людства справами? Серйозно? У ХХІ столітті захоплюватися романом, який все це викриває хоч і цікаво, але досить слабо? Окей. Я нікого не хочу ображати. Для когось, можливо, він улюблений. Це особиста справа кожного. Мене дивує саме цей мейнстрім. Що почитати? «Квіти для Елджернона»! Яку класну книгу порадиш? «Квіти для Елджернона»! Що подарувати комусь на щось? «Квіти для Елджернона»!

Фух, виговорилась. Можливо, тільки я потрапляю на таких людей. І прошу вибачення у всіх, кому цей роман подобається. Він хороший, просто я очікувала більшого, від того і така реакція.

Про Шевельова

А що було б, якби у моєму житті не з’явилась ця людина? Якби я обрала іншу спеціальність? Якби НЕ прочитала цю книгу? Якби батьки назвали мене по-іншому? Як часто ставите Ви собі подібне питання? Гортаючи стрічку на ФБ, зрозуміла, що сьогодні 17 грудня – день народження Юрія Шевельова. І задумалась, що було б, якби три роки назад науковий керівник не порадив усьому нашому семінару прочитати «Над озером. Баварія» і «Четвертий Харків»? Навряд чи викладачка критики, на парі якої основним видом роботи були нудні лекції і конспектування статей, змогла б прищепити мені любов до Шевельова. А я його люблю. І під настрій уявляю, як він ходив Сумською. І мені майже вдається…

Два томи мемуарів «Я, мені, мене (і довкруги)…» я прочитала з перервою у рік чи навіть два. Другий том дочитала наприкінці листопада. І мучила його довго-довго: Юрій Володимирович вирішив виділити хоч кілька рядків чи не кожному МУРівцю, чи не кожному знайомому в еміграції. Результат – майже двісті сторінок про людей, яких я не знаю. Найприкріше, що Тодося Осьмачку, Уласа Самчука та Василя Барку я так і не навчилась автоматично розрізняти. Я раділа, коли мова йшла про когось, кого я хоч трохи знаю, і це проблема не тільки моя. У першому томі була подібна ситуація зі спектаклями, які йшли на харківській сцені. Але то явище, яке я б і не мала знати. А от письменники української еміграції мали б філологу-майжемагістру бути відомі. Усі переваги Шевельових розписувань про мовознавців у першому томі я оцінила дещо пізніше, коли ці мовознавці були у відповідному університетському курсі, серйозно, я нічого не сприймала із таким захватом, як прізвище, прочитане раніше у Шевельова і тепер почуте з викладацької кафедри. Сподіваюсь, імена з другого тому також можна буде десь використати.

Дуже складно писати про людину і її праці, якщо вона є для тебе взірцем. Це як намагатися перемалювати Сікстинську Мадонну Рафаеля – більш-менш схоже вийде тільки зелена завіса. Тому я не буду писати про Шевельова, а буду писати про себе.

Мене абсолютно захопила одна, може, непримітна на перший погляд, річ. У кожній ситуації він намагається бути щирим. Оксана Забужко кілька днів назад під час презентації своєї книги згадала його слова про те, що треба намагатися менше брехати. От такі і його мемуари. Він говорить про речі, про які дорослій людині, здавалося б, варто мовчати. Наприклад, про те, що досить довгий час не знав, чим займатися, що спеціальність обрав майже випадково. Що багато чого не розумів з того, що відбувалось у часи його юності (а це – Харків періоду українізації та Розстріляного Відродження), що був наївним у серйозних питаннях, що був абсолютно безпорадний у побутових ситуаціях, що не все запам’ятав, не з усіма поводив себе належним чином, давав спішні характеристики, забував про матір і як належне приймав її жертву. І якщо за кожним великим чоловіком дійсно стоїть жінка, то у Шевельова за плечами стояла його мати.

Стиль Шевельова – простота, іронія та академізм – можуть тільки захоплювати. Кілька тижнів тому в університеті проходили «Шевельовські читання». І більша частина доповідей скидалась на реферат і уявляли з себе набором цитат зі вставними реченнями. Я сиділа, слухала все це і думала, що сам Шевельов перший би встав і вийшов, щоб не слухати таке.

У найближчих планах – прочитати листування Оксани Забужко і Юрія Шевельова. І книгу про самого Шевельова, але хорошу-хорошу, таких зараз мало пишуть.

Рай у хаті скраю (про роман Володимира Лиса "Століття Якова" і серіал за мотивами)

Коли стрічка фейсбуку зарясніла постами про «Століття Якова», я вирішила, що треба і прочитати, і подивитись. Роман скачала, одразу й читати почала.

І враження – не дуже. Перше, що дражнило, поліська говірка персонажів. Я багато чого можу зрозуміти (п’ять років філфаку, як-не-як), але фонетична транскрипція без квадратних дужок у художньому тексті мене не приваблює. Але то таке, думаю, хай. Не формою однією. Але і зі змістом виявилось не дуже. Епічність, що її обіцяє назва, якась слабенька, інтрига мінімальна, а сюжетних поворотів я теж особливо не помітила. Звичайно, увагу привертають любовні пригоди Якова. Чисто по-жіночому спостерігала і переживала за всіма його жінками і їхніми чоловіками, але ж кохання недостатньо для хорошого роману, правильно? Історичним подіям, що подавались у романі, також чогось не вистачало, ніби автор не до кінця придумав, як їх узгодити із життям Якова. Коротше кажучи, роман мені не сподобався.

Я не зупинилась і подивилась серіал. І не те, щоб я була дуже в захваті, але враження однозначно кращі, ніж від роману. Хай там купа прорахунків, нових і тих, що прийшли з роману, та картинка вийшла цікавішою. І мені сподобались актори. Особливо актриса Людмила Загорська, що грала Зосю, гонорову уродзону шляхтянку, що від великого кохання перетворилась на поліську селянку (трансформація для мене, якщо чесно, незрозуміла, але хай, дівчина всередині мене мліє, захоплюється і втирає сльози замилування). От красива вона для мене і органічна в цьому образі. І щодо образів, сподобався мені один момент, здається, відсутній в романі, коли троє сільських пияк, вічних відвідувачів корчми, за совєтів перетворились на каратєльний атряд, тобто людей, що представляють владу. Показово так. А ще цей серіал не можна уявити без музики. ОЕ тут було багато, але тільки у першій серії, потім звиклось. Була тут і Христина Соловій з піснею, мабуть, недоречною (лемківська на Поліссі, так кажуть розумні люди, але я не фольклорно-пісенний спеціаліст), та колоритною. Серіал на жіноче мі-мі-мі справив ще більше враження, чого тільки варті хрестини Зосі і Ольги або повернення Якова з полону (війни?), коли спершу побіг не у свою хату, а у сусідчину. Серіал хороший, але тільки як картинка для відпочинку, не більше.

А тепер кілька слів про головного героя, Якова Меха. Я не буду довго розписувати, скажу тільки, що для мене він – типовий один нашого народу. Працьовитий хазяїн, що над усе піклується про свою родину і своє господарство. Війну не любить, та що робити, коли треба? Сумлінно виконує чужі накази, а тому стає уланом і має непогані перспективи у війську, але приймати рішення за когось – не для Якова, і він їде додому. Справжня війна, а не просто служба в армії, нічого не змінює: солдат виконує накази і більш за все прагне повернутися до мирного життя, а тому майбутня радянська влада не може йому навіть зраду приписати за перебування у німецькому полоні. Упівців готовий підтримувати харчами (більше через те, що серед них – його сусіди і друзі, а не з якихось політичних причин), але самому йти до лісу – ні, у нього діти і дружина, господарство, не до іграшок. Ідеал Якова – це такий собі ідеал пересічного українця, мрія-утопія про комфортне власне господарство без будь-яких зовнішніх впливів, поза соціальними та історичними подіями, поза змаганнями за владу і фінансово-валютними операціями. Рай у хаті скраю.

Я не з тих людей, які «не читал, но осуждаю», мені хочеться мати свою думку, не нав’язану іншими. Принаймні у питаннях, мені цікавих. І скільки б Забужко не хвалила роман (до речі, її передмову я буду читати тільки зараз, але позитивні відгуки окремо бачила), а Винничук не критикував серіал, моя думка сьогодні інша: роман так собі, але поганенький, а серіал так собі, але хороший.

Роздуми над борошняним мішечком

Для всього свій час, і година
своя кожній справі під небом
(Книга Екклезіястова 3:1),
епіграф до повісті

Межа між талановитою дитячою і дорослою літературою досить примарна. Так само, як і між творами для дітей і творами про дітей. Але це теорія. Практика – повість Енн Файн «Борошняні немовлята», написана за рік до мого народження – в 1992 році – і прочитана за день до мого двадцятитрьохріччя. Тобто сьогодні борошняна малючка Саймона Мартіна запросто могла стати моєю подругою, а сам Саймон – старшим другом, начальником чи відлюдькуватим громилою-сусідом. І у мене дійсно таке враження, ніби я знаю всіх героїв повісті давно-давно, ніби я сама ходила коридорами цієї школи і сиділа на уроках. Історія, що спочатку не викликала захвату, захопила повністю. І не стільки закрученим сюжетом, яскравими образами (їх, до речі, вистачає), скільки простотою і глибиною думок одночасно. Я терпіти не можу, коли письменники починають розумувати, розмірковувати про високе, висотувати з пальця філософію, де її немає, і намагаються продемонструвати власну ерудицію і знання життя. У більшості це все виходить надто награно і показово. Але не у Енн Файн. Усі думки, що заслуговують бути занотованими, висловлені 14-річним хлопчиною-ПроблемоюВсієїШколи. Стиль відповідний. Речі, про які говорить Саймон Мартін, надто банальні, але одночасно – надто неочікувані для підлітка. Батьківство. Що про це можуть сказати учні 8 класу (порахувала приблизно за віком, у Великобританії своя система)? А нічого. Або почнуть нервово хіхікати, вже знаючи щось про секс і автоматично асоціюючи його з дітьми, або просто дивуватися, чого їм ставлять такі питання. Саймон Мартін, раптом ставши відповідальним за життя і здоров’я борошняної малючки, одразу подорослішав, починаючи усвідомлювати речі, про які раніше навіть не задумувався. Простий шкільний проект, що в інших викликав тільки відразу, захопив його повністю. Він не просто зрозумів, що є щось, повністю залежне від нього, він переніс цю ситуацію на свою власну долю – долю хлопця, що ріс без батька. І от протягом півтораста сторінок Саймон намагається зрозуміти, чому батько пішов від них з матір’ю. і врешті приходить до висновку, такого простого і очевидного, що до нього і не додумаєшся одразу, що той чоловік просто не готовий був ставати батьком. Не готовий був щодня, щогодини, щохвилини, щосекунди – завжди! – бути відповідальним за інше життя. За іншу істоту, яка прив’язує тебе своєю безпорадністю, своєю безпосередністю, прив’язує самим своїм існуванням. І ти вже не можеш думати ні про що інше, не можеш спокійно жити, навіть якщо ця маленька істота залишає тебе без сну і відпочинку, псує нерви і вихідні, забирає весь твій час, всю твою увагу і тебе всього. До такого подвигу треба бути готовим. І він, Саймон Мартін, буде до нього готовий, але ще зарано. Зараз він може залишатися розбишакою з розписаними на тиждень вперед відпрацюваннями, розбишакою, що розірвав посеред школи 18 мішечків із борошном і волав при цьому пісню. Розбишакою, цілком свідомим свого розбишацтва і, що важливо, свого майбутнього відповідального батьківства.

Я давно не читала книжок, настільки простих і життєвих одночасно. І я відправляю «Борошняних немовлят» до маст-ріду.

p.s. За цю повість Енн Файн отримала Вайтбредську премію і медаль Карнеґі.