Про Загребельного

У нас удома звідкись узявся томик без обкладинки, але з титулом і всіма сторінками. З цікавості я кілька разів брала його до рук, навмання прочитувала кілька рядків/абзаців і ставила на місце. А потім якогось дня взяла – і почала читати по-людськи, спочатку. І мене захопила та дивовижна мова, та українська, яку я знала зі школи, літературна і сучасна (слів таких я тоді не знала, але то таке), довжелезні речення, думка в яких не губиться, а з кожним словом розкривається, стає глибшою, зрозумілішою. Все там було на своїх місцях – описи природи і будинків, думки людей, їхні вчинки, злочини і слабкості. Я закохалась у ту книжку і ще більше у самого автора. То була «Роксолана» Павла Загребельного. З того часу (от не пам’ятаю точно, але, мабуть, клас 10) я люблю Павла Архиповича ніжною любов’ю.

Можливо, комусь Загребельний здається надто радянським чи надто масовим – нехай, я не хочу з вами сперечатися. Його роман «Я, Богдан» почала читати влітку 2014, а тому мало не зненавиділа автора за всі ті думки Хмельницького про користь і позитив союзу з Москвою, у якийсь момент я просто не витримала і закинула ту книжку подалі. Але любити Загребельного не перестала. І фаворитів у мене двоє – «Диво» і «Євпраксія». Послідовність не має тут зовсім ніякого значення – обидва романи прекрасні.

«Диво» - це такий грубезний том, більше ніж на півтисячі сторінок. Але це той випадок, коли тексту мало і хочеться ще, хоч на сотню більше, хоч на десяток. У «Диві» є все, починаючи від проблем релігії (коли попи жахливі і далекі від Бога – ох, як я таке люблю), закінчуючи проблемами універсуму. Тут є історія – хрещення Русі, завоювання болгар Візантією. Тут є кохання – між молодою вдовою і ще молодшим юнаком, між князем і свавільною красунею, між напіврабом і коханкою хазяїна, між архітектором і княжою дочкою… Тут є просте людське життя – у пущах, у відокремленому від усього світу місті, у Києві, Константинополі, гірському болгарському монастирі. Усюди люди живуть, усюди люди кохають, роблять це по-різному, з різними думками і почуттями, але ніде життя не зупиняється, не обертається на місті. Це роман про мистецтво. Про те, що дійсно залишається на віки, бо люди гинуть, пам’ять про людей стирається, а мистецтво залишається. Київ, сучасний автору, також тут є. І там також є кохання, і боротьба, і – мистецтво. Над усіма людьми, над їхніми проблемами і іменами височить Софія Київська, тисячолітня історія, тисячолітнє мистецтво, очищене від політики, невразливе до неї.

Чимось так само вічним і прекрасним здається Загребельному Жінка. «Євпраксія» саме про це. Роман з перших рядків переносить тебе у Середньовіччя, у похмурий час, де балом править Церква і Папа, де володарі змінюються, де людське життя не має ніякої ваги. Київська Русь порівняно з Європою здається раєм, у якому править Ярослав Мудрий. Тесть Європи, аби не зраджувати своєму прізвиську, сватає онучку Євпраксію за німецького маркграфа – ситуація на той час банальна. Але Загребельний чіпляється за цю дівчинку і створює неймовірний образ Жінки. Або образ неймовірної Жінки.

Я не дуже розумію, хто у тій Європі був крутішим – французький король чи німецький імператор, але Євпраксія – не така розкручена, як Анна, а тому хтось мав її воскресити.

У романі Павло Архипович підіймає проблему місця і ролі людини в історії – питання, що мене дуже хвилює ще й тому, що не має відповіді. Бо хто залишається в історії? Ні висока посада (навіть королівська/князівська/царська), ні талант, ні гроші не гарантують тобі пам’ять нащадків. Скільки імен загубилось в історії? Особливо – імен жіночих. І те, що Євпраксія (у німців – Адельгейда) дивом залишила свій легкий слід, каже багато. Звичайно, вона хотіла бути жінкою, може, навіть зовсім звичайною, без двору і почестей, але – зі спокійними думками, гармонією, Батьківщиною. Євпраксія чимось нагадує Роксолану – жінка у чужій країні, що отримала яку-не-яку владу. Доля Роксолани, принаймні до статусу улюбленої султанової дружини, мало чим відрізняється від долі Євпраксії, яку з більшими почестями, але насправді так само насильницьки вивезли з дому. Роксолана намагалась якнайбільше отримати зі свого положення, влаштуватися найзручніше і – головне – найбезпечніше. Євпраксія прагнула додому. Усі її намагання змиритися закінчувались трагедією. Публічне, визнане володарями і Церквою приниження Генріха IV дозволило їй повернутись до Києва. Усе її життя було – від Києва, який вона покинула юною дівчинкою, до Києва, куди вона повернулась католичкою, імператрицею, нещасною і нещасливою жінкою. Чого вона досягла у житті? Показала, що жінка також має право голосу, жінка також заслуговує на пристойне поводження, на повагу, жінка також заслуговує того, аби з її думкою рахувалися. Звичайно, було досить сильних і впливових жінок в історії, звичайно, кожна з них протистояла цьому світові, говорити про унікальність Євпраксії майже немає сенсу. Але Загребельний зумів показати це все так, ніби вона завжди була і буде у цьому світі єдиною Жінкою, що змогла досягти свого, змогла у середньовічній Європі сказати на весь голос свою думку.

Загребельний писав про людей, які не мовчали, не боялись говорити про свої почуття. Хтось – як Сивоок – мовою мистецтва, хтось – як Роксолана – мовою зваби і інтриг, хтось – як Євпраксія – мовою правди і честі. В його романах немає зайвого пафосу, хоча, здавалося б, теми самі просять. Його романи неймовірно живі і правдиві, жодна думка не звучить фальшиво, ти віриш всьому, бо кожне слово знаходить відгук у тобі. І звичайно, Загребельного треба почитати заради мови. Заради тих слів, що нанизуються одне на одне, вкладаються в намисто, що кількадесятьма разками обвиває шию і щораз по-іншому грає на сонці.

Про повернення у дитинство

У дитинстві на літо, канікули, всі вихідні і свята я їздила до татових батьків у село. Ну, як село — це була довжелезна вулиця на майже 200 будинків в один ряд, що тягнулась вздовж річки. І городи виходили в берег. Ближче до берега у бабусі росли соняшники і кукурудза, а між ними самосійний мак, який вона ще зеленим виривала від гріха подалі. Між городами не було ніяких парканів, навіть якихось низеньких і умовних, лише невеличкі горбочки, щоб сусід не посадив свою моркву у вас. І ввечері було видно, як хтось поливає картоплю чи вибирає огірки. Мабуть, коли всі були молоді, тут було весело. У саду ріс лісовий горіх, під яким було моє особисте царство. Навесні там розквітали проліски, ряска і щось жовтеньке — така краса, що я просто мовчки стояла скраєчку і дивилась…

Їх немає вже майже стільки, скільки вони у мене були. І я не може сказати про них нічого поганого. По-перше, я їх дуже люблю. По-друге, дитина, яку всі люблять, якій купують свіжі булочки, вибирають з супу несмачну моркву, поять ввечері парним молоком і залишають найсмачніші цукерки, дитина, основним обов’язком, завданням і роботою якої було навчання і читання книжок, не може запам’ятати нічого поганого про своє дитинство. І про тих, хто був біля неї в той час.

Спогади про дитинство звалились на мене раптово. На парі стилістики викладач роздала нам тексти для аналізу. «Балада про квашені помідори». Спочатку подумалось, що то Вінграновський, але виявилось, що автор — такий собі Сергій Осока, наш сучасник і полтавчанин (полтавець?). На середині тексту я мало не плакала. Прізвище автора записала, щоб не забути, і пообіцяла знайти в інтернеті ще. Але інтернет мене випередив і фейсбук чемно запросив на презентацію книжки "Нічні купання в серпні" цього самого мені ще невідомого (але вже такого рідного з тими помідорами) Осоки.

Презентація проходила у книгарні Є, людей було небагато, але багато було самого автора – високого брюнета з приємним голосом. Він щось розказував, сміявся, читав уривки, а я не могла зрозуміти, як це так сталося, що мої спогади — не тільки мої?

Звичайно, я купила книжку. Звичайно, я її тільки дочитала (хоч пройшов уже майже рік!). Чому? Бо ті короткі оповідання/нариси/образки читати залпом не можна. Принаймні я не можу. Тематично збірка поділена на дві частини — дитячу і дорослу. У дитячій герой знов і знов повертається до баби в село, де йому було добре, де місто було далеке і чуже, де був його власний всесвіт, де він ЖИВ. У дорослій з’являється смерть. З’являється відчуття невідворотності смерті і — покірності, смирення їй. Хто головні герої тих оповідань? Старі люди, що вже приготували собі похоронне он у тій шухляді, досить відклали на смерть і навіть вибрали місце на кладовищі. Старі, що вже розуміють — іншого виходу немає. Вони ще живуть, їдять, розмовляють, займаються звичними справами, але маленький хлопчик уже відчуває, що все це — декорація, ширма, з-за якої у будь-яку мить може з’явитися Смерть. Ті оповідання мають у собі щось магічне, щось народне і від того ще більш страшне, від чого хочеться закритися, але яке хочеться обов’язково дочитати до крапки, ввібрати в себе.

Оповідання Осоки з тих, що мають лежати десь близько, щоб у будь-яку мить взяти, розгорнути навмання і прочитати. Дві-три сторінки — і ти повертаєшся у дитинство. Купаєшся на річці, у часі орієнтуєшся по коровах, їси бабині пиріжки. Ще кілька сторінок — і ти віч-на-віч зі Всесвітом, з його чорнотою і непроглядністю, з його одвічними загадками. І що ти там побачиш, залежить тільки від тебе.