До 118-річниці

- А хто ж ми? Бики чи матадори?

- Завжди доводиться бути биком.
Але думаєш, що ти матадор.

Е. М. Ремарк "Життя у позику"

118 років тому у цей день народився Еріх Марія Ремарк.

З Ремарком я познайомилася років у 19, прочитавши його роман "Три товариші". До того часу була впевнена, що це соцреалістична оповідка про веселі пригоди трьох піонерів, ну може, комсомольців. А виявилося, що це роман про дружбу, що пережила війну, і про кохання, яке намагалося пережити хворобу. Роман "На Західному фронті без змін" - окрема тема, щемка, страшна і правдива. Потім я читала "Тріумфальну арку", більше через те, що в інтернеті натрапила на листування Ремарка з Марлен Дітріх ("Скажи мені, що ти мене кохаєш") і зауваження, що акторка - прообраз головної героїні. Роман мені не пішов, не пішов настільки, що я навіть не пам'ятаю, чим там усе закінчилося. І найбільш цікавими для мене були епізоди, пов'язані з нелегальною хірургічною діяльністю Равіка. 

А потім я випадково натрапила на український переклад "Життя у позику" (переклад Романа Попелюка та Юрія Винничука). Анотація говорила, що український переклад більш повний, на відміну від російського (український зроблено з книжкового, а не журнального видання під назвою "Der Himmel kennt keine Günstlinge", тобто "Небеса не знають улюбленців"), та обіцяла роман про життя, смерть і кохання без жодної політики. Прочитала я його швидко, але якось не зачепив. Ну зовсім не зачепив. Для мене там було надто багато слів про почуття. Надто багато було сказано прямо, замість того, щоб бути просто показаним. Так, Ліліан хвора і намагається якнайбільше взяти від життя. Так, її супроводжує і певним чином надихає Клерфе. У них є багато спільного: вони обидва бачили смерть (Ліліан - у санаторії, у відголовсках війни, Клерфе - на війні і на автоперегонах), у них обох невиразне майбутнє, в кінці їх обох чекає смерть, вони обидва не рахують грошей саме тому, що можуть не встигнути їх витратити. І спочатку жоден з них не хоче нічого серйозного, бо не має на це права. А потім Клерфе закохується настільки, що хоче одружитися з Ліліан і вести спокійне життя торгового представника автофірми (бо ж навіть життя тренера автогонщиків здається йому надто активним і далеким від Ліліан). Клерфе допускається єдиної, але фатальної помилки - починає сприймати Ліліан хворою. А вона ж і втекла від такого ставлення, від санаторію і від Боріса. А тепер, коли Клерфе перетворився на такого ж Боріса, хоче втекти і від нього. І справа навіть не в піклуванні. Боріс весь час був для Ліліан турботливим і спокійним хворим, що намагається дотримуватися розпорядку і вірить у користь санаторного лікування. Клерфе ж і підкорив її своїм бунтарством, жагою життя і вільним прийняттям смерті, а найперше тим, що бачив у Ліліан привабливу молоду жінку, але не хвору пацієнтку гірської лікарні. 

І коли Ліліан вирішила втекти від небажаного шлюбу, доля вирішує по-своєму: Клерфе гине на автоперегонах. Дійсно останніх у своєму житті. Ліліан не може цього зрозуміти, бо в її світі люди помирали від хвороби, від неуникної фатальності, але зовсім не від дурості, не від свідомого ризикування власним життям. Мертвий Клерфе викликає у неї єдину думку: це вона мала померти, вона, а не він. Є у цьому частка егоїзму. Врешті, вона не займалася похороном, бо звідкись з'явилася сестра Клерфе, що намагалася витиснути якнайбільше з братової смерті. Власне, Клерфе залишився самотнім після смерті - сестра прагнула отримати гроші і зовсім не побивалася за ним, Ліліан це застало надто зненацька, тренер та команда поспішали на інші перегони. От і все. Навіть Гольман потім просто зайняв місце Клерфе, як Клерфе колись зайняв чиєсь місце. Самотньою залишилася і Ліліан. Хоч вона повернулася до санаторію з Борісом, померла на самоті. 

Врешті, кожен залишається наодинці перед обличчям смерті. Врешті, кожен самотній. Завжди.

Ромео і Джульєтта

Двадцять другого травня Харків зустрічав чотирьох поетів – Івана Малковича, Олександра Ірванця, Сергія Жадана та Юрія Андруховича. Для мене особливою подією був приїзд Андруховича, люблю я його творчість. З Малковичем та Ірванцем було перше знайомство, але точно вдале. Всі четверо – талановиті, харизматичні, по-своєму привабливі, артистичні. Про кожного можна писати багато, але краще один раз побачити і обов’язково почути.

Крім української поезії ХХ – ХХІ ст., мене того вечора чекало ще дещо – театральні читання «Ромео і Джельєтти» у перекладі Андруховича. Власне, перекладач ще й сам почитав у першій дії, скажу вам, що Ромео з пана Юрія чудовий. Взагалі у читань був цікавий формат – кожна дія належала певному харківському театральному колективові. Я, правда, не така театралка, щоб знати усі театри Харкова, але ґуґл підказує, що першу дію читав театр «Арабески» , другу – театр «Публіцист», третю – театр імені Шевченка, п’яту – ТЮГ. До слова, шевченківців і тюгівців я впізнала. Четверту дію мали читати студенти інституту культури, але щось там не склалось. Утім, ніхто особливо не засмутився, навпаки, заявили, що все дуже символічно, адже Курбас також збирався ставити «Ромео і Джульєтту», але політичні причини стали на заваді.

Я вже говорила, що не знавець театру, будь-який спектакль оцінюю з точки зору більш-менш пересічного глядача, тобто сподобалось мені чи ні. Так от. «Ромео і Джульєтта» мені сподобались. Звичайно, кожен колектив підійшов по-своєму до прочитання, у глядача на вибір було кілька Ромео, Джульєтт і так далі. Але мамку, наприклад, я всі читання сприймала тільки голосом Миська Барбаби. Найколоритніше, на мою думку, вийшло у Театру для дітей і юнацтва. Ті, хто читали чи чули переклад Андруховича, погодяться, що пан Юрій підійшов досить вільно до Шекспірового оригіналу і вдихнув нове життя у класику. Тюгівці підтримали Андруховича і по-своєму прочитали прочитання перекладача – п’ятий акт перетворився на рокову постановку, Ромео ходив у шкірянці і навушниках, аптекар перетворився на наркодилера, а Паріса вбито пустою пляшкою з-під пива. Здавалося б, Шекспір мав би загубитися, але ні. Він нікуди не дівся. ТЮГ молодець, бо на кінець всього цього дійства (здається, актори йшли просто за текстом, нічого не скорочуючи) люди повтомлювались і трохи драйву було просто необхідною умовою для вдалого завершення вечора. Взагалі про Харківський театр для дітей і юнацтва я напишу окремо, є про що.

А про «Ромео і Джульєтту» скажу ще дещо. Звичайно, я читала п’єсу в школі. Звичайно, мене полонило абабагаламагівське шикарне видання з ілюстраціями Владислава Єрка і у дівчачій рожевій палітурці. І звичайно, воно дуже дороге для мене (сподіваюсь, люди розуміють натяки і хтось-то мені його подаруєJ). І звичайно, мені захотілося перечитати. Знайшла я в інтернеті кілька українських перекладів, але зупинилась на раритетному. Вперше «Ромео і Джульєтту» переклав Пантелеймон Куліш, а в 1901 році переклад видано у Львові із передмовою та примітками Івана Франка. Ну тобто ви розумієте почуття мого внутрішнього божевільного філолога? Скан оригінального видання у pdf-форматі, до речу, непоганої якості, а десь із середини усі особливості правопису майже не помічаються. Говорити про якість перекладу без знання оригіналу я не маю жодного права, а порівнювати з іншими перекладами не хочу. Та й що можна порівнювати, якщо це була перша спроба українського прочитання «Ромео і Джульєтти»? Кулішеві вже за це треба подякувати. Щодо самого тексту, то зважаючи на час перекладу, тобто кінець ХІХ століття, нічого незвичного я не помітила (про правопис уже говорила). Куліш Кулішем, але я не можу оминути Франка – до передмови Іван Якович підійшов із усією відповідальністю, детально проаналізувавши усі можливі джерела Шекспірової трагедії, а у примітках вказував на різницю у Шекспіра та в раніших інтерпретаціях. Я б цю передмову обов’язково передруковувала у кожному наступному виданні.

І от після театральних читань, після самостійного перечитування, після оживлення шкільних та університетських знань, після ґуґлу говорю, що читати «Ромео і Джульєтту» в школі не можна так, як її читають. Бо що це таке у школі? Історія двох закоханих підлітків із ворогуючих родів, що загинули через неможливість бути разом. Ну тобто така собі любов-кров. Що це таке насправді? Трагедія людини, що не має свободи, трагедія людини  у тенетах традицій, суспільних поглядів, авторитету родини, людини, що намагається бути щасливою. А бути щасливою – це бути з тим, кого кохаєш. Тобто вкотре переконуюсь, що усім керує любов. 

Дві різні книжки про подорожі

Якось давно нічого не писала, на жаль. Але відбувалося у цей час стільки всього, що вистачить на кілька дописів, це точно. І можливо, про дещо варто було говорити раніше, щоб інформація була актуальнішою, такою, що йде у ногу з подіями, але я поступово, так, як воно накладалося одне на одне у моєму сприйнятті.

Так от. Прочитала дві не зовсім звичні для себе книжки – Олдос Гакслі «У дорозі» (Aldous Huxley «Along The Road») і

Артур Клінаў «Малая падарожная кніжка па Горадзе Сонца».

Гакслі – це подорожні нотатки, де письменник розмірковує про особливості подорожей у сучасний йому період, дає поради туристам і описує кілька особливих місць, які зазвичай залишаються поза увагою стандартних екскурсій. Це було читання заради самого читання, насолода він самого тексту. Втім, періодично з’являлася нищівна думка про те, як мало насправді знаю.

Клінаў – суміш мемуарів з історією Мінська, ну і філософія, звичайно. Тут було кілька цікавих моментів. По-перше, читала я в оригіналі, а білоруську хоч і розумію, але спочатку доводилось читати вголос, щоб не загубити ні слів, ні їх значень. По-друге, я нічого не знала про Мінськ. Столиця Білорусі. Білорусь – картопля, спільна давня історія у Князівстві Литовському, Лукашенко, Андрій Хаданович, Якуб Колас і Янка Купала, музика J:МОРС, Ляпіса і Brutto, улюблений переклад Галчинського «Małe kina». Ну от і все, мабуть. Тобто ви можете уявити мій стан – маловідомою мовою читати про маловідоме місто (і мова, до речі, була більш знана). Враження – феєричні. І від самого читання, хоч подеколи пересихало горло, і від осягнення історії цього міста. В уяві ліричного героя, маленького Клінова, Мінськ постає містом-принадою, містом, в якому хочеться загубитися і відчути все те, що відчуває він, коли йде цими проспектами, площами і вуличками, гуляє цими парками і зрізає дорогу через подвір’я багатоповерхівок. Кажуть, що там яскраві алюзії до Кампанеллового «Міста Сонця», на жаль, утопію італійця я не читала (осудливий погляд Гакслі), але опис на вікіпедії дозволяє у цьому переконатися і мотивує до прочитання (а може, це знову Гакслі). Спогади маленького хлопчика змінюються сторінками з історії міста і країни, а ті – роздумами про сенс людського буття, про долю міста і його жителів, взагалі про життя.

«Малая падарожная кніжка па Горадзе Сонца» вкотре переконала мене, що жодний переклад не замінить оригіналу. І що Шевченка краще читати українською, Пушкіна – російською, Шимборську – польською, а Хадановича – білоруською.

«Ромео і Джульєтту» теж бажано читати в оригіналі, але якщо є новий переклад Андруховича, чому б не скористатися цим? Але про Андруховича потім. 

Напруга і сонце

Я  нечасто плачу над книжками. З того, що пригадую, - «Тигролови» Івана Багряного, там просто ридала. Сльози пробивалися і тоді, коли читала «Сад Гетсиманський», а до цього – «Віднесені вітром» Маргарет Мітчел. А кілька днів тому я ридала над романом Роми Тірн «Москіт».

Дія роману відбувається на Шрі-Ланці у часи громадянської війни (1983 – 2009), приблизно у 90-х роках. Головний герой – письменник Тео Самараджива. Після смерті дружини Анни, на вершині свого успіху (після видання книги про громадянську війну на Шрі-Ланці) він повертається додому. У будинку на березі океану він живе разом із Суджи, слугою. І щодня до нього приходить Нулані – сімнадцятирічна дівчина, талановита художниця, але замкнута у собі і байдужа родині. Батько Нулані загинув кілька років тому, його заживо спалили бойовики. Чоловік факелом пробіг кількадесят метрів і аж потім впав мертвий. Відбувалося все це на очах доньки. Після його смерті Нулані залишилась сама, адже мати повністю розчиналась у синові Джимі. І от дівчина щодня приходить до цього англійського письменника, що повернувся на Батьківщину, її там чекають і пригощають соком лайма. Нулані приходить і малює. Найчастіше – самого Тео Самарадживу, але так, щоб він не бачив. На вісімнадцятиріччя Нулані Тео дарує їй олійні фарби, а потім одвозить в гості до своїх друзів – художника Рохана і його дружини-італійки Джулії. Рохан у захваті від таланту дівчини. Навіть Суджи, що так скептично ставився до дівчини, визнає її винятковість. Всі ці глави наповнені південним сонцем, шумом океану, тропічним кліматом, особливою повільністю розмов, яскравістю фарб, насиченою зеленню і тривогою. Тривого і напруга просто кричать з кожного рядка, так само як з кожного рядка бризкає сонце. Тривога і сонце ні на мить не покидають читача. Майже половина роману проходить у разючому контрасті казкової, екзотичної природи Цейлону і внутрішньою напругою від передчуття трагедії. Громадянська війна поки десь там, за межами саду Тео, для героїв вони тільки у комендантському часі, у неможливості гуляти вночі пляжем, у відсутності на ринку усіх необхідних продуктів, але не більше. Долітають якісь відомості, йдуть якісь розмови, але все це – там, не з ними, їх не стосується, з ними тільки сонце, фарби, сік лайма і кохання, що його так несміливо усвідомлюють Нулані і Тео. Але напруга росте. Нутрощі стискає кулак, який відпускає тільки в кінці глави, коли можна на секунду видихнути, набрати повітря перед черговим зануренням у світ роману, черговими хвилинами напруження і тривоги.

Роман я читала у два підходи, між якими пройшло кілька днів. І якийсь внутрішній голос вчасно змусив мене зупинитися. Бо якщо б я прочитала ще главу, то довелося б відкладати усі справи і контрольні, аж поки б не скінчилась ця історія.

Вся тривога, що накопичувалась протягом роману, нарешті вибухнула. Вибухнула трагедіями, яких ніхто не чекав. Надто висока концентрація втрат на кілька сторінок. Надто висока концентрація горя.

Вісімнадцятирічна Нулані їде у невідому, омріяну іншими Англію. Рохан і Джулія їдуть у Венецію, де колись були щасливими, від долі бути спаленими заживо у власному будинку. Від Суджи залишається тільки намальований Нулані портрет. А Тео переживає усі принади громадянської війни.

Я не буду нічого говорити про всі тортури, крізь які він пройшов. Скажу тільки, що тюрма і способи знищення людини однакові у всіх силових режимів, про це писав Іван Багряний, Юрій Домбровський, Олександр Солженіцин. Писала про це і Рома Тірн. Полонені на Шрі-Ланці так само страждають від поганої їжі і води, від антисанітарії, від тортур, від нестачі місця у малюсіньких камерах, так само ночами пошепки розповідають історії зі свого минулого, мирного життя, в якому вони кимось були, і переказують прочитані книжки, так само бояться шпигунів у камерах, як і арештовані НКВС.

Так, у кінці геппі-енд. Але до цього щастя, до цієї зустрічі, про яку всі навіть мріяти боялися і тільки вірили нишком, герої пройшли складну путь. Та й геппі-енд цей став наслідком кількох щасливих випадковостей. 

Це роман про великий талант, який рятує людину у найбільшій біді. Про священну силу кохання, яке рятує від смерті і від збайдужіння. Про справжнє кохання, яке може пригаснути, потьмяніти із часом, але завжди може розгорітися знову. Про справжніх відданих друзів. Про втрати. Про смерть. Про страждання.

Я хотіла, щоб тут не було пафосу, але не вийшло. Якось не вистачило слів. Тому просто прочитайте самі.

І наостанок кілька цитат. Читала я російською, тож не перекладала.

…если ты прошел через пытки – прежним тебе не стать. Нет тебе больше места в этом мире, и дома у тебя больше нет.

Даже когда война кончаться, для нас уже мира нет.

…свободу, как однажды утраченную невинность, вернуть нельзя.

…главное – не то, что с ними случилось, не то, что они навсегда потеряли, а то, что удалось сохранить.

Той, хто врятує одне життя, врятує цілий світ

Я дуже люблю фільм Романа Полянські «Піаніст». Пам’ятаю, як років 10-12 тому його показували по телевізору, мама дивилась, а я тільки підглядала. Залишилось враження прекрасного фільму, чарівної музики (можливо, саме з того вечора я люблю Шопена) і страху. За кілька років переглядала вже сама. Вийшло десь із третьої спроби. Потім ще кілька разів передивлялася. Тепер хочу подивитися польською. Одна із найсильніших сцен для мене така: у порожній квартирі, де Шпільман переховувався, було фортепіано, але сусіди за тонкими стінами лякали піаніста, і він грав, не торкаючись клавіш, музика звучала у нього в голові. Ті емоції я не можу передати словами.

Розумний інтернет любить радити фільми, тож якщо вам сподобався «Піаніст», подивіться «Список Шиндлера». Але мене цей фільм завжди лякав, адже стрічка Полянскі набагато легша за історію німецького промисловця. Почала з книжки, роману Томаса Кініллі «Список Шиндлера»,  до того ж нещодавно вийшов український переклад. Тепер фільм взагалі дивитися не хочу.

Роман надзвичайно важкий та емоційний. Перше, що вражає, – стиль. Це не збірка свідчень очевидців чи документів, це не художня вигадка, це не звичний історичний роман. Автор знає майже все, але нічого – з думок Оскара Шиндлера. Автор знає, чим усе це закінчиться, але тримає читача у постійній напрузі. Автор сипле незнайомими іменами, які читач навіть не намагається запам’ятати, але таке нагромадження тільки підсилює цікавість. Автор називає шалені цифри прибутків і витрат. Автор повсякчас нагадує, що Шиндлер – звичайна людина, але і читач, і врятовані ним люди стверджують протилежне.

У книзі немає якихось страшних натуралістичних подробиць, хоч є кілька зачисток гетто, описи концтаборів, страждань в’язнів у нелюдських умовах, побиття, вбивства. Але все це якось одразу впливає на емоції, не піддаючись осмисленню й уявленню. Та мабуть, все, про що написано у романі Кініллі, не піддається раціональному сприйняттю. Особливо кілька останніх глав про Шиндлерівську фабрику у Судетах. Це дійсно сюрреалістично (саме так автор описує сприйняття цієї фабрики деякими в’язнями).

Роман не дає відповіді, чому Оскар Шиндлер, успішний підприємець, красень, улюбленець жінок, витрачав шалені гроші та користувався усіма можливими і неможливими зв’язками, щоб урятувати тих євреїв. Можливо, незгода із системою, можливо, людська сентиментальність, можливо, Оскар дійсно Праведник. Ніхто цього не знає. А ще мені дуже цікаво було дізнатися, що ж із ним станеться після війни. І я розчарувалася. Бо людина, що пережила такий розквіт, що врятувала стільки життів, не мала б так закінчити. Щось схоже я відчувала, коли герої роману «Чотири шаблі» Юрія Яновського врешті працювали на якомусь підприємстві звичайними робітниками, а в обід слухали по радіо думу, складену на їх честь у роки громадянської війни. Від того, як гер Шиндлер закінчив своє життя, враження схоже. Але принаймні, його не забули. І ті, кому врятував життя він, врятували потім життя йому. Але відчуття розчарування все одно залишилось.

Я не хотіла тут спойлерити і тому промовчала про багато речей, які мене зачепили. Цей роман з тих, що треба обов’язково прочитати. І з тих, що змушує цінувати все, до чого так звик і навіть не помічаєш. Наприклад, життя.

202

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли: у нас нема

Зерна неправди за собою.

Т. Ш.

Так, у Шевченка із власною долею були чудові дружньо-братські стосунки, і хоч вона його й обманула, обіцяючи вивести малого в люди, слава все ж стала Шевченковою заповіддю. Так я до чого? До того, що у нас зараз із Шевченком не все так просто. Його життєписи не просто лукавлять з читачами, вони їх відверто дурять, пропагуючи зовсім не того Тараса Григоровича. Але тут, як кажуть, і заритий собака, бо яким НАСПРАВДІ був Шевченко сказати дуже важко.

Всі ми знаємо, як виглядав Шевченко, є кілька хрестоматійних зображень: два молодого Шевченка, потім трохи старший з непокритою головою і вусами і портрет після заслання у кожусі та шапці. Останній особливо цікавий, показуючи досить молодого поета старезним дідом (і нинішній стогривневий Шевченко куди привабливіший за того дідугана). Зараз мережею гуляють портрети Шевченка і у солдатській формі і у білому костюмі (симпатичний чолов’яга!). але все це зовнішнє. Ми досі не знаємо, ким він був і про що думав.

Хрестоматійно (здалося є мені те словечко) і загальновідомо: поет, художник, борець за правду і справедливість (Борітеся – поборете…). Менш відомий як прозаїк (ще й російськомовний!). Умовно – лінгвіст. Але останнє скоріше пов’язано з тим, що у Шевченка був невеликий мовний арсенал і багато чого доводилося вигадувати самому, дослідники говорять про цікавущі з цього погляду чернетки поета, які я сама, на жаль, не бачила, тож і говорити про це не буду. А ще ж є знову-таки російськомовний Щоденник, до якого у мене все руки не доходять, хоч уривки з нього багатообіцяючі. Але що стоїть за цими біографічними фактами про кріпацтво, звільнення, навчання, арешт, заслання, останні роки? Що? Чому Шевченко, що міг заробляти пристойні гроші малюванням, раптом подався у поезію, ще й яку? Чого йому, звільненому, відомому, з впливовими друзями, непоганими заробітками, не вистачало? І ким він був – поетом-художником чи художником-поетом? Але головне інше – чи треба знати відповіді на такі питання? Чи треба дійсно розколупувати усю позолоту, змивати усі блискітки, зривати кайдани і сургучі з Шевченка? Може, достатньо, аби всі знали, що Тарас Григорович Шевченко – видатний (куди ж без цього?!) український (!!!) поет-революціонер (!!!), що у своїй творчості закликав (!) до боротьби з гнобителями-москалями (…вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте…), Великий Кобзар, справжній син українського народу, відбув заслання за діяльність у Кирило-Мефодіївському товаристві із забороною самого (!) Миколи І писати і малювати, але не зламався, продовжив писати і на засланні (всім відома захалявна книжечка), а потім повернувся старий, хворий, вимучений і помер наступного дня після святкування сорокасемиріччя (а усі ж знають, що не просто так дати народження і смерті поряд, точно щось таємниче і знакове у тому є, це вам будь-який нумеролог скаже). Так от. Може, цього достатньо? Може, достатньо знати «Заповіт» (перші рядки), цитувати «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…» і «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть…», а ще «Гайдамаки» є, але щось призабув напам’ять…? І ну їх, всі ці складніші, цікавіші, багатші твори типу «Кавказу», «Неофітів», «Марії»? Хай їх вивчають спеціалісти. А ми поставимо фотку Кобзаря на 9-10 березня у соціальній мережі, купимо футболку з She і будемо щасливі. І може, до наступної річниці, хоча ні, до наступного ювілею, вивчимо кілька рядків і погортаємо «Кобзар».

А насправді я люблю Шевченка. Тільки не того розпропагованого, а справжнього. У якого не склалося з жінками, з Батьківщиною, який не встигнув утілити всі свої плани і який хотів зробити щось хороше у цьому житті. Який був простою людиною і талановитим, унікальним (бо кожний талант – унікальний) митцем. 

Метелик в тенетах тісних Ритуалів.
Народжений вільним, я волі не мав
Без тебе. Покажи-но, де небо.

Арм-Ан

Фентезі я для себе відкрила після Донцової (так, тієї самої, але, знаєте, не така вона й погана, принаймні, можна посміятися. І краще вже читати про пригоди Даші, Євлампії, Віоли, Вані і, здається, ще когось, ніж не читати взагалі). Звичайно, був абабагаламагівський Гаррі Поттер, був Толкієн (величезне подарункове видання з трилогією «Володар перснів», «Гоббітом», картою Середзем’я, коротким словником мов (от вам і філологія) та генеалогічними деревами), був Конан Дойл і його «Загублений світ» і ще багато чого про магів, драконів, джинів та різні чарівні світи. А потім на бібліотечній поличці я побачила «Vita Nostra» Марини та Сергія Дяченків. Сподобались обкладинка, назва латиною та ім’я головної героїні – Сашка. От так випадково, як і все найкраще, у моєму житті з’явилися україномовні романи Дяченків. І потім, коли з’ясувалося, що українські видання – це авторизовані переклади, а насправді вони пишуть російською, я засмутилася. Пробувала читати їх в оригіналі – не вийшло. Щось втрачається. Хоча, мабуть, навпаки, це українською з’являється щось особливе, магічне. Перечитала я їх багато, найулюбленіше – «Мідний король» (досить-таки проста істина про те, що за все доводиться платити, але який оригінальний світ і які там емоції! Раджу прочитати і переконатися самим). І от у списку літератури до курсу «Художня література для дітей та юнацтва» (вибачте вже за тавтологію) спливають Дяченки та їх «Ритуал».

Історія про давній славетний рід і його ніби нікчемного нащадка. Про переодягання, яке зіпсувало ідеальний план. Про некрасиву, але розумну принцесу. Про вікові традиції, які вимагають виконання. Про маяк у бурю для того, хто мав би бути, здавалося, для тебе найбільшим ворогом. Про те, що все визначено наперед, але усе можна змінити. Про кохання.

Щоб бути сильним, дракон має викрасти і з’їсти принцесу. Принцесу мають прийти визволяти лицарі і той, хто переможе чудовисько, одружиться на красуні-принцесі. І всі щасливі. Але що робити, якщо дракон не може жерти людей, бо у нього своєрідна психологічна алергія на людятину? Що робити, якщо принцеса некрасива і ніхто не поспішає її визволяти? Що робити, якщо лицар-герой всього-на-всього дотримується традицій? Хто тут має бути щасливим? Дракон, що розривається між славою пращурів і власними проблемами? Чудова, трохи некрасива принцеса, що, як і всі жінки, не одразу розуміє власні почуття? Чи горе-герой, який спочатку терпить некрасиву дружину, а потім віддає її на поталу чудовиську? Хто тут виграє? А виграє ЛЮБОВ. Така, що перемагає давні Пророцтва, що їй байдужі будь-які ритуали і приписи, що змушує божеволіти і робити неможливе. 

                                                        Через сотні ночей до останнього ранку тягнуся.
                                                        Не клич мене. Я й сам
                                                        З'явлюся.

Арм-Анн