Напруга і сонце

Я  нечасто плачу над книжками. З того, що пригадую, - «Тигролови» Івана Багряного, там просто ридала. Сльози пробивалися і тоді, коли читала «Сад Гетсиманський», а до цього – «Віднесені вітром» Маргарет Мітчел. А кілька днів тому я ридала над романом Роми Тірн «Москіт».

Дія роману відбувається на Шрі-Ланці у часи громадянської війни (1983 – 2009), приблизно у 90-х роках. Головний герой – письменник Тео Самараджива. Після смерті дружини Анни, на вершині свого успіху (після видання книги про громадянську війну на Шрі-Ланці) він повертається додому. У будинку на березі океану він живе разом із Суджи, слугою. І щодня до нього приходить Нулані – сімнадцятирічна дівчина, талановита художниця, але замкнута у собі і байдужа родині. Батько Нулані загинув кілька років тому, його заживо спалили бойовики. Чоловік факелом пробіг кількадесят метрів і аж потім впав мертвий. Відбувалося все це на очах доньки. Після його смерті Нулані залишилась сама, адже мати повністю розчиналась у синові Джимі. І от дівчина щодня приходить до цього англійського письменника, що повернувся на Батьківщину, її там чекають і пригощають соком лайма. Нулані приходить і малює. Найчастіше – самого Тео Самарадживу, але так, щоб він не бачив. На вісімнадцятиріччя Нулані Тео дарує їй олійні фарби, а потім одвозить в гості до своїх друзів – художника Рохана і його дружини-італійки Джулії. Рохан у захваті від таланту дівчини. Навіть Суджи, що так скептично ставився до дівчини, визнає її винятковість. Всі ці глави наповнені південним сонцем, шумом океану, тропічним кліматом, особливою повільністю розмов, яскравістю фарб, насиченою зеленню і тривогою. Тривого і напруга просто кричать з кожного рядка, так само як з кожного рядка бризкає сонце. Тривога і сонце ні на мить не покидають читача. Майже половина роману проходить у разючому контрасті казкової, екзотичної природи Цейлону і внутрішньою напругою від передчуття трагедії. Громадянська війна поки десь там, за межами саду Тео, для героїв вони тільки у комендантському часі, у неможливості гуляти вночі пляжем, у відсутності на ринку усіх необхідних продуктів, але не більше. Долітають якісь відомості, йдуть якісь розмови, але все це – там, не з ними, їх не стосується, з ними тільки сонце, фарби, сік лайма і кохання, що його так несміливо усвідомлюють Нулані і Тео. Але напруга росте. Нутрощі стискає кулак, який відпускає тільки в кінці глави, коли можна на секунду видихнути, набрати повітря перед черговим зануренням у світ роману, черговими хвилинами напруження і тривоги.

Роман я читала у два підходи, між якими пройшло кілька днів. І якийсь внутрішній голос вчасно змусив мене зупинитися. Бо якщо б я прочитала ще главу, то довелося б відкладати усі справи і контрольні, аж поки б не скінчилась ця історія.

Вся тривога, що накопичувалась протягом роману, нарешті вибухнула. Вибухнула трагедіями, яких ніхто не чекав. Надто висока концентрація втрат на кілька сторінок. Надто висока концентрація горя.

Вісімнадцятирічна Нулані їде у невідому, омріяну іншими Англію. Рохан і Джулія їдуть у Венецію, де колись були щасливими, від долі бути спаленими заживо у власному будинку. Від Суджи залишається тільки намальований Нулані портрет. А Тео переживає усі принади громадянської війни.

Я не буду нічого говорити про всі тортури, крізь які він пройшов. Скажу тільки, що тюрма і способи знищення людини однакові у всіх силових режимів, про це писав Іван Багряний, Юрій Домбровський, Олександр Солженіцин. Писала про це і Рома Тірн. Полонені на Шрі-Ланці так само страждають від поганої їжі і води, від антисанітарії, від тортур, від нестачі місця у малюсіньких камерах, так само ночами пошепки розповідають історії зі свого минулого, мирного життя, в якому вони кимось були, і переказують прочитані книжки, так само бояться шпигунів у камерах, як і арештовані НКВС.

Так, у кінці геппі-енд. Але до цього щастя, до цієї зустрічі, про яку всі навіть мріяти боялися і тільки вірили нишком, герої пройшли складну путь. Та й геппі-енд цей став наслідком кількох щасливих випадковостей. 

Це роман про великий талант, який рятує людину у найбільшій біді. Про священну силу кохання, яке рятує від смерті і від збайдужіння. Про справжнє кохання, яке може пригаснути, потьмяніти із часом, але завжди може розгорітися знову. Про справжніх відданих друзів. Про втрати. Про смерть. Про страждання.

Я хотіла, щоб тут не було пафосу, але не вийшло. Якось не вистачило слів. Тому просто прочитайте самі.

І наостанок кілька цитат. Читала я російською, тож не перекладала.

…если ты прошел через пытки – прежним тебе не стать. Нет тебе больше места в этом мире, и дома у тебя больше нет.

Даже когда война кончаться, для нас уже мира нет.

…свободу, как однажды утраченную невинность, вернуть нельзя.

…главное – не то, что с ними случилось, не то, что они навсегда потеряли, а то, что удалось сохранить.

Той, хто врятує одне життя, врятує цілий світ

Я дуже люблю фільм Романа Полянські «Піаніст». Пам’ятаю, як років 10-12 тому його показували по телевізору, мама дивилась, а я тільки підглядала. Залишилось враження прекрасного фільму, чарівної музики (можливо, саме з того вечора я люблю Шопена) і страху. За кілька років переглядала вже сама. Вийшло десь із третьої спроби. Потім ще кілька разів передивлялася. Тепер хочу подивитися польською. Одна із найсильніших сцен для мене така: у порожній квартирі, де Шпільман переховувався, було фортепіано, але сусіди за тонкими стінами лякали піаніста, і він грав, не торкаючись клавіш, музика звучала у нього в голові. Ті емоції я не можу передати словами.

Розумний інтернет любить радити фільми, тож якщо вам сподобався «Піаніст», подивіться «Список Шиндлера». Але мене цей фільм завжди лякав, адже стрічка Полянскі набагато легша за історію німецького промисловця. Почала з книжки, роману Томаса Кініллі «Список Шиндлера»,  до того ж нещодавно вийшов український переклад. Тепер фільм взагалі дивитися не хочу.

Роман надзвичайно важкий та емоційний. Перше, що вражає, – стиль. Це не збірка свідчень очевидців чи документів, це не художня вигадка, це не звичний історичний роман. Автор знає майже все, але нічого – з думок Оскара Шиндлера. Автор знає, чим усе це закінчиться, але тримає читача у постійній напрузі. Автор сипле незнайомими іменами, які читач навіть не намагається запам’ятати, але таке нагромадження тільки підсилює цікавість. Автор називає шалені цифри прибутків і витрат. Автор повсякчас нагадує, що Шиндлер – звичайна людина, але і читач, і врятовані ним люди стверджують протилежне.

У книзі немає якихось страшних натуралістичних подробиць, хоч є кілька зачисток гетто, описи концтаборів, страждань в’язнів у нелюдських умовах, побиття, вбивства. Але все це якось одразу впливає на емоції, не піддаючись осмисленню й уявленню. Та мабуть, все, про що написано у романі Кініллі, не піддається раціональному сприйняттю. Особливо кілька останніх глав про Шиндлерівську фабрику у Судетах. Це дійсно сюрреалістично (саме так автор описує сприйняття цієї фабрики деякими в’язнями).

Роман не дає відповіді, чому Оскар Шиндлер, успішний підприємець, красень, улюбленець жінок, витрачав шалені гроші та користувався усіма можливими і неможливими зв’язками, щоб урятувати тих євреїв. Можливо, незгода із системою, можливо, людська сентиментальність, можливо, Оскар дійсно Праведник. Ніхто цього не знає. А ще мені дуже цікаво було дізнатися, що ж із ним станеться після війни. І я розчарувалася. Бо людина, що пережила такий розквіт, що врятувала стільки життів, не мала б так закінчити. Щось схоже я відчувала, коли герої роману «Чотири шаблі» Юрія Яновського врешті працювали на якомусь підприємстві звичайними робітниками, а в обід слухали по радіо думу, складену на їх честь у роки громадянської війни. Від того, як гер Шиндлер закінчив своє життя, враження схоже. Але принаймні, його не забули. І ті, кому врятував життя він, врятували потім життя йому. Але відчуття розчарування все одно залишилось.

Я не хотіла тут спойлерити і тому промовчала про багато речей, які мене зачепили. Цей роман з тих, що треба обов’язково прочитати. І з тих, що змушує цінувати все, до чого так звик і навіть не помічаєш. Наприклад, життя.

202

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли: у нас нема

Зерна неправди за собою.

Т. Ш.

Так, у Шевченка із власною долею були чудові дружньо-братські стосунки, і хоч вона його й обманула, обіцяючи вивести малого в люди, слава все ж стала Шевченковою заповіддю. Так я до чого? До того, що у нас зараз із Шевченком не все так просто. Його життєписи не просто лукавлять з читачами, вони їх відверто дурять, пропагуючи зовсім не того Тараса Григоровича. Але тут, як кажуть, і заритий собака, бо яким НАСПРАВДІ був Шевченко сказати дуже важко.

Всі ми знаємо, як виглядав Шевченко, є кілька хрестоматійних зображень: два молодого Шевченка, потім трохи старший з непокритою головою і вусами і портрет після заслання у кожусі та шапці. Останній особливо цікавий, показуючи досить молодого поета старезним дідом (і нинішній стогривневий Шевченко куди привабливіший за того дідугана). Зараз мережею гуляють портрети Шевченка і у солдатській формі і у білому костюмі (симпатичний чолов’яга!). але все це зовнішнє. Ми досі не знаємо, ким він був і про що думав.

Хрестоматійно (здалося є мені те словечко) і загальновідомо: поет, художник, борець за правду і справедливість (Борітеся – поборете…). Менш відомий як прозаїк (ще й російськомовний!). Умовно – лінгвіст. Але останнє скоріше пов’язано з тим, що у Шевченка був невеликий мовний арсенал і багато чого доводилося вигадувати самому, дослідники говорять про цікавущі з цього погляду чернетки поета, які я сама, на жаль, не бачила, тож і говорити про це не буду. А ще ж є знову-таки російськомовний Щоденник, до якого у мене все руки не доходять, хоч уривки з нього багатообіцяючі. Але що стоїть за цими біографічними фактами про кріпацтво, звільнення, навчання, арешт, заслання, останні роки? Що? Чому Шевченко, що міг заробляти пристойні гроші малюванням, раптом подався у поезію, ще й яку? Чого йому, звільненому, відомому, з впливовими друзями, непоганими заробітками, не вистачало? І ким він був – поетом-художником чи художником-поетом? Але головне інше – чи треба знати відповіді на такі питання? Чи треба дійсно розколупувати усю позолоту, змивати усі блискітки, зривати кайдани і сургучі з Шевченка? Може, достатньо, аби всі знали, що Тарас Григорович Шевченко – видатний (куди ж без цього?!) український (!!!) поет-революціонер (!!!), що у своїй творчості закликав (!) до боротьби з гнобителями-москалями (…вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте…), Великий Кобзар, справжній син українського народу, відбув заслання за діяльність у Кирило-Мефодіївському товаристві із забороною самого (!) Миколи І писати і малювати, але не зламався, продовжив писати і на засланні (всім відома захалявна книжечка), а потім повернувся старий, хворий, вимучений і помер наступного дня після святкування сорокасемиріччя (а усі ж знають, що не просто так дати народження і смерті поряд, точно щось таємниче і знакове у тому є, це вам будь-який нумеролог скаже). Так от. Може, цього достатньо? Може, достатньо знати «Заповіт» (перші рядки), цитувати «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…» і «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть…», а ще «Гайдамаки» є, але щось призабув напам’ять…? І ну їх, всі ці складніші, цікавіші, багатші твори типу «Кавказу», «Неофітів», «Марії»? Хай їх вивчають спеціалісти. А ми поставимо фотку Кобзаря на 9-10 березня у соціальній мережі, купимо футболку з She і будемо щасливі. І може, до наступної річниці, хоча ні, до наступного ювілею, вивчимо кілька рядків і погортаємо «Кобзар».

А насправді я люблю Шевченка. Тільки не того розпропагованого, а справжнього. У якого не склалося з жінками, з Батьківщиною, який не встигнув утілити всі свої плани і який хотів зробити щось хороше у цьому житті. Який був простою людиною і талановитим, унікальним (бо кожний талант – унікальний) митцем. 

Метелик в тенетах тісних Ритуалів.
Народжений вільним, я волі не мав
Без тебе. Покажи-но, де небо.

Арм-Ан

Фентезі я для себе відкрила після Донцової (так, тієї самої, але, знаєте, не така вона й погана, принаймні, можна посміятися. І краще вже читати про пригоди Даші, Євлампії, Віоли, Вані і, здається, ще когось, ніж не читати взагалі). Звичайно, був абабагаламагівський Гаррі Поттер, був Толкієн (величезне подарункове видання з трилогією «Володар перснів», «Гоббітом», картою Середзем’я, коротким словником мов (от вам і філологія) та генеалогічними деревами), був Конан Дойл і його «Загублений світ» і ще багато чого про магів, драконів, джинів та різні чарівні світи. А потім на бібліотечній поличці я побачила «Vita Nostra» Марини та Сергія Дяченків. Сподобались обкладинка, назва латиною та ім’я головної героїні – Сашка. От так випадково, як і все найкраще, у моєму житті з’явилися україномовні романи Дяченків. І потім, коли з’ясувалося, що українські видання – це авторизовані переклади, а насправді вони пишуть російською, я засмутилася. Пробувала читати їх в оригіналі – не вийшло. Щось втрачається. Хоча, мабуть, навпаки, це українською з’являється щось особливе, магічне. Перечитала я їх багато, найулюбленіше – «Мідний король» (досить-таки проста істина про те, що за все доводиться платити, але який оригінальний світ і які там емоції! Раджу прочитати і переконатися самим). І от у списку літератури до курсу «Художня література для дітей та юнацтва» (вибачте вже за тавтологію) спливають Дяченки та їх «Ритуал».

Історія про давній славетний рід і його ніби нікчемного нащадка. Про переодягання, яке зіпсувало ідеальний план. Про некрасиву, але розумну принцесу. Про вікові традиції, які вимагають виконання. Про маяк у бурю для того, хто мав би бути, здавалося, для тебе найбільшим ворогом. Про те, що все визначено наперед, але усе можна змінити. Про кохання.

Щоб бути сильним, дракон має викрасти і з’їсти принцесу. Принцесу мають прийти визволяти лицарі і той, хто переможе чудовисько, одружиться на красуні-принцесі. І всі щасливі. Але що робити, якщо дракон не може жерти людей, бо у нього своєрідна психологічна алергія на людятину? Що робити, якщо принцеса некрасива і ніхто не поспішає її визволяти? Що робити, якщо лицар-герой всього-на-всього дотримується традицій? Хто тут має бути щасливим? Дракон, що розривається між славою пращурів і власними проблемами? Чудова, трохи некрасива принцеса, що, як і всі жінки, не одразу розуміє власні почуття? Чи горе-герой, який спочатку терпить некрасиву дружину, а потім віддає її на поталу чудовиську? Хто тут виграє? А виграє ЛЮБОВ. Така, що перемагає давні Пророцтва, що їй байдужі будь-які ритуали і приписи, що змушує божеволіти і робити неможливе. 

                                                        Через сотні ночей до останнього ранку тягнуся.
                                                        Не клич мене. Я й сам
                                                        З'явлюся.

Арм-Анн

Африка. Чинуа Ачебе. «И пришло разрушение…»

Африка. Чинуа Ачебе. «И пришло разрушение…» (1958, Международная Букеровская премия 2007). 

В рецензии написано, что в романе описан приход европейцев на африканскую землю и его разрушительные последствия. Я с таким определением немножко не согласна. Да, приход англичан сделал свое дело, постройка церкви, новообращенные христиане и сотрудничающие с администрацией негры (да простите мою неполиткорректность!), категорически настроенные миссионеры – все это повлияло на судьбу главного героя и его клана, безусловно, трагически. Но бОльшая часть романа – это описания жизни влиятельного члена клана, храброго Оконкво. Всех своих высот он добился сам, ведь его отец умер в долгах и от постыдной смерти (это была водянка, которая, считалось, вызывает отвращение у богини земли, а поэтому заболевшему не давали умирать дома, отводили в Нечистый лес и оставляли там умирать). У Оконкво было три жены и много детей, большое зернохранилище и имя его хорошо знали во всех девяти деревнях и даже за его пределами. Единственное, что омрачало жизнь Оконкво – вечный страх, что он сам или сыновья повторят судьбу его отца-неудачника. Поэтому – постоянная работа с утра до ночи, жесткость и властность в семье. Его старший сын Нвойе не оправдывал надежд, а мальчики Икемефуна, жертву соседней деревни, пришлось убить по требованию духов. И хоть Оконкво не был трусом, а убийство мальчика надолго выбило его из нормального состояния. А потом еще и нечаянное, то есть женское, убийство на похоронах, из-з которого Оконкво пришлось покинуть свою деревню и отправиться на родину своей матери. На 7 лет выпал Оконкво из жизни своей деревни и своего клана, он преумножил богатство, но лишился возможных привилегий и титулов. И когда мытарства на чужбине подходили к концу – новый удар. Нвойе примкнул к христианам. Сын отказался от предков, отец отказался от сына. Из-за белых людей возвращение Оконкво домой не было столь триумфальным, как хотелось, только взрослые красавицы-дочери не позволили ему пройти совсем незамеченным. Клан не настроен на войну, клан хочет сохранить мир с белыми, но белый не хотят мира. Именно поэтому новый миссионер поощряет фанатичность новообращенных и прячет от разъяренной толпы того, кто убил одного их эгвугву – духа предков – сорвав с него маску и осквернив таким образом. Остальные эгвугву сожгли его дом и церковь, но сам он остался цел. Комиссар задержал 6 самых влиятельных людей клана (среди них и Оконкво), стражники обрили их и всячески унижали, пока деревня не собрала 250 мешков раковин каури выкупа (к слову, комиссар требовал только 200, 50 мешков потребовали для себя темнокожие стражники – новые люди, отрекшиеся от традиций предков и примкнувшие к англичанам). После освобождения Оконкво хотел мести и войны. И клан собрался, чтоб решить этот вопрос. Но они были не готовы к войне, они продолжали бояться. И Оконкво все сделал сам – убил главного стражника и повесился. Зачем он совершил столь неугодный богам поступок? Видимо, для него уже было все равно – то ли убить себя, то ли жить по новым законам – все это будет против воли богов. Настоящий воин, он не мог смириться с бездействием. И совершил поступок, достойный себя. Я сейчас не говорю, что самоубийство – это хорошее решение. Но в сложившейся ситуации у него было мало достойных вариантов.

Роман захватывает. Самое главное – идеальная порция этнографии. Автор мастерски показывает быт и верования африканского племени, но почти не перегружает этим сюжет (лично мне только один раз показалось этой самой этнографии многовато), сказки и обряды органически вплетаются в общий сюжет и размышления главного героя. Роман создает определенное настроение и ритм. Вот как автор передает страх деревни перед расплатой белых: «Было время полнолуния. Но не слышно было детских голосов в ту ночь. Пусто было деревенское ило, на котором собираются поиграть при луне дети. Женщины Игуедо не сошлись в своем потайном уголке разучивать новый танец, чтобы потом показать его всей деревне. Юноши, никогда не спавшие в лунные ночи, не вышли в эту ночь из своих хижин. Деревенские тропинки, которыми они обычно направлялись в гости к друзьям и возлюбленным, не оглашали их мужественные голоса. Умуофия притаилась, - так испуганный зверь, навострив уши, принюхивается к застывшей зловещей тишине и не знает, куда бежать».

Роман, в котором нашлось место для любви, настоящей дружбы, предательства, долга и расплаты, для ритмичного барабанного боя и волшебных сказок. 

Сьогодні зрозуміла, що за чотири з половиною роки в університеті розучилася вибирати книги для читання. Щосеместру мали величенькі списки з трьох літератур: української, зарубіжної, російської. Рекомендовані твори були обов'язковими до прочитання і, що головне, дійсно хорошими. Тепер на порядку денному тільки драматичні поеми Лесі Українки, дитяча література та українські поезії 20-30 хх років ХХ століття. Раптово вивільнилося досить часу, щоб читати книжки для себе. Але я не знаю, що його такого почитати. Все ж таки кращі зразки світової та української літератури зробили своє, зараз я навіть непогану белетристику сприймаю скептично, а заплутані детективні історії розв'язуються десь на середині. Передивилась купу всіляких списків типу "топ-N",  must read або флешмобів. І вирішила зробити свій флешмоб. Вийшло випадково. Купила нарешті тематичну розмальовку-антистрес "Подорожі". І вирішила, що прочитаю книжку автора з певної країни або, якщо це щось екзотичне, роман, дія якого там відбувається. Читаю роман - розмальовую відповідну сторінку. Маю 18 позицій: Україна, США, Мексика, Японія, Шрі-Ланка, Англія, Єгипет, Непал, Ізраїль, Індія, Іспанія, Італія, Китай, Гаїті, Перу, Африка, Франція, Туреччина. Побажайте мені удачі! Обов'язково поділюся своїми враженнями, досягненнями і знахідками.

Иэн Макьюэн "Искупление"

Конечно, сейчас все будет очень субъективно, но...Книги бывают самые-самые разные. Некоторые настолько интересные, что их экранизируют. Но иногда выбор режиссеров удивляет. Я не говорю о фильмах, в которых "не так, как в книжке", я говорю о фильмах, которые сняты по не очень хорошим книжкам. И еще одно - буду нещадно спойлерить, потому что по-другому не получится, извините. 

Иэн Макьюэн "Искупление". Это, наверное, одна из самых неудачных для меня за последнее время книг. Мне не нравилось все: главная героиня, сама история, финал и авторский слог. И предположим, что авторский слог во многом зависел от переводчика, хорошо, именно из-за неудачного перевода предложения оказались громоздкими, с кучей эпитетов и причастных оборотов. Но вряд ли переводчик сам придумал все эти французские окна и английские столики вкупе с массивными перилами и бассейном, окруженном бамбуковыми зарослями... Создалось такое впечатление, будто автор хотел написать добротную вещь в стиле романов 19 века. Но у него как-то не очень не получилось.

Негативные эмоции вызывает и сама история. Кто-то изнасиловал 15-летнюю девочку. В этом обвиняют сына уборщицы Робби, обучение которого спонсировал мистер Таллис. В доме в тот вечер было еще несколько взрослых мужчин: Леон Таллис, его друг Пол Маршалл, Дэнни и его отец (эти двое - из обслуги). И если Леон все это время находился с Сесилией, то других мужчин даже не проверяли. Никто - ни полицейские, ни сам мистер Таллис, ни Леон, ни Эмилия, ни Маршалл - никто из них не сомневался в том, что Лолу изнасиловал Робби. Всем было намного удобней поверить розказням 13-летней Брайони, чем во всем разбираться. Робби посадили, Си поссорилась с семьей, решив ждать любимого и ни секунды не сомневаясь в его невиновности (я, кстати, так и не поняла, почему записка со словом "промежность", которую Робби передал Си, вызвала такой ажиотаж, возмущение и послужила дополнительной уликой против парня?). А потом пришла война. Эта часть удалась автору лучше всего, она насыщена событиями и в ней меньше всего лирических размусоливаний. В третьей части мы видим Брайони 18-летней. Она не поступила в Кембридж, а пошла учиться на медсестру и работает в одном из лондонских госпиталей. Она начинает понимать, что была не права, что Робби невиновен, что Лолу изнасиловал Пол Маршалл, этот шоколадный магнат (недавно, кстати, состоялась их свадьба). Брайони находит сестру, все ей рассказывает и обещает оправдать Робби если не в глазах закона, то хотя бы в глазах окружения...

А потом автор переносит читателя на 50 лет вперед. Брайони - известная писательница. Сегодня - ее день рождения. Она завершает свои дела, готовит окончательный вариант романа, который рассказывает всю эту историю о девочке, которая "думала, что знала, но на самом деле не знала". Роман не может был напечатан сейчас - Пол и Лола еще живы, они наверняка подадут в суд на писательницу и редакцию, нужно дождаться их смерти или изменить имена персонажей, но Брайони ничего не меняет... Казалось бы, все хорошо. Но. Тут опять появляется та самоуверенная девочка, она считает, что может вершить судьбы и раздавать милостыню, а поэтому дает Си и Робби шанс быть вместе, быть счастливыми, хотя в действительности влюбленные не виделись с начала Второй мировой, только переписывались. Их последняя встреча длилась чуть более получаса в лондонском кафе и, кроме неловкого разговора и сцены в библиотеке, у них был еще поцелуй на остановке. Потом Робби отправился рядовым на фронт. Он умер от заражения крови во время Дюнкерской операции, не дождавшись эвакуации на остров (опять-таки не понимаю, почему там не было медиков и аптечек. То есть капелланы и библии были, а бинтов и дезинфекции - нет?). Си погибла в лондонском метро во время бомбежек города. А эта Брайони думает, что своим романом может что-то изменить, подарить им какое-то счастье, оправдаться и смыть с себя вину...бред.В конце автор вообще съехал на какую-то пасторальную идиллию, собрав на 77 день рождения Брайони всевозможных родственников и поставив, наконец, злосчастную пьесу, которую когда-то написала малолетняя фантазерка.

Нет, в романе не все так плохо. Тут вам и желание по-быстрому, с наименьшими потерями решить проблему (а разве сын уборщицы - потеря для кого-то?), и картина Второй мировой, отступление англичан, растерянность французов, и размышления о писателе, его возможностях...но всего этого очень и очень мало, чтоб роман стал лично для меня хорошим.