202

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли: у нас нема

Зерна неправди за собою.

Т. Ш.

Так, у Шевченка із власною долею були чудові дружньо-братські стосунки, і хоч вона його й обманула, обіцяючи вивести малого в люди, слава все ж стала Шевченковою заповіддю. Так я до чого? До того, що у нас зараз із Шевченком не все так просто. Його життєписи не просто лукавлять з читачами, вони їх відверто дурять, пропагуючи зовсім не того Тараса Григоровича. Але тут, як кажуть, і заритий собака, бо яким НАСПРАВДІ був Шевченко сказати дуже важко.

Всі ми знаємо, як виглядав Шевченко, є кілька хрестоматійних зображень: два молодого Шевченка, потім трохи старший з непокритою головою і вусами і портрет після заслання у кожусі та шапці. Останній особливо цікавий, показуючи досить молодого поета старезним дідом (і нинішній стогривневий Шевченко куди привабливіший за того дідугана). Зараз мережею гуляють портрети Шевченка і у солдатській формі і у білому костюмі (симпатичний чолов’яга!). але все це зовнішнє. Ми досі не знаємо, ким він був і про що думав.

Хрестоматійно (здалося є мені те словечко) і загальновідомо: поет, художник, борець за правду і справедливість (Борітеся – поборете…). Менш відомий як прозаїк (ще й російськомовний!). Умовно – лінгвіст. Але останнє скоріше пов’язано з тим, що у Шевченка був невеликий мовний арсенал і багато чого доводилося вигадувати самому, дослідники говорять про цікавущі з цього погляду чернетки поета, які я сама, на жаль, не бачила, тож і говорити про це не буду. А ще ж є знову-таки російськомовний Щоденник, до якого у мене все руки не доходять, хоч уривки з нього багатообіцяючі. Але що стоїть за цими біографічними фактами про кріпацтво, звільнення, навчання, арешт, заслання, останні роки? Що? Чому Шевченко, що міг заробляти пристойні гроші малюванням, раптом подався у поезію, ще й яку? Чого йому, звільненому, відомому, з впливовими друзями, непоганими заробітками, не вистачало? І ким він був – поетом-художником чи художником-поетом? Але головне інше – чи треба знати відповіді на такі питання? Чи треба дійсно розколупувати усю позолоту, змивати усі блискітки, зривати кайдани і сургучі з Шевченка? Може, достатньо, аби всі знали, що Тарас Григорович Шевченко – видатний (куди ж без цього?!) український (!!!) поет-революціонер (!!!), що у своїй творчості закликав (!) до боротьби з гнобителями-москалями (…вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте…), Великий Кобзар, справжній син українського народу, відбув заслання за діяльність у Кирило-Мефодіївському товаристві із забороною самого (!) Миколи І писати і малювати, але не зламався, продовжив писати і на засланні (всім відома захалявна книжечка), а потім повернувся старий, хворий, вимучений і помер наступного дня після святкування сорокасемиріччя (а усі ж знають, що не просто так дати народження і смерті поряд, точно щось таємниче і знакове у тому є, це вам будь-який нумеролог скаже). Так от. Може, цього достатньо? Може, достатньо знати «Заповіт» (перші рядки), цитувати «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…» і «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть…», а ще «Гайдамаки» є, але щось призабув напам’ять…? І ну їх, всі ці складніші, цікавіші, багатші твори типу «Кавказу», «Неофітів», «Марії»? Хай їх вивчають спеціалісти. А ми поставимо фотку Кобзаря на 9-10 березня у соціальній мережі, купимо футболку з She і будемо щасливі. І може, до наступної річниці, хоча ні, до наступного ювілею, вивчимо кілька рядків і погортаємо «Кобзар».

А насправді я люблю Шевченка. Тільки не того розпропагованого, а справжнього. У якого не склалося з жінками, з Батьківщиною, який не встигнув утілити всі свої плани і який хотів зробити щось хороше у цьому житті. Який був простою людиною і талановитим, унікальним (бо кожний талант – унікальний) митцем. 

Метелик в тенетах тісних Ритуалів.
Народжений вільним, я волі не мав
Без тебе. Покажи-но, де небо.

Арм-Ан

Фентезі я для себе відкрила після Донцової (так, тієї самої, але, знаєте, не така вона й погана, принаймні, можна посміятися. І краще вже читати про пригоди Даші, Євлампії, Віоли, Вані і, здається, ще когось, ніж не читати взагалі). Звичайно, був абабагаламагівський Гаррі Поттер, був Толкієн (величезне подарункове видання з трилогією «Володар перснів», «Гоббітом», картою Середзем’я, коротким словником мов (от вам і філологія) та генеалогічними деревами), був Конан Дойл і його «Загублений світ» і ще багато чого про магів, драконів, джинів та різні чарівні світи. А потім на бібліотечній поличці я побачила «Vita Nostra» Марини та Сергія Дяченків. Сподобались обкладинка, назва латиною та ім’я головної героїні – Сашка. От так випадково, як і все найкраще, у моєму житті з’явилися україномовні романи Дяченків. І потім, коли з’ясувалося, що українські видання – це авторизовані переклади, а насправді вони пишуть російською, я засмутилася. Пробувала читати їх в оригіналі – не вийшло. Щось втрачається. Хоча, мабуть, навпаки, це українською з’являється щось особливе, магічне. Перечитала я їх багато, найулюбленіше – «Мідний король» (досить-таки проста істина про те, що за все доводиться платити, але який оригінальний світ і які там емоції! Раджу прочитати і переконатися самим). І от у списку літератури до курсу «Художня література для дітей та юнацтва» (вибачте вже за тавтологію) спливають Дяченки та їх «Ритуал».

Історія про давній славетний рід і його ніби нікчемного нащадка. Про переодягання, яке зіпсувало ідеальний план. Про некрасиву, але розумну принцесу. Про вікові традиції, які вимагають виконання. Про маяк у бурю для того, хто мав би бути, здавалося, для тебе найбільшим ворогом. Про те, що все визначено наперед, але усе можна змінити. Про кохання.

Щоб бути сильним, дракон має викрасти і з’їсти принцесу. Принцесу мають прийти визволяти лицарі і той, хто переможе чудовисько, одружиться на красуні-принцесі. І всі щасливі. Але що робити, якщо дракон не може жерти людей, бо у нього своєрідна психологічна алергія на людятину? Що робити, якщо принцеса некрасива і ніхто не поспішає її визволяти? Що робити, якщо лицар-герой всього-на-всього дотримується традицій? Хто тут має бути щасливим? Дракон, що розривається між славою пращурів і власними проблемами? Чудова, трохи некрасива принцеса, що, як і всі жінки, не одразу розуміє власні почуття? Чи горе-герой, який спочатку терпить некрасиву дружину, а потім віддає її на поталу чудовиську? Хто тут виграє? А виграє ЛЮБОВ. Така, що перемагає давні Пророцтва, що їй байдужі будь-які ритуали і приписи, що змушує божеволіти і робити неможливе. 

                                                        Через сотні ночей до останнього ранку тягнуся.
                                                        Не клич мене. Я й сам
                                                        З'явлюся.

Арм-Анн

Африка. Чинуа Ачебе. «И пришло разрушение…»

Африка. Чинуа Ачебе. «И пришло разрушение…» (1958, Международная Букеровская премия 2007). 

В рецензии написано, что в романе описан приход европейцев на африканскую землю и его разрушительные последствия. Я с таким определением немножко не согласна. Да, приход англичан сделал свое дело, постройка церкви, новообращенные христиане и сотрудничающие с администрацией негры (да простите мою неполиткорректность!), категорически настроенные миссионеры – все это повлияло на судьбу главного героя и его клана, безусловно, трагически. Но бОльшая часть романа – это описания жизни влиятельного члена клана, храброго Оконкво. Всех своих высот он добился сам, ведь его отец умер в долгах и от постыдной смерти (это была водянка, которая, считалось, вызывает отвращение у богини земли, а поэтому заболевшему не давали умирать дома, отводили в Нечистый лес и оставляли там умирать). У Оконкво было три жены и много детей, большое зернохранилище и имя его хорошо знали во всех девяти деревнях и даже за его пределами. Единственное, что омрачало жизнь Оконкво – вечный страх, что он сам или сыновья повторят судьбу его отца-неудачника. Поэтому – постоянная работа с утра до ночи, жесткость и властность в семье. Его старший сын Нвойе не оправдывал надежд, а мальчики Икемефуна, жертву соседней деревни, пришлось убить по требованию духов. И хоть Оконкво не был трусом, а убийство мальчика надолго выбило его из нормального состояния. А потом еще и нечаянное, то есть женское, убийство на похоронах, из-з которого Оконкво пришлось покинуть свою деревню и отправиться на родину своей матери. На 7 лет выпал Оконкво из жизни своей деревни и своего клана, он преумножил богатство, но лишился возможных привилегий и титулов. И когда мытарства на чужбине подходили к концу – новый удар. Нвойе примкнул к христианам. Сын отказался от предков, отец отказался от сына. Из-за белых людей возвращение Оконкво домой не было столь триумфальным, как хотелось, только взрослые красавицы-дочери не позволили ему пройти совсем незамеченным. Клан не настроен на войну, клан хочет сохранить мир с белыми, но белый не хотят мира. Именно поэтому новый миссионер поощряет фанатичность новообращенных и прячет от разъяренной толпы того, кто убил одного их эгвугву – духа предков – сорвав с него маску и осквернив таким образом. Остальные эгвугву сожгли его дом и церковь, но сам он остался цел. Комиссар задержал 6 самых влиятельных людей клана (среди них и Оконкво), стражники обрили их и всячески унижали, пока деревня не собрала 250 мешков раковин каури выкупа (к слову, комиссар требовал только 200, 50 мешков потребовали для себя темнокожие стражники – новые люди, отрекшиеся от традиций предков и примкнувшие к англичанам). После освобождения Оконкво хотел мести и войны. И клан собрался, чтоб решить этот вопрос. Но они были не готовы к войне, они продолжали бояться. И Оконкво все сделал сам – убил главного стражника и повесился. Зачем он совершил столь неугодный богам поступок? Видимо, для него уже было все равно – то ли убить себя, то ли жить по новым законам – все это будет против воли богов. Настоящий воин, он не мог смириться с бездействием. И совершил поступок, достойный себя. Я сейчас не говорю, что самоубийство – это хорошее решение. Но в сложившейся ситуации у него было мало достойных вариантов.

Роман захватывает. Самое главное – идеальная порция этнографии. Автор мастерски показывает быт и верования африканского племени, но почти не перегружает этим сюжет (лично мне только один раз показалось этой самой этнографии многовато), сказки и обряды органически вплетаются в общий сюжет и размышления главного героя. Роман создает определенное настроение и ритм. Вот как автор передает страх деревни перед расплатой белых: «Было время полнолуния. Но не слышно было детских голосов в ту ночь. Пусто было деревенское ило, на котором собираются поиграть при луне дети. Женщины Игуедо не сошлись в своем потайном уголке разучивать новый танец, чтобы потом показать его всей деревне. Юноши, никогда не спавшие в лунные ночи, не вышли в эту ночь из своих хижин. Деревенские тропинки, которыми они обычно направлялись в гости к друзьям и возлюбленным, не оглашали их мужественные голоса. Умуофия притаилась, - так испуганный зверь, навострив уши, принюхивается к застывшей зловещей тишине и не знает, куда бежать».

Роман, в котором нашлось место для любви, настоящей дружбы, предательства, долга и расплаты, для ритмичного барабанного боя и волшебных сказок. 

Сьогодні зрозуміла, що за чотири з половиною роки в університеті розучилася вибирати книги для читання. Щосеместру мали величенькі списки з трьох літератур: української, зарубіжної, російської. Рекомендовані твори були обов'язковими до прочитання і, що головне, дійсно хорошими. Тепер на порядку денному тільки драматичні поеми Лесі Українки, дитяча література та українські поезії 20-30 хх років ХХ століття. Раптово вивільнилося досить часу, щоб читати книжки для себе. Але я не знаю, що його такого почитати. Все ж таки кращі зразки світової та української літератури зробили своє, зараз я навіть непогану белетристику сприймаю скептично, а заплутані детективні історії розв'язуються десь на середині. Передивилась купу всіляких списків типу "топ-N",  must read або флешмобів. І вирішила зробити свій флешмоб. Вийшло випадково. Купила нарешті тематичну розмальовку-антистрес "Подорожі". І вирішила, що прочитаю книжку автора з певної країни або, якщо це щось екзотичне, роман, дія якого там відбувається. Читаю роман - розмальовую відповідну сторінку. Маю 18 позицій: Україна, США, Мексика, Японія, Шрі-Ланка, Англія, Єгипет, Непал, Ізраїль, Індія, Іспанія, Італія, Китай, Гаїті, Перу, Африка, Франція, Туреччина. Побажайте мені удачі! Обов'язково поділюся своїми враженнями, досягненнями і знахідками.

Иэн Макьюэн "Искупление"

Конечно, сейчас все будет очень субъективно, но...Книги бывают самые-самые разные. Некоторые настолько интересные, что их экранизируют. Но иногда выбор режиссеров удивляет. Я не говорю о фильмах, в которых "не так, как в книжке", я говорю о фильмах, которые сняты по не очень хорошим книжкам. И еще одно - буду нещадно спойлерить, потому что по-другому не получится, извините. 

Иэн Макьюэн "Искупление". Это, наверное, одна из самых неудачных для меня за последнее время книг. Мне не нравилось все: главная героиня, сама история, финал и авторский слог. И предположим, что авторский слог во многом зависел от переводчика, хорошо, именно из-за неудачного перевода предложения оказались громоздкими, с кучей эпитетов и причастных оборотов. Но вряд ли переводчик сам придумал все эти французские окна и английские столики вкупе с массивными перилами и бассейном, окруженном бамбуковыми зарослями... Создалось такое впечатление, будто автор хотел написать добротную вещь в стиле романов 19 века. Но у него как-то не очень не получилось.

Негативные эмоции вызывает и сама история. Кто-то изнасиловал 15-летнюю девочку. В этом обвиняют сына уборщицы Робби, обучение которого спонсировал мистер Таллис. В доме в тот вечер было еще несколько взрослых мужчин: Леон Таллис, его друг Пол Маршалл, Дэнни и его отец (эти двое - из обслуги). И если Леон все это время находился с Сесилией, то других мужчин даже не проверяли. Никто - ни полицейские, ни сам мистер Таллис, ни Леон, ни Эмилия, ни Маршалл - никто из них не сомневался в том, что Лолу изнасиловал Робби. Всем было намного удобней поверить розказням 13-летней Брайони, чем во всем разбираться. Робби посадили, Си поссорилась с семьей, решив ждать любимого и ни секунды не сомневаясь в его невиновности (я, кстати, так и не поняла, почему записка со словом "промежность", которую Робби передал Си, вызвала такой ажиотаж, возмущение и послужила дополнительной уликой против парня?). А потом пришла война. Эта часть удалась автору лучше всего, она насыщена событиями и в ней меньше всего лирических размусоливаний. В третьей части мы видим Брайони 18-летней. Она не поступила в Кембридж, а пошла учиться на медсестру и работает в одном из лондонских госпиталей. Она начинает понимать, что была не права, что Робби невиновен, что Лолу изнасиловал Пол Маршалл, этот шоколадный магнат (недавно, кстати, состоялась их свадьба). Брайони находит сестру, все ей рассказывает и обещает оправдать Робби если не в глазах закона, то хотя бы в глазах окружения...

А потом автор переносит читателя на 50 лет вперед. Брайони - известная писательница. Сегодня - ее день рождения. Она завершает свои дела, готовит окончательный вариант романа, который рассказывает всю эту историю о девочке, которая "думала, что знала, но на самом деле не знала". Роман не может был напечатан сейчас - Пол и Лола еще живы, они наверняка подадут в суд на писательницу и редакцию, нужно дождаться их смерти или изменить имена персонажей, но Брайони ничего не меняет... Казалось бы, все хорошо. Но. Тут опять появляется та самоуверенная девочка, она считает, что может вершить судьбы и раздавать милостыню, а поэтому дает Си и Робби шанс быть вместе, быть счастливыми, хотя в действительности влюбленные не виделись с начала Второй мировой, только переписывались. Их последняя встреча длилась чуть более получаса в лондонском кафе и, кроме неловкого разговора и сцены в библиотеке, у них был еще поцелуй на остановке. Потом Робби отправился рядовым на фронт. Он умер от заражения крови во время Дюнкерской операции, не дождавшись эвакуации на остров (опять-таки не понимаю, почему там не было медиков и аптечек. То есть капелланы и библии были, а бинтов и дезинфекции - нет?). Си погибла в лондонском метро во время бомбежек города. А эта Брайони думает, что своим романом может что-то изменить, подарить им какое-то счастье, оправдаться и смыть с себя вину...бред.В конце автор вообще съехал на какую-то пасторальную идиллию, собрав на 77 день рождения Брайони всевозможных родственников и поставив, наконец, злосчастную пьесу, которую когда-то написала малолетняя фантазерка.

Нет, в романе не все так плохо. Тут вам и желание по-быстрому, с наименьшими потерями решить проблему (а разве сын уборщицы - потеря для кого-то?), и картина Второй мировой, отступление англичан, растерянность французов, и размышления о писателе, его возможностях...но всего этого очень и очень мало, чтоб роман стал лично для меня хорошим. 

... слово – не цвях, а ртуть

«Танґо смерті» Юрія Винничука я відкладала «на потім» десь з півроку, а потім прочитала за два вечори. «Аптекар» лежав на полиці з 2 листопада – саме тоді у Харкові відбулася презентація роману. Неквапом прочитати роман заважали університетські списки літератури (а так не хотілося проковтнути ті чотириста з чимось сторінок за вихідні, як і не хотілося перебивати Винничука мемуаристикою чи українськими романами початку минулого сторіччя), потім – сесія. Розгорнула «Аптекаря» за кілька днів блаженного неробства після сесії. І не розчарувалася. Я дуже люблю такі динамічні історії на історичному тлі, де є переодягання, вбивства, інтриги і, звичайно ж, кохання. Прості такі історійки люблю, але в них має бути родзиночка. «Аптекар» саме з таких, з родзинкових. І головне – мені було важко передбачити розв’язку. Навіть за кілька сторінок до кінця останньої глави. Навпаки – я переживала і злилася сама на себе, що не можу читати швидше, перескакувала очима по пів сторінки, поверталася назад, знову перескакувала – коротше, робила все, аби читати ще повільніше. Можливо, мій мозок просто вимкнувся і насолоджувався читанням, не намагаючись передбачити хід авторової думки. А може, Винничук не просто так один із кращих сучасних письменників.

Реальний Львів середини XVII сторіччя (до речі, чимось він нагадував Париж Патріка Зюскінда), середньовічні забобони, магія, чудернацька і нереальна, як на сьогодні, медицина, тортури, страти – читач подеколи не відрізняє правду від вимислу, не знає, що автор переписав із давніх пам’яток, а що – майстерно підлаштував під правду. Тут найкраще підходять слова з самого роману: «…слово – не цвях, а ртуть. Воно живе й рухливе…Візьміть слово на язик, покатуляйте його, посмакуйте, спробуйте на зуб, і воно вам теж відкриє безліч прихованих сенсів».

Не хочу тут спойлерити і розкривати якісь сюжетні лінії. Просто скажу, що все обертається не так, як здавалося спочатку. Люди виявляються не тими, за кого себе видавали. І навіть помста, плекана роками, може забутися.

Юрій Винничук інтригує, захоплює, повсякчас тримає увагу читача, не дає йому розслабитися, то змінюючи оповідачів і манеру викладу, то вводячи в середині роману нових активних персонажів, то просто відволікаючи читача від основного сюжету химерними теоріями, наприклад, про те, що жінки з Місяця (а зовсім не з Венери, як то стверджує модна книжечка).

О, ще одне. Винничук з тих письменників, які головне вписують між рядків, у романі мало готових цитат, вони всі міцно злютовані з текстом, з історією персонажів, з подіями. Тож наостанок – одна з небагатьох цитат. У ній – звичний Винничуків еротизм і захоплення жінкою: «… любити жінку – це трохи інакше, це як дихати, її можна любити, не втрачаючи незалежності і не зазіхаючи на її незалежність. Любити її голос, тіло, рухи, запах, доторки, мати змогу обцілувати її всю з ніг до голови, покласти голову на її лоно, зачинати і чути її подих. Любити і боятися втратити все це. Але ніколи не виявляти цього страху, тільки жити з ним, тамуючи будь-які його прояви».

О чем приятно подумать с самого утра?

Именно так назывался какой-то тренинг, который мне приснился ночью. Мы сидели в каком-то теплом уютном классе, на зеленой доске была написана тема, ведущий нам что-то рассказывал, вокруг меня были приятные люди: мои друзья, в жизни совсем не знавшие друг друга, знакомые, при встрече с которыми хочеться улыбаться, бывшие одноклассники, ребята, учившиеся на год-два младше или старше, дети маминых коллег, - все они мне чем-то по-хорошему запомнились. Во сне я решила, что самое приятное, о чем можно подумать утром, - это нечаянное предвкушение хорошего дня. День еще вчера обещал быть самым обычным. Но вот ты проснулась за пару минут до будильника, уловила за шторами лучики солнца - и все, твердо решила, что этот день будет хорошим. Одним из лучших на этой неделе. Галдеж всех этих приятных людей превратился в далекий шум - и я проснулась. За несколько минут до будильника. И все это время лениво продолжала думать, что такое приятное может случиться с человеком с самого-самого утра. И вот что у меня получилось.

1. Проснуться бодрым за несколько минут до будильника.

2. Точно помнить приснившееся ночью.

3.Выяснить, что продуктов случайно хватает на интересный и вкусный завтрак (а не на обычные яичницу или бутерброд).

4. Послушать утром любимые песни.
5. Поздороваться с соседями или дворником и услышать приветствие в ответ.
6. Встретить по дороге милого ребенка, или забавную кошку, или неунывающую псинку.
7. Найти в автобусе свободное место около окна и наслаждаться утренним городом.
8. Заметить, что вон тот парень уступил место беременной, или древней старушке, или смущающемуся от этого старичку (старичок, кстати, самый милый из них всех, к тому же ему одновременно неудобно и очень приятно).
9. Увидеть в транспорте или мельком на улице стильно одетого человека. Не модно, а именно стильно. Хорошо бы еще, если это будет дама или мужчина в возрасте, которых язык не повернется назвать бабушкой-дедушкой, - такие люди восхищают.

10. Улыбнуться парню,который варит кофе, и решить, что он сделал саамый вкусный капучино в мире.
11. Поздороваться с охранником в университете и поймать его улыбку.

12.Прийти на заведомо скучную лекцию и внезапно понять, что она интересная.
Такой вот маленький списочек утренних приятностей. Самое важное - это все абсолютно бесплатно (кроме кофе, но кофе тут далеко не самое главное). Улыбайтесь. И пускай в вашей жизни будет как можно больше таких нечаянно-хороших дней. И таких же хороших снов.