Мальва Ланда, або Кілька слів про роман, читати який мені не радили.

Проза, що починається з поезії, одразу налаштовує на ліризм. Читач уже підсвідомо готовий переживати всі душевні перипетії разом із персонажами, виписувати солодкі цитати про життя, навіть плакати над нещасним коханням. Принаймні, так у мене. Інколи, коли рядки з поезії не піддаються миттєвому тлумаченню, на сторінках розгортатиметься щось дуже філософське. Але все одно з душевними перипетіями етцетера.

«Мальва Ланда» Юрія (хоча як часто він – просто Юрко) Винничука таку схему спростувала. Принаймні, цитат у мене одна і та – про українців як націю. Решта не годиться. Перипетії також були, але головний герой Бумблякевич реагував на них зовсім неправильно – ніяких тобі філософських розумувань, страждань і душевних поривань. Нещасного кохання також не було – усі панночки, що траплялися пану Бумблякевичу на шляху, одразу (чи у наступній главі) були готові задовольнити будь-які його чоловічі бажання, ба навіть хотіли того чи не більше нього самого. Єдина жінка, що приваблювала головного героя і з якою він не переспав, була власне Мальва Ланда, але вона потім перетворилася на божество, а який секс із богинею? Ми ж не у Давній Греції, треба і совість мати.

З усього того, що я поки написала, «Мальва Ланда» постає таким собі еротичним романом без думки і концепції. Але воно не так. Бо я ще не сказала, де те все діється. А місце сексуальних (але не тільки!) пригод Бумблякевича – львівська сміттярка. І для мене, дитини східної України, що майже всю свою українськість брала з книжок, слово «сміттярка» начисто позбавлене негативу і передбачуваного смороду. Тому, може, я майже одразу слухняно забула про сміттярку, яка перетворилася для мене на звичайнісінький фантастичний світ. І от у цьому фантастичному світі нещасний і забитий суспільством Бумблякевич перетворюється на героя – ним захоплюються чоловіки, йому довіряють державні таємниці, з ним спілкуються на рівних, навіть з повагою, він стає улюбленцем жінок, які ще й мало не б’ються за нього. Він, що все життя провів за сталим маршрутом дім-робота-дім, раптом пускається у небезпечні мандри, виконуючи надважливе і надтаємне завдання. Він, що все життя розгадував символи у віршах, намагається збагнути суть світоустрою. І насправді йому це не дуже вдається, принаймні зі світоустроєм. Але Бумблякевич виявляється досить розумним, щоб прийняти правила гри. До того ж правила, цілком вигідні для нього. І врешті стає щасливим. А чи не це головне?

В електронному варіанті «Мальва Ланда» поміщається десь на тисячі сторінок. Винничук водить свого героя по всіх усюдах, населяє свій фантастичний світ сміттярки не менш фантастичними створіннями, як от удав з телефонних проводів, експериментує з часовими вимірами, вводить нових персонажів майже наприкінці розповіді – тобто робить усе, аби читачу не було нудно, аби читач періодично скрикував «Що за…?» (там уже від рівня Винничукового абсурду і вихованості читача), аби то й же читач потім ще довго думав, до чого все це було. Я прочитала роман десь місяць тому. І сьогодні можу сказати, що роман про те, як важливо не замикатися у собі, знаходити сили бути собою і бути готовим до щоденних подвигів. Бо якщо все життя озиратися на інших, то ніколи буде самому жити і бути щасливим.

P.s. Мені дуже не радили читати цей роман, надто вже він кошмарний. Але я неслухняна і тому прочитала. Так от, попереджаю. Не читайте цей роман, якщо:  а) зовсім не знайомі з Винничуком; б) не готові до суцільного абсурду в тексті. А взагалі читайте. Хоча б для того, щоб потім плюватися самостійно, а не за принципом «Я Солженицына не читал, но осуждаю».

Мідний королю, не займай, що ціную!

Я вже колись писала про Марину та Сергія Дяченків, про їхній роман "Ритуал". І там я так мимохідь сказала про «Мідного короля». Тепер скажу трохи детальніше.

По-перше, я його перечитала. По-друге, впевнилась, що він точно входить до списку моїх улюблених книжок, а там, незважаючи ні на що, не так і багато всього. По-третє, «Мідний король», мабуть, чи не єдиний сучасний роман у тому спискові. Можливо, я помиляюсь, але все, що згадується, мінімум з минулого сторіччя. Так що це книжка для мене по-своєму знакова і важлива. І далі будуть спойлери, так що майте на увазі.

...Є прекрасне місто Мірте, в якому живуть Золоті, найкращі і найдобріші, що навіть щурів не вбивають. А є гекса, які все життя проводять у сідлі величезної ящірки, не гребують канібалізмом і пишуть на шкірі ворогів. І є маленький хлопчик Розвіяр, талановитий переписувач, раб, який коштує шалені гроші. І от раптом, коли золоте Мірте вже поруч, виявляється, що Розвіяр – гекса, а жоден гекса не може опаскудити ні подихом своїм, ні кроком своїм місто Золотих. І хлопця, не довго думаючи і не зважаючи на істеричні вигуки його хазяїна, викидають за борт корабля. Малого підбирає бакенник, відвозить до маяка, де живе відлюдкуватий божевільний старигань, і все. І на цьому б історія мала б завершитись. Але ні. Розвіяр (справжні гекса сказали б "Розві-арр") проходить всі можливі для нього соціальні щаблі – від раба на важкій роботі, молодшого вартівника до дійсного вартівника і помічника володаря замку (ні, не так – Володаря замку, хоч у тексті і з малої). Від наймита на чорній роботі до бунтівника. Від розбійника до Володаря замку. Від Володаря замку до нікому невідомого доглядача маяка. Від маяка до маяка. Цикл замкнувся. Життя прийшло у рівновагу...

...Розвіяр у всіх своїх мандрах був не сам. Точніше, спочатку сам, а потім у нього з’явився Лукс. Звіруїн. Напівлюдина-напівтигр. У його племені жінки народжують чотирьох дітей – двох матерів, вершника (звичайний чоловік) і звіруїна. Вершник сідлає брата, впивається острогами йому в боки і у всьому головний. Якщо вершник помирає, з ним помирає і його брат. Лукс збунтувався. Його за це мало не вбили, але Розвіяр врятував. І вони стали названими братами. І дотримувались у всьому звичаїв Луксового племені, навіть дружина у них була одна на двох. Тільки остроги Розвіяр ніколи не надівав...

...Імперія забирає маленьких магів у столицю, виховує їх, навчає і ставить собі на службу. Тих, хто приховує мага, чекає розплата. Хай навіть це ціле селище. Хоча Імператор тужить за кожним своїм підданцем. Яска все життя ховалась, нишком відкриваючи і закриваючи лялькам очі, потім поранила імперського мага і втекла з хлопцем і звіруїном. І стала великим магом. І коханою жінкою. І матір’ю. Тільки кохала вона не того, хто кохав її і від кого у неї був син. І ніяка магічна сила не подарує тобі жіночого щастя...

...«Мідний королю, Мідний королю, візьми, що ціную, подай, що потребую». Окраєць хліба, свічка, недочитана і омріяна книжка, шкатулка з волоссям матері і своїм власним, ідеальні клинки, медальйон з портретами найдорожчих, син від першої  у житті коханої жінки, коханка з Мірте… А до абсолютного знання не вистачало ще трохи, ще однієї, найстрашнішої жертви. Мідний король не давав нічого матеріального, він давав знання і відчуття власної сили. Але і брав не тільки те, що йому давали. За все потрібно платити. Навіть за пам’ять...

За захопливим фентезійним сюжетом, повним інтриг і неочікуваних поворотів, ховається дорослий роман про дорослі проблеми. Про вибір у цьому житті, про вплив традицій, про стосунки між людьми взагалі і стосунки між закоханими. Про те, що кожному потрібна родина. І що зовнішність нічого не вирішує. І що матеріальне ніколи не буває найціннішим.

Трохи про те, як я ніяк не зрозумію Андруховича

Знайомство з письменником і його твором може відбуватися по-різному. З одними нас знайомлять батьки, з іншими – школа, інших знаходимо випадково, западаючи на обкладинку чи назву (у мене так було з Дяченками та їх «Vita nostra!»). В одних закохуємося з перших сторінок, з іншими потрібні сотні сторінок, перемучувань, років. З Юрієм Андруховичем у мене було особливе знайомство.

Я дуже люблю Юрія Шевельова (до речі, не один Юрій-письменник мені подобається, мабуть, фетиш на ім’я), і є у нього одна стаття «Го-Гай-Го (Про прозу Юрія Андруховича і з приводу)», яку я десь-таки прочитала. Припускаю, що це одна з небагатьох статей Шевельова-Шереха про сучасну українську літературу. З того і зацікавлення. Ясна річ, я чула про Андруховича і до того, мимохідь читала якісь його поезії і приглядалася до його публіцистики як до предмету наукового дослідження. Знала про існування БУ-БА-БУ, але жодного більш-менш системного уявлення зовсім не було. І от Шерехова «Го-Гай-Го». І от скачую «Перверзію», яку Шевельов називає виключно «Перверсією» (ворд, до слова, підкреслює обидва варіанти), «Московіаду», і з таким запасом їду на відпочинок. У потязі з невідомого дива читаю Франка «Борислав сміється», а потім і «Перверзію». Було це роки два тому. Деталей не пам’ятаю, але мене захопили ці кілька оповідачів, що з різних позицій розказували про те ж саме, мене закружляв карнавал і Венеція, але жодних логічних висновків я не зробила тоді. Якось воно мені надто по-новому було. А отже, мало переваритися, покритися часом і досвідом, хоч би і читацьким, зринути якось випадково, перечитатися – і вже потім були б висновки. Тоді я лише вирішила, що «Московіаду» поки не читатиму. І правильно, до речі.

Мій номер два у прочитаннях Андруховича – «Дванадцять обручів». Там було легше, ніж з «Перверзією», але величезна прогалина – незнання Антонича – не дозволила, знову ж таки, оцінити весь задум. Ну тобто знання Антонича також не дозволило б цього зробити, але хоч не так фатально. Майже проковтнувши роман, чекала на лекцію про нього, в результаті отримала приблизно таке: « – Ви знайомі з творчістю Антонича? – Ні. – Ну тоді мені вам нічого розказувати». І далі було все те, що я й сама зрозуміла і прочитала. Тож «Дванадцять обручів» залишилися для мене напівдетективною-напівмістичною історією бідного Цумбруннена, якого невідомо чого тягло в цю дивно-дику Україну. І закликом у світ Антонича. До якого, правда, я ще не дійшла. Хоча версія Андруховича точно більш приваблива, ніж офіційна. Але то таке.

І от цього літа я нарешті прочитала «Московіаду». Прочитала і пожалкувала, що не прочитала її раніше. А потім вирішила, що раніше її і не треба було читати. А потім подумала, що нічого я насправді не зрозуміла. Вірніше, щось та й зрозуміла, але хіба щось. Але по черзі.

Головний герой – Отто фон Ф. Студент літературних курсів у Москві. Українець. Поет. Він вічно п’яний і вічно у пошуках сексу. Тим, що він п’яний блукає з точки А (гуртожиток) до точки В (Кирило), що розробляє якусь філософію пияцтва, нагадав мені Вєнічку Єрофєєва. Вєнічка до своїх Пєтушків, як і Отто до свого Кирила, так і не дістався. Хоча уперто прямував. Те, що вічно у пошуках сексу, і взагалі має розмаїті стосунки з різноманітними жінками не давало мені забути, що переді мною роман український постмодерністський родом з дев’яностих. Те, від чого я плювалася у Єрофєєва, у Андруховича сприймалося нормально і навіть з інтересом. Але те, що у Єрофєєва врешті вилилося у своєрідне новітнє Євангеліє, у Андруховича я не змогла класифікувати. Приблизно: переживання, роздуми, припущення, біль, надія українців у часи серйозних, бажано-страшних політичних перетворень. Але це надто грубо, надто некрасиво, надто неточно. І надто бідно. Не тільки політика в «Московіаді», не тільки алкоголь, не тільки сюрреалізм, що просто кричить з усіх щілин. Не про пивпар на Фонвізіна, не про дощ, не про бійку з жінкою, яка потім урятувала тобі життя, не про триметрових щурів у метро і навіть не про засідання мерців, що вирішують долю мільйонів. Не про це. Точніше, не тільки про це. А про що ще – мене не вистачає.

«Московіада» з тих романів, що мають стояти на поличці, перечитуватися, на берегах мають з’являтися нотатки, звідусіль висмикуватися закладки, знову-таки з нотатками. Але і тоді, з надцятого прочитання, наврядчи відкриється усе. Можливо, більшість з того, що намагався сказати Андрухович. Але мала частка того, що може сказати сам роман.

До 118-річниці

- А хто ж ми? Бики чи матадори?

- Завжди доводиться бути биком.
Але думаєш, що ти матадор.

Е. М. Ремарк "Життя у позику"

118 років тому у цей день народився Еріх Марія Ремарк.

З Ремарком я познайомилася років у 19, прочитавши його роман "Три товариші". До того часу була впевнена, що це соцреалістична оповідка про веселі пригоди трьох піонерів, ну може, комсомольців. А виявилося, що це роман про дружбу, що пережила війну, і про кохання, яке намагалося пережити хворобу. Роман "На Західному фронті без змін" - окрема тема, щемка, страшна і правдива. Потім я читала "Тріумфальну арку", більше через те, що в інтернеті натрапила на листування Ремарка з Марлен Дітріх ("Скажи мені, що ти мене кохаєш") і зауваження, що акторка - прообраз головної героїні. Роман мені не пішов, не пішов настільки, що я навіть не пам'ятаю, чим там усе закінчилося. І найбільш цікавими для мене були епізоди, пов'язані з нелегальною хірургічною діяльністю Равіка. 

А потім я випадково натрапила на український переклад "Життя у позику" (переклад Романа Попелюка та Юрія Винничука). Анотація говорила, що український переклад більш повний, на відміну від російського (український зроблено з книжкового, а не журнального видання під назвою "Der Himmel kennt keine Günstlinge", тобто "Небеса не знають улюбленців"), та обіцяла роман про життя, смерть і кохання без жодної політики. Прочитала я його швидко, але якось не зачепив. Ну зовсім не зачепив. Для мене там було надто багато слів про почуття. Надто багато було сказано прямо, замість того, щоб бути просто показаним. Так, Ліліан хвора і намагається якнайбільше взяти від життя. Так, її супроводжує і певним чином надихає Клерфе. У них є багато спільного: вони обидва бачили смерть (Ліліан - у санаторії, у відголовсках війни, Клерфе - на війні і на автоперегонах), у них обох невиразне майбутнє, в кінці їх обох чекає смерть, вони обидва не рахують грошей саме тому, що можуть не встигнути їх витратити. І спочатку жоден з них не хоче нічого серйозного, бо не має на це права. А потім Клерфе закохується настільки, що хоче одружитися з Ліліан і вести спокійне життя торгового представника автофірми (бо ж навіть життя тренера автогонщиків здається йому надто активним і далеким від Ліліан). Клерфе допускається єдиної, але фатальної помилки - починає сприймати Ліліан хворою. А вона ж і втекла від такого ставлення, від санаторію і від Боріса. А тепер, коли Клерфе перетворився на такого ж Боріса, хоче втекти і від нього. І справа навіть не в піклуванні. Боріс весь час був для Ліліан турботливим і спокійним хворим, що намагається дотримуватися розпорядку і вірить у користь санаторного лікування. Клерфе ж і підкорив її своїм бунтарством, жагою життя і вільним прийняттям смерті, а найперше тим, що бачив у Ліліан привабливу молоду жінку, але не хвору пацієнтку гірської лікарні. 

І коли Ліліан вирішила втекти від небажаного шлюбу, доля вирішує по-своєму: Клерфе гине на автоперегонах. Дійсно останніх у своєму житті. Ліліан не може цього зрозуміти, бо в її світі люди помирали від хвороби, від неуникної фатальності, але зовсім не від дурості, не від свідомого ризикування власним життям. Мертвий Клерфе викликає у неї єдину думку: це вона мала померти, вона, а не він. Є у цьому частка егоїзму. Врешті, вона не займалася похороном, бо звідкись з'явилася сестра Клерфе, що намагалася витиснути якнайбільше з братової смерті. Власне, Клерфе залишився самотнім після смерті - сестра прагнула отримати гроші і зовсім не побивалася за ним, Ліліан це застало надто зненацька, тренер та команда поспішали на інші перегони. От і все. Навіть Гольман потім просто зайняв місце Клерфе, як Клерфе колись зайняв чиєсь місце. Самотньою залишилася і Ліліан. Хоч вона повернулася до санаторію з Борісом, померла на самоті. 

Врешті, кожен залишається наодинці перед обличчям смерті. Врешті, кожен самотній. Завжди.

Ромео і Джульєтта

Двадцять другого травня Харків зустрічав чотирьох поетів – Івана Малковича, Олександра Ірванця, Сергія Жадана та Юрія Андруховича. Для мене особливою подією був приїзд Андруховича, люблю я його творчість. З Малковичем та Ірванцем було перше знайомство, але точно вдале. Всі четверо – талановиті, харизматичні, по-своєму привабливі, артистичні. Про кожного можна писати багато, але краще один раз побачити і обов’язково почути.

Крім української поезії ХХ – ХХІ ст., мене того вечора чекало ще дещо – театральні читання «Ромео і Джельєтти» у перекладі Андруховича. Власне, перекладач ще й сам почитав у першій дії, скажу вам, що Ромео з пана Юрія чудовий. Взагалі у читань був цікавий формат – кожна дія належала певному харківському театральному колективові. Я, правда, не така театралка, щоб знати усі театри Харкова, але ґуґл підказує, що першу дію читав театр «Арабески» , другу – театр «Публіцист», третю – театр імені Шевченка, п’яту – ТЮГ. До слова, шевченківців і тюгівців я впізнала. Четверту дію мали читати студенти інституту культури, але щось там не склалось. Утім, ніхто особливо не засмутився, навпаки, заявили, що все дуже символічно, адже Курбас також збирався ставити «Ромео і Джульєтту», але політичні причини стали на заваді.

Я вже говорила, що не знавець театру, будь-який спектакль оцінюю з точки зору більш-менш пересічного глядача, тобто сподобалось мені чи ні. Так от. «Ромео і Джульєтта» мені сподобались. Звичайно, кожен колектив підійшов по-своєму до прочитання, у глядача на вибір було кілька Ромео, Джульєтт і так далі. Але мамку, наприклад, я всі читання сприймала тільки голосом Миська Барбаби. Найколоритніше, на мою думку, вийшло у Театру для дітей і юнацтва. Ті, хто читали чи чули переклад Андруховича, погодяться, що пан Юрій підійшов досить вільно до Шекспірового оригіналу і вдихнув нове життя у класику. Тюгівці підтримали Андруховича і по-своєму прочитали прочитання перекладача – п’ятий акт перетворився на рокову постановку, Ромео ходив у шкірянці і навушниках, аптекар перетворився на наркодилера, а Паріса вбито пустою пляшкою з-під пива. Здавалося б, Шекспір мав би загубитися, але ні. Він нікуди не дівся. ТЮГ молодець, бо на кінець всього цього дійства (здається, актори йшли просто за текстом, нічого не скорочуючи) люди повтомлювались і трохи драйву було просто необхідною умовою для вдалого завершення вечора. Взагалі про Харківський театр для дітей і юнацтва я напишу окремо, є про що.

А про «Ромео і Джульєтту» скажу ще дещо. Звичайно, я читала п’єсу в школі. Звичайно, мене полонило абабагаламагівське шикарне видання з ілюстраціями Владислава Єрка і у дівчачій рожевій палітурці. І звичайно, воно дуже дороге для мене (сподіваюсь, люди розуміють натяки і хтось-то мені його подаруєJ). І звичайно, мені захотілося перечитати. Знайшла я в інтернеті кілька українських перекладів, але зупинилась на раритетному. Вперше «Ромео і Джульєтту» переклав Пантелеймон Куліш, а в 1901 році переклад видано у Львові із передмовою та примітками Івана Франка. Ну тобто ви розумієте почуття мого внутрішнього божевільного філолога? Скан оригінального видання у pdf-форматі, до речу, непоганої якості, а десь із середини усі особливості правопису майже не помічаються. Говорити про якість перекладу без знання оригіналу я не маю жодного права, а порівнювати з іншими перекладами не хочу. Та й що можна порівнювати, якщо це була перша спроба українського прочитання «Ромео і Джульєтти»? Кулішеві вже за це треба подякувати. Щодо самого тексту, то зважаючи на час перекладу, тобто кінець ХІХ століття, нічого незвичного я не помітила (про правопис уже говорила). Куліш Кулішем, але я не можу оминути Франка – до передмови Іван Якович підійшов із усією відповідальністю, детально проаналізувавши усі можливі джерела Шекспірової трагедії, а у примітках вказував на різницю у Шекспіра та в раніших інтерпретаціях. Я б цю передмову обов’язково передруковувала у кожному наступному виданні.

І от після театральних читань, після самостійного перечитування, після оживлення шкільних та університетських знань, після ґуґлу говорю, що читати «Ромео і Джульєтту» в школі не можна так, як її читають. Бо що це таке у школі? Історія двох закоханих підлітків із ворогуючих родів, що загинули через неможливість бути разом. Ну тобто така собі любов-кров. Що це таке насправді? Трагедія людини, що не має свободи, трагедія людини  у тенетах традицій, суспільних поглядів, авторитету родини, людини, що намагається бути щасливою. А бути щасливою – це бути з тим, кого кохаєш. Тобто вкотре переконуюсь, що усім керує любов. 

Дві різні книжки про подорожі

Якось давно нічого не писала, на жаль. Але відбувалося у цей час стільки всього, що вистачить на кілька дописів, це точно. І можливо, про дещо варто було говорити раніше, щоб інформація була актуальнішою, такою, що йде у ногу з подіями, але я поступово, так, як воно накладалося одне на одне у моєму сприйнятті.

Так от. Прочитала дві не зовсім звичні для себе книжки – Олдос Гакслі «У дорозі» (Aldous Huxley «Along The Road») і

Артур Клінаў «Малая падарожная кніжка па Горадзе Сонца».

Гакслі – це подорожні нотатки, де письменник розмірковує про особливості подорожей у сучасний йому період, дає поради туристам і описує кілька особливих місць, які зазвичай залишаються поза увагою стандартних екскурсій. Це було читання заради самого читання, насолода він самого тексту. Втім, періодично з’являлася нищівна думка про те, як мало насправді знаю.

Клінаў – суміш мемуарів з історією Мінська, ну і філософія, звичайно. Тут було кілька цікавих моментів. По-перше, читала я в оригіналі, а білоруську хоч і розумію, але спочатку доводилось читати вголос, щоб не загубити ні слів, ні їх значень. По-друге, я нічого не знала про Мінськ. Столиця Білорусі. Білорусь – картопля, спільна давня історія у Князівстві Литовському, Лукашенко, Андрій Хаданович, Якуб Колас і Янка Купала, музика J:МОРС, Ляпіса і Brutto, улюблений переклад Галчинського «Małe kina». Ну от і все, мабуть. Тобто ви можете уявити мій стан – маловідомою мовою читати про маловідоме місто (і мова, до речі, була більш знана). Враження – феєричні. І від самого читання, хоч подеколи пересихало горло, і від осягнення історії цього міста. В уяві ліричного героя, маленького Клінова, Мінськ постає містом-принадою, містом, в якому хочеться загубитися і відчути все те, що відчуває він, коли йде цими проспектами, площами і вуличками, гуляє цими парками і зрізає дорогу через подвір’я багатоповерхівок. Кажуть, що там яскраві алюзії до Кампанеллового «Міста Сонця», на жаль, утопію італійця я не читала (осудливий погляд Гакслі), але опис на вікіпедії дозволяє у цьому переконатися і мотивує до прочитання (а може, це знову Гакслі). Спогади маленького хлопчика змінюються сторінками з історії міста і країни, а ті – роздумами про сенс людського буття, про долю міста і його жителів, взагалі про життя.

«Малая падарожная кніжка па Горадзе Сонца» вкотре переконала мене, що жодний переклад не замінить оригіналу. І що Шевченка краще читати українською, Пушкіна – російською, Шимборську – польською, а Хадановича – білоруською.

«Ромео і Джульєтту» теж бажано читати в оригіналі, але якщо є новий переклад Андруховича, чому б не скористатися цим? Але про Андруховича потім. 

Напруга і сонце

Я  нечасто плачу над книжками. З того, що пригадую, - «Тигролови» Івана Багряного, там просто ридала. Сльози пробивалися і тоді, коли читала «Сад Гетсиманський», а до цього – «Віднесені вітром» Маргарет Мітчел. А кілька днів тому я ридала над романом Роми Тірн «Москіт».

Дія роману відбувається на Шрі-Ланці у часи громадянської війни (1983 – 2009), приблизно у 90-х роках. Головний герой – письменник Тео Самараджива. Після смерті дружини Анни, на вершині свого успіху (після видання книги про громадянську війну на Шрі-Ланці) він повертається додому. У будинку на березі океану він живе разом із Суджи, слугою. І щодня до нього приходить Нулані – сімнадцятирічна дівчина, талановита художниця, але замкнута у собі і байдужа родині. Батько Нулані загинув кілька років тому, його заживо спалили бойовики. Чоловік факелом пробіг кількадесят метрів і аж потім впав мертвий. Відбувалося все це на очах доньки. Після його смерті Нулані залишилась сама, адже мати повністю розчиналась у синові Джимі. І от дівчина щодня приходить до цього англійського письменника, що повернувся на Батьківщину, її там чекають і пригощають соком лайма. Нулані приходить і малює. Найчастіше – самого Тео Самарадживу, але так, щоб він не бачив. На вісімнадцятиріччя Нулані Тео дарує їй олійні фарби, а потім одвозить в гості до своїх друзів – художника Рохана і його дружини-італійки Джулії. Рохан у захваті від таланту дівчини. Навіть Суджи, що так скептично ставився до дівчини, визнає її винятковість. Всі ці глави наповнені південним сонцем, шумом океану, тропічним кліматом, особливою повільністю розмов, яскравістю фарб, насиченою зеленню і тривогою. Тривого і напруга просто кричать з кожного рядка, так само як з кожного рядка бризкає сонце. Тривога і сонце ні на мить не покидають читача. Майже половина роману проходить у разючому контрасті казкової, екзотичної природи Цейлону і внутрішньою напругою від передчуття трагедії. Громадянська війна поки десь там, за межами саду Тео, для героїв вони тільки у комендантському часі, у неможливості гуляти вночі пляжем, у відсутності на ринку усіх необхідних продуктів, але не більше. Долітають якісь відомості, йдуть якісь розмови, але все це – там, не з ними, їх не стосується, з ними тільки сонце, фарби, сік лайма і кохання, що його так несміливо усвідомлюють Нулані і Тео. Але напруга росте. Нутрощі стискає кулак, який відпускає тільки в кінці глави, коли можна на секунду видихнути, набрати повітря перед черговим зануренням у світ роману, черговими хвилинами напруження і тривоги.

Роман я читала у два підходи, між якими пройшло кілька днів. І якийсь внутрішній голос вчасно змусив мене зупинитися. Бо якщо б я прочитала ще главу, то довелося б відкладати усі справи і контрольні, аж поки б не скінчилась ця історія.

Вся тривога, що накопичувалась протягом роману, нарешті вибухнула. Вибухнула трагедіями, яких ніхто не чекав. Надто висока концентрація втрат на кілька сторінок. Надто висока концентрація горя.

Вісімнадцятирічна Нулані їде у невідому, омріяну іншими Англію. Рохан і Джулія їдуть у Венецію, де колись були щасливими, від долі бути спаленими заживо у власному будинку. Від Суджи залишається тільки намальований Нулані портрет. А Тео переживає усі принади громадянської війни.

Я не буду нічого говорити про всі тортури, крізь які він пройшов. Скажу тільки, що тюрма і способи знищення людини однакові у всіх силових режимів, про це писав Іван Багряний, Юрій Домбровський, Олександр Солженіцин. Писала про це і Рома Тірн. Полонені на Шрі-Ланці так само страждають від поганої їжі і води, від антисанітарії, від тортур, від нестачі місця у малюсіньких камерах, так само ночами пошепки розповідають історії зі свого минулого, мирного життя, в якому вони кимось були, і переказують прочитані книжки, так само бояться шпигунів у камерах, як і арештовані НКВС.

Так, у кінці геппі-енд. Але до цього щастя, до цієї зустрічі, про яку всі навіть мріяти боялися і тільки вірили нишком, герої пройшли складну путь. Та й геппі-енд цей став наслідком кількох щасливих випадковостей. 

Це роман про великий талант, який рятує людину у найбільшій біді. Про священну силу кохання, яке рятує від смерті і від збайдужіння. Про справжнє кохання, яке може пригаснути, потьмяніти із часом, але завжди може розгорітися знову. Про справжніх відданих друзів. Про втрати. Про смерть. Про страждання.

Я хотіла, щоб тут не було пафосу, але не вийшло. Якось не вистачило слів. Тому просто прочитайте самі.

І наостанок кілька цитат. Читала я російською, тож не перекладала.

…если ты прошел через пытки – прежним тебе не стать. Нет тебе больше места в этом мире, и дома у тебя больше нет.

Даже когда война кончаться, для нас уже мира нет.

…свободу, как однажды утраченную невинность, вернуть нельзя.

…главное – не то, что с ними случилось, не то, что они навсегда потеряли, а то, что удалось сохранить.