Про Загребельного

У нас удома звідкись узявся томик без обкладинки, але з титулом і всіма сторінками. З цікавості я кілька разів брала його до рук, навмання прочитувала кілька рядків/абзаців і ставила на місце. А потім якогось дня взяла – і почала читати по-людськи, спочатку. І мене захопила та дивовижна мова, та українська, яку я знала зі школи, літературна і сучасна (слів таких я тоді не знала, але то таке), довжелезні речення, думка в яких не губиться, а з кожним словом розкривається, стає глибшою, зрозумілішою. Все там було на своїх місцях – описи природи і будинків, думки людей, їхні вчинки, злочини і слабкості. Я закохалась у ту книжку і ще більше у самого автора. То була «Роксолана» Павла Загребельного. З того часу (от не пам’ятаю точно, але, мабуть, клас 10) я люблю Павла Архиповича ніжною любов’ю.

Можливо, комусь Загребельний здається надто радянським чи надто масовим – нехай, я не хочу з вами сперечатися. Його роман «Я, Богдан» почала читати влітку 2014, а тому мало не зненавиділа автора за всі ті думки Хмельницького про користь і позитив союзу з Москвою, у якийсь момент я просто не витримала і закинула ту книжку подалі. Але любити Загребельного не перестала. І фаворитів у мене двоє – «Диво» і «Євпраксія». Послідовність не має тут зовсім ніякого значення – обидва романи прекрасні.

«Диво» - це такий грубезний том, більше ніж на півтисячі сторінок. Але це той випадок, коли тексту мало і хочеться ще, хоч на сотню більше, хоч на десяток. У «Диві» є все, починаючи від проблем релігії (коли попи жахливі і далекі від Бога – ох, як я таке люблю), закінчуючи проблемами універсуму. Тут є історія – хрещення Русі, завоювання болгар Візантією. Тут є кохання – між молодою вдовою і ще молодшим юнаком, між князем і свавільною красунею, між напіврабом і коханкою хазяїна, між архітектором і княжою дочкою… Тут є просте людське життя – у пущах, у відокремленому від усього світу місті, у Києві, Константинополі, гірському болгарському монастирі. Усюди люди живуть, усюди люди кохають, роблять це по-різному, з різними думками і почуттями, але ніде життя не зупиняється, не обертається на місті. Це роман про мистецтво. Про те, що дійсно залишається на віки, бо люди гинуть, пам’ять про людей стирається, а мистецтво залишається. Київ, сучасний автору, також тут є. І там також є кохання, і боротьба, і – мистецтво. Над усіма людьми, над їхніми проблемами і іменами височить Софія Київська, тисячолітня історія, тисячолітнє мистецтво, очищене від політики, невразливе до неї.

Чимось так само вічним і прекрасним здається Загребельному Жінка. «Євпраксія» саме про це. Роман з перших рядків переносить тебе у Середньовіччя, у похмурий час, де балом править Церква і Папа, де володарі змінюються, де людське життя не має ніякої ваги. Київська Русь порівняно з Європою здається раєм, у якому править Ярослав Мудрий. Тесть Європи, аби не зраджувати своєму прізвиську, сватає онучку Євпраксію за німецького маркграфа – ситуація на той час банальна. Але Загребельний чіпляється за цю дівчинку і створює неймовірний образ Жінки. Або образ неймовірної Жінки.

Я не дуже розумію, хто у тій Європі був крутішим – французький король чи німецький імператор, але Євпраксія – не така розкручена, як Анна, а тому хтось мав її воскресити.

У романі Павло Архипович підіймає проблему місця і ролі людини в історії – питання, що мене дуже хвилює ще й тому, що не має відповіді. Бо хто залишається в історії? Ні висока посада (навіть королівська/князівська/царська), ні талант, ні гроші не гарантують тобі пам’ять нащадків. Скільки імен загубилось в історії? Особливо – імен жіночих. І те, що Євпраксія (у німців – Адельгейда) дивом залишила свій легкий слід, каже багато. Звичайно, вона хотіла бути жінкою, може, навіть зовсім звичайною, без двору і почестей, але – зі спокійними думками, гармонією, Батьківщиною. Євпраксія чимось нагадує Роксолану – жінка у чужій країні, що отримала яку-не-яку владу. Доля Роксолани, принаймні до статусу улюбленої султанової дружини, мало чим відрізняється від долі Євпраксії, яку з більшими почестями, але насправді так само насильницьки вивезли з дому. Роксолана намагалась якнайбільше отримати зі свого положення, влаштуватися найзручніше і – головне – найбезпечніше. Євпраксія прагнула додому. Усі її намагання змиритися закінчувались трагедією. Публічне, визнане володарями і Церквою приниження Генріха IV дозволило їй повернутись до Києва. Усе її життя було – від Києва, який вона покинула юною дівчинкою, до Києва, куди вона повернулась католичкою, імператрицею, нещасною і нещасливою жінкою. Чого вона досягла у житті? Показала, що жінка також має право голосу, жінка також заслуговує на пристойне поводження, на повагу, жінка також заслуговує того, аби з її думкою рахувалися. Звичайно, було досить сильних і впливових жінок в історії, звичайно, кожна з них протистояла цьому світові, говорити про унікальність Євпраксії майже немає сенсу. Але Загребельний зумів показати це все так, ніби вона завжди була і буде у цьому світі єдиною Жінкою, що змогла досягти свого, змогла у середньовічній Європі сказати на весь голос свою думку.

Загребельний писав про людей, які не мовчали, не боялись говорити про свої почуття. Хтось – як Сивоок – мовою мистецтва, хтось – як Роксолана – мовою зваби і інтриг, хтось – як Євпраксія – мовою правди і честі. В його романах немає зайвого пафосу, хоча, здавалося б, теми самі просять. Його романи неймовірно живі і правдиві, жодна думка не звучить фальшиво, ти віриш всьому, бо кожне слово знаходить відгук у тобі. І звичайно, Загребельного треба почитати заради мови. Заради тих слів, що нанизуються одне на одне, вкладаються в намисто, що кількадесятьма разками обвиває шию і щораз по-іншому грає на сонці.

Про повернення у дитинство

У дитинстві на літо, канікули, всі вихідні і свята я їздила до татових батьків у село. Ну, як село — це була довжелезна вулиця на майже 200 будинків в один ряд, що тягнулась вздовж річки. І городи виходили в берег. Ближче до берега у бабусі росли соняшники і кукурудза, а між ними самосійний мак, який вона ще зеленим виривала від гріха подалі. Між городами не було ніяких парканів, навіть якихось низеньких і умовних, лише невеличкі горбочки, щоб сусід не посадив свою моркву у вас. І ввечері було видно, як хтось поливає картоплю чи вибирає огірки. Мабуть, коли всі були молоді, тут було весело. У саду ріс лісовий горіх, під яким було моє особисте царство. Навесні там розквітали проліски, ряска і щось жовтеньке — така краса, що я просто мовчки стояла скраєчку і дивилась…

Їх немає вже майже стільки, скільки вони у мене були. І я не може сказати про них нічого поганого. По-перше, я їх дуже люблю. По-друге, дитина, яку всі люблять, якій купують свіжі булочки, вибирають з супу несмачну моркву, поять ввечері парним молоком і залишають найсмачніші цукерки, дитина, основним обов’язком, завданням і роботою якої було навчання і читання книжок, не може запам’ятати нічого поганого про своє дитинство. І про тих, хто був біля неї в той час.

Спогади про дитинство звалились на мене раптово. На парі стилістики викладач роздала нам тексти для аналізу. «Балада про квашені помідори». Спочатку подумалось, що то Вінграновський, але виявилось, що автор — такий собі Сергій Осока, наш сучасник і полтавчанин (полтавець?). На середині тексту я мало не плакала. Прізвище автора записала, щоб не забути, і пообіцяла знайти в інтернеті ще. Але інтернет мене випередив і фейсбук чемно запросив на презентацію книжки "Нічні купання в серпні" цього самого мені ще невідомого (але вже такого рідного з тими помідорами) Осоки.

Презентація проходила у книгарні Є, людей було небагато, але багато було самого автора – високого брюнета з приємним голосом. Він щось розказував, сміявся, читав уривки, а я не могла зрозуміти, як це так сталося, що мої спогади — не тільки мої?

Звичайно, я купила книжку. Звичайно, я її тільки дочитала (хоч пройшов уже майже рік!). Чому? Бо ті короткі оповідання/нариси/образки читати залпом не можна. Принаймні я не можу. Тематично збірка поділена на дві частини — дитячу і дорослу. У дитячій герой знов і знов повертається до баби в село, де йому було добре, де місто було далеке і чуже, де був його власний всесвіт, де він ЖИВ. У дорослій з’являється смерть. З’являється відчуття невідворотності смерті і — покірності, смирення їй. Хто головні герої тих оповідань? Старі люди, що вже приготували собі похоронне он у тій шухляді, досить відклали на смерть і навіть вибрали місце на кладовищі. Старі, що вже розуміють — іншого виходу немає. Вони ще живуть, їдять, розмовляють, займаються звичними справами, але маленький хлопчик уже відчуває, що все це — декорація, ширма, з-за якої у будь-яку мить може з’явитися Смерть. Ті оповідання мають у собі щось магічне, щось народне і від того ще більш страшне, від чого хочеться закритися, але яке хочеться обов’язково дочитати до крапки, ввібрати в себе.

Оповідання Осоки з тих, що мають лежати десь близько, щоб у будь-яку мить взяти, розгорнути навмання і прочитати. Дві-три сторінки — і ти повертаєшся у дитинство. Купаєшся на річці, у часі орієнтуєшся по коровах, їси бабині пиріжки. Ще кілька сторінок — і ти віч-на-віч зі Всесвітом, з його чорнотою і непроглядністю, з його одвічними загадками. І що ти там побачиш, залежить тільки від тебе.

Про нетрадиційне протистояння Сходу і Заходу

Що може бути цікавіше за протистояння/співіснування двох культур? До того ж культур, що різняться між собою майже у всьому – від статусу жінки до карного кодексу. «Біла фортеця» Орхана Памука мала стати для мене неймовірним твором, у якому головні герої – бранець-венеціанець та турок-науковець (хай буде науковець, хоча він просто намагається якнайбільше дізнатися про цей світ). Історія християнина в мусульманському світі почалась для мене з Роксолани, у романі П. Загребельного мене найбільше приваблювало саме це.

Тут я очікувала чогось неймовірного, гострого, дикого, з вивертанням назовні усього хорошого і поганого, що може бути у двох культурах. А отримала врешті не надто багатий подіями сюжет, не надто акцентовані розбіжності італійця та турка. Тут не було навіть чогось властивого масовій літературі на кшталт таємничого перевдягання (бо ці двоє неймовірно схожі) чи детективу. Тобі перевдягання було, але яка з нього користь? Припускаю, що автор хотів акцентувати на тому, що культура, релігія – зовнішнє і неважливе, а от психологія, я-відчуття – суттєве і необхідне, те, на що треба звертати увагу. Тут можна було б сказати, що психологія багато у чому спричинена культурою, але навіщо, коли це не має значення, коли головне – страх і цікавість двох абсолютно схожих зовнішньо турка та італійця, що випадково зустрілись у Стамбулі XVII сторіччя? Вони стояли вдвох перед дзеркалом, що подвоювало і так подвійне зображення, що виривало з темряви тільки їх двох, а навкруги була чорнота, а отже – нічого більше не існувало. Вони намагалися крізь посріблене скло зазирнути в душу одне одному (так-так, саме в душу, хоча мені зазвичай не дуже подобається говорити так – надто багато пафосу). Людину роблять не виховання, не традиції, не ритуали. Любину роблять її думки і її спогади.

У романі Орхана Памука «Біла фортеця» немає класичних і очікуваних контрастів, немає відкритого протистояння (хіба на початку трохи), немає яскравих етнографічних описів. Є гяур, який дивним чином схожий на свого хазяїна. Є феєрверк – їхня перша спільна справа. Є чума, яка мало не забрала одного з них. Є багатогодинні нічні розмови, примуси, злість, захват, недовіра, безпорадність, гординя, байдужість… Врешті, тут є біла фортеця, що визначила долю цих двох. І я подумала, що це дуже важливо – не проґавити свою білу фортецю, вчасно побачити її і прийняти. І головне – жити потім у спокої без думок про альтернативу, без сумнівів у правильності обраного шляху.

Я не надто уважно читала роман, бо мені не вистачало динаміки. Динаміки не тільки зовнішньої, сюжетної, але й внутрішньої. Для мене у романі було надто багато лінивої спеки і лінивих, тільки у таку спеку й можливих, думок.

Кому я б радила цей роман? Тим, хто досі думає, що вишиванка визначає вектор думок. Іншим також можна почитати, але не думаю, що це найкращий роман автора.

p.s. Починала читати його ж «Сніг» у російському перекладі. І це жах. Такі БРУТи-СПРУТи, таке недоцільне, на мою думку, нагромадження ще варто пошукати. І хай це будуть помилки перекладача і редактора, бо мені чомусь не хочеться, щоб Орхан Памук був таким письменником.

Про альтернативу

Звичайно, сторінка презентації роману Олександра Ірванця «Харків.1938» на фейсбуку обіцяла дійство і дива. Звичайно, анотація обіцяла ще більше. Читання мало стати професійним викликом на знання світової та української літератури, історії. Як перед таким можна встояти? Як і перед харизмою та гумором самого автора? Роман захотілось прочитати одразу (хоч презентація, скажу прямо, все ж підкачала, я очікувала трохи більшого).

Ви колись думали про те, що було б, якби тоді, у 18 році, перемогла УНР? Якби до хлопців під Крутами прийшла підмога? Якби вдалося перемогти червоних і створити власну незалежну Україну? Ні? То почитайте Ірванця, він подумав і написав.

Те, що автор пише альтернативну, милу українському серцю історію, має один плюс і один мінус. Далі рахуйте самі.

Плюс у тому, що це альтернативний сценарій, який не претендує ні на яку реалістичність, а тому автор може писати все, що заманеться. Він так і зробив, напхавши у роман всього потроху, найбільше дісталось письменникам – тодішнім і сучасним.

Мінус же в тому, що позиція автора нечітка. У романі надто все перевернуто, надто багато перевдягань і алюзій, надто багато тієї заявленої в анотації бутафорії, що за всім цим я ніяк не могла збагнути одне – над чим стібеться пан Ірванець? Він не вірить у саму можливість існування такої держави чи він не вірить, що вона саме так могла будуватися? І ще одне – чи треба було йому взагалі вірити?

Якщо чесно, я не вірила автору (тобто якщо він так і хотів, то все ок, Саша молодець). Я вірила Хвильовому, що нюхав наркотики у себе в кабінеті. І Винниченку, що нудився у засланні в Таганрозі (там же, мабуть, і жінок красивих було небагато). Іншим не вірю. Нікому. Ні Сергійку зі Старобільська, ні дівчинці Ліні, ні Семенку, ні Любченку, ні Вишні. Не вірю полковнику Коцюбі. Не вірю автору (тому, що слова автора у тексті). Всі вони надто схематичні, неживі. Вони роблять і говорять те, що їм скаже деміург Ірванець. Причеплені до китайських паличок паперові ляльки, що рухаються по прямій.

Я дочитала, бо все ж була інтрига в сюжеті (правда, убивця-таки бухгалтер, хоча з чого йому всіх убивати – незрозуміло). Мені було цікаво, що ще прийшло в голову Ірванцю. І я сподівалась до останнього речення, що ось зараз буде чарівна фраза, яка все поставить на свої місця. Фрази не було.

Цей роман треба читати, якщо у вас здорове почуття патріотизму, ви розумієте іронію і не очікуєте від автора шедевру. А ще його треба прочитати найближчим часом, бо за кілька років деякі жарти перестануть смішити, навіть будуть незрозумілі. Роман цікавий на один раз. Навряд чи мені захочеться його перечитати. На жаль.

Про українське фентезі

Коли ти комусь даруєш книгу, треба встигнути її до цього прочитати. І добре, коли це підліткова література, у тебе температура і цілком законний привід провести кілька днів у ліжку. «Рубінову книгу» Керстін Ґір я прочитала за два дні. Час пролетів непомітно, а я на останніх сторінках схаменулась, що історія не закінчується і треба шукати інші частини, бо цікаво ж, що там далі з ними усіма.

Звичайно, мій багаторічний читач майже з перших сторінок знав, хто там хто і у кого з ким що буде. Але в якийсь момент той зануда пішов геть і мені вдалось просто насолодитись читанням. Звичайно, загальний сюжет банальний. Проте хто головний поганець, я не могла здогадатися до останнього. Вірніше, я саме про нього забула, бо почала переживати, щоб поганцем не виявився отой симпатичний дядечко. Врешті, все знову-таки було логічно. Але цікаво. І це ж книга про підліткове кохання, про перше почуття, про переживання нормальної нецілованої щирої дівчинки без будь-якої вульгарності. А це прекрасно!

Я взагалі хотіла про інше трохи сказати.

По-перше, про видавництво. «Рубінова книга» вийшла в прекрасному оформлені. Це цілком дівчача книжка з будь-якого погляду. Плюс якісний переклад і хороша редакторська робота (останнім часом звертаю на це увагу).

По-друге, хочу таку українську літературу. Бо що в нас пишуть для підлітків? Серйозно, ґуґл видав мені кілька списків, але жодна книжка українського автора мені не сподобалась. Ні анотації, ні назви, ні обкладинки. Особливо розчаровують обкладинки, хоча це найперше, на що звертаєш увагу, якщо не шукаєш якусь конкретну книгу. Звичайно, я можу помилятися, а той, хто шукає – завжди знайде. Але я не хочу шукати. Я хочу прийти в книгарню, купити чи не будь-яку підліткову книгу і бути впевненою в її якості.

Дайте мені якісне українське фентезі! Я пам’ятаю себе в тому віці – мені хотілось читати про чарівні пригоди і неймовірні історії, про інший світ, але зі знайомими проблемами. І я читала Дяченків. І Роулінґ. Інші фентезі. Вибачте, але я цілком переконана, що найкраще зацікавлювати дитину до читання саме казками і фентезі. Обрати те, що подобається – роботи, маги, феї – і вперед! А не подавати історію хлопчика з сусіднього під’їзду. Діти не дурні. Вони залишають магію в книжках, а у цей світ приносять звідти добро, і жертовність, і дружбу, і відповідальність, і безліч всього хорошого.

Дайте мені якісне українське фентезі! Не самій же його писатиJ

Про радянське

Я народилась уже в Незалежній Україні. Мені тільки 23 роки. СРСР для мене – історія. Що я знаю про цю державу? Те, що кажуть. Учителі в школі, викладачі в університеті, книжки, родина, новини, інтернет.

Я ніколи не намагалась ґрунтовно вивчати це питання, бо моїх знань вистачало, або мати якусь думку, хоч і недостатньо, аби щось доводити або щось пропаґувати. Звичайно, значна частина моїх думок сформувалась під упливом літератури. Української, радянської (теж, до речі, більше саме в українських перекладах). Відвертого соцреалізму серед своїх книжок от так одразу згадати не можу. Хіба що Гончар або Загребельний. Але там радянська дійсність – реверанс, для мене їх романи завжди більше, ніж соціалістичний світ. З російської офіційної літератури періоду союзу читала мало, з того, що приходить на думку, – історії про Киргизію та Узбекистан. Чи то у нас вдома не було таких книжок, чи я їх інтуїтивно оминала – не знаю. Але справа не у цьому. Справа у тому, що у мене не було конкретного позитивного образу СРСР. Завжди це було з якоюсь обмовкою, завжди не по-справжньому, завжди я знала, що то просто так писали. Розмови дорослих про те, що раніше було краще, я також сприймала скептично. Зрештою, з бабусею ми про це не говорили, мама ніколи на цьому не акцентувала і не наполягала, а решта не викликала досить поваги, аби серйозно прислухатися до їх слів.

І от я, двадцятитрьохрічна студентка, маючи більш-менш чітке усвідомлення про СРСР, починаю читати радянську пресу. Такий от у мене матеріал для магістерської роботи. Але розмова не про мій диплом. З журналами було все терпимо – передні статті про з’їзди і розпорядження партії я пропускала, бо читати те нормальній людині неможливо, потім рятували рубрики – все підряд не читала. «Радянська жінка» виявився навіть непоганим – підчитувала рецепти, розглядала одяг, зачіски. Найцікавіше почалось, коли взялась за газети. Кілька разів на тиждень виходили «Радянська Україна» та «Молодь України». Я ніяк не могла зрозуміти логіку їх побудови, для мене вони злилися в суцільну смугу надоїв, передовиків, засідань партії та міжнародних новин. Сталось те, чого ніколи до цього не було, – з’явився позитивний образ СРСР. Усе найкраще, що могло бути з радянською людиною, лилось на мене з цих сторінок. Усміхнені, трохи задумливі люди, щасливі діти. Неймовірні історії, самопожертва, підтримка і допомога на роботі, небайдужість оточуючих, відданість справі. Це були уривки чийогось щасливого життя, це було щодення ідеальної держави. Я читала ці статті, звичайно, скептично, але були моменти, коли не було сил опиратися. Ні, мені не стало цікаво читати протоколи засідань. Але ось історія жінки, що від звичайної швачки стала директоркою фабрики. А ось життєпис передовика, що прийшов на завод майже випадково і залишився назавжди. А тут про нову лабораторію. І про спортивні змагання. І всюди все чудово. І це дійсно був новий світ, невідомий мені до того. І раптом – стаття про радянську делегацію в США. І серед іншого – відвідини університету, де є музей української літератури чи щось типу того. І різкі, злі фрази про Винниченка і Хвильового, про інше сприйняття Шевченка. І це було холодним душем. Мені ні з чим було порівнювати надої і сівбу, але письменників я знаю. І те, що писалося про них у тій статті, – категорично розходилось із моїми знаннями, відчуттями, розумінням і сприйняттям. Це стало певним поштовхом, який нарешті дозволив мені хоч трохи зрозуміти, що там відбувалось.

Не можна мати свою думку у державі, що повністю тебе контролює. Не можна вірити якимось негативним чуткам, коли газета, радіо і телебачення тобі щоденно нагадують, що все добре, чудово, найкраще. Не можна. Не можна йти проти система хоч у чомусь, бо ця система сидить у кожному – і, якщо з тебе вона почне потроху виходити, інші одразу заженуть її назад. Якщо тобі кожного дня твого життя втовкмачують одну й ту саму думку, ти будеш щиро вірити, що то твоя власна думка. Розуміння цього стало певною полегкістю – врешті, я переконалась у могутній пропаганді, бо не хотіла вірити, що стільки людей дійсно не помічало негативу. І одночасно мені стало страшно – скільки людей розуміло весь кошмар і не могло нічого вдіяти? І скільки так і жили, щасливі і засліплені, щиро несучи ці вигадані ідеали? І ви можете уявити, наскільки страшно усвідомлювати, що ти помилявся все своє життя? Безсумнівно, це велика трагедія. Безсумнівно, лише одиниці могли гідно все це пережити.

Наостанок згадаю Бориса Олійника. Дуже багато негативу з цього приводу. І я не впевнена, що ті, хто так завзято його проклинають, в тих умовах змогли б поводитися краще. Взагалі у мене категоричні судження викликають спротив. Я не можу нікого захищати і засуджувати, але я пам’ятаю, що Олійникові вірші у хрестоматії мені подобались. 

Немного магии для маленького городка

Когда я начинала читать книгу Джоан Хэррис «Шоколад», я не знала, о чем она. Понятное дело, что о шоколаде, но я даже аннотацию не посмотрела. Просто скачала и начала читать. И с первых страниц меня унесло в тот книжный мир. Срочно захотелось в маленький городок, где все друг друга знают, где хозяйка кафе сама обслуживает посетителей, а за качество продуктов в магазине отвечает не неизвестный производитель, а всем знакомый фермер. С первых страниц меня окутала магия. Теплая и добрая, которая не встречалась мне в книжках уже кучу времени. Я даже не сразу в это поверила, списав все на лирическое настроение. Много позже все мои ощущения подтвердились. Как и то, что атмосфера маленького городка не всегда приятная, что бал, скорее всего, правит кто-то один, что выступать против кого-то одного – значит выступать против всех. И Виан Роше на это пошла. Не из принципа, а потому что устала бежать. Устала не иметь дома. Устала скитаться и везде видеть равнодушие. Ей нужно остановиться. Нужно выступить против страха. Ради себя, ради Анук.

В маленьком городке есть бунтари, которые объединились вокруг шоколадной. Конечно, они не настоящие бунтари. Они просто любят сладкое, любят искренность, не хотят делать то же, что и все остальные. Возможно, до появления Виан никто из них и не подозревал об этом. Скорее всего, так оно и было. Ветер, с которым пришла Виан, принес новый воздух. А новое – враг старого. Особенно, если это старое упрямится и изо всех сил хочет сохранить свои позиции. Рейно (кстати, сколько ему лет? Вряд ли очень много, не больше 50) – священник, который возомнил себя спасителем и наставником всего городка. Он ненастоящий кюре. Нет, он учился в духовной школе, носит сутану и имеет благословение вышестоящих чинов. Но он не чувствует людей, он гордится своим постом, ограничивает себя и истязает с каким-то фанатическим наслаждением собственной жертвой. Гордыня погубила его. И то, как нелепо закончилось противостояние между ним и Виан, только подчеркивает это.

Останется ли Виан в Ланскне? Или умчится с новым ветром, оставив после себя горько-сладкое послевкусие? Автор оставил это решать читателю. Я хочу, чтобы Виан осталась.