Про українське фентезі

Коли ти комусь даруєш книгу, треба встигнути її до цього прочитати. І добре, коли це підліткова література, у тебе температура і цілком законний привід провести кілька днів у ліжку. «Рубінову книгу» Керстін Ґір я прочитала за два дні. Час пролетів непомітно, а я на останніх сторінках схаменулась, що історія не закінчується і треба шукати інші частини, бо цікаво ж, що там далі з ними усіма.

Звичайно, мій багаторічний читач майже з перших сторінок знав, хто там хто і у кого з ким що буде. Але в якийсь момент той зануда пішов геть і мені вдалось просто насолодитись читанням. Звичайно, загальний сюжет банальний. Проте хто головний поганець, я не могла здогадатися до останнього. Вірніше, я саме про нього забула, бо почала переживати, щоб поганцем не виявився отой симпатичний дядечко. Врешті, все знову-таки було логічно. Але цікаво. І це ж книга про підліткове кохання, про перше почуття, про переживання нормальної нецілованої щирої дівчинки без будь-якої вульгарності. А це прекрасно!

Я взагалі хотіла про інше трохи сказати.

По-перше, про видавництво. «Рубінова книга» вийшла в прекрасному оформлені. Це цілком дівчача книжка з будь-якого погляду. Плюс якісний переклад і хороша редакторська робота (останнім часом звертаю на це увагу).

По-друге, хочу таку українську літературу. Бо що в нас пишуть для підлітків? Серйозно, ґуґл видав мені кілька списків, але жодна книжка українського автора мені не сподобалась. Ні анотації, ні назви, ні обкладинки. Особливо розчаровують обкладинки, хоча це найперше, на що звертаєш увагу, якщо не шукаєш якусь конкретну книгу. Звичайно, я можу помилятися, а той, хто шукає – завжди знайде. Але я не хочу шукати. Я хочу прийти в книгарню, купити чи не будь-яку підліткову книгу і бути впевненою в її якості.

Дайте мені якісне українське фентезі! Я пам’ятаю себе в тому віці – мені хотілось читати про чарівні пригоди і неймовірні історії, про інший світ, але зі знайомими проблемами. І я читала Дяченків. І Роулінґ. Інші фентезі. Вибачте, але я цілком переконана, що найкраще зацікавлювати дитину до читання саме казками і фентезі. Обрати те, що подобається – роботи, маги, феї – і вперед! А не подавати історію хлопчика з сусіднього під’їзду. Діти не дурні. Вони залишають магію в книжках, а у цей світ приносять звідти добро, і жертовність, і дружбу, і відповідальність, і безліч всього хорошого.

Дайте мені якісне українське фентезі! Не самій же його писатиJ

Про радянське

Я народилась уже в Незалежній Україні. Мені тільки 23 роки. СРСР для мене – історія. Що я знаю про цю державу? Те, що кажуть. Учителі в школі, викладачі в університеті, книжки, родина, новини, інтернет.

Я ніколи не намагалась ґрунтовно вивчати це питання, бо моїх знань вистачало, або мати якусь думку, хоч і недостатньо, аби щось доводити або щось пропаґувати. Звичайно, значна частина моїх думок сформувалась під упливом літератури. Української, радянської (теж, до речі, більше саме в українських перекладах). Відвертого соцреалізму серед своїх книжок от так одразу згадати не можу. Хіба що Гончар або Загребельний. Але там радянська дійсність – реверанс, для мене їх романи завжди більше, ніж соціалістичний світ. З російської офіційної літератури періоду союзу читала мало, з того, що приходить на думку, – історії про Киргизію та Узбекистан. Чи то у нас вдома не було таких книжок, чи я їх інтуїтивно оминала – не знаю. Але справа не у цьому. Справа у тому, що у мене не було конкретного позитивного образу СРСР. Завжди це було з якоюсь обмовкою, завжди не по-справжньому, завжди я знала, що то просто так писали. Розмови дорослих про те, що раніше було краще, я також сприймала скептично. Зрештою, з бабусею ми про це не говорили, мама ніколи на цьому не акцентувала і не наполягала, а решта не викликала досить поваги, аби серйозно прислухатися до їх слів.

І от я, двадцятитрьохрічна студентка, маючи більш-менш чітке усвідомлення про СРСР, починаю читати радянську пресу. Такий от у мене матеріал для магістерської роботи. Але розмова не про мій диплом. З журналами було все терпимо – передні статті про з’їзди і розпорядження партії я пропускала, бо читати те нормальній людині неможливо, потім рятували рубрики – все підряд не читала. «Радянська жінка» виявився навіть непоганим – підчитувала рецепти, розглядала одяг, зачіски. Найцікавіше почалось, коли взялась за газети. Кілька разів на тиждень виходили «Радянська Україна» та «Молодь України». Я ніяк не могла зрозуміти логіку їх побудови, для мене вони злилися в суцільну смугу надоїв, передовиків, засідань партії та міжнародних новин. Сталось те, чого ніколи до цього не було, – з’явився позитивний образ СРСР. Усе найкраще, що могло бути з радянською людиною, лилось на мене з цих сторінок. Усміхнені, трохи задумливі люди, щасливі діти. Неймовірні історії, самопожертва, підтримка і допомога на роботі, небайдужість оточуючих, відданість справі. Це були уривки чийогось щасливого життя, це було щодення ідеальної держави. Я читала ці статті, звичайно, скептично, але були моменти, коли не було сил опиратися. Ні, мені не стало цікаво читати протоколи засідань. Але ось історія жінки, що від звичайної швачки стала директоркою фабрики. А ось життєпис передовика, що прийшов на завод майже випадково і залишився назавжди. А тут про нову лабораторію. І про спортивні змагання. І всюди все чудово. І це дійсно був новий світ, невідомий мені до того. І раптом – стаття про радянську делегацію в США. І серед іншого – відвідини університету, де є музей української літератури чи щось типу того. І різкі, злі фрази про Винниченка і Хвильового, про інше сприйняття Шевченка. І це було холодним душем. Мені ні з чим було порівнювати надої і сівбу, але письменників я знаю. І те, що писалося про них у тій статті, – категорично розходилось із моїми знаннями, відчуттями, розумінням і сприйняттям. Це стало певним поштовхом, який нарешті дозволив мені хоч трохи зрозуміти, що там відбувалось.

Не можна мати свою думку у державі, що повністю тебе контролює. Не можна вірити якимось негативним чуткам, коли газета, радіо і телебачення тобі щоденно нагадують, що все добре, чудово, найкраще. Не можна. Не можна йти проти система хоч у чомусь, бо ця система сидить у кожному – і, якщо з тебе вона почне потроху виходити, інші одразу заженуть її назад. Якщо тобі кожного дня твого життя втовкмачують одну й ту саму думку, ти будеш щиро вірити, що то твоя власна думка. Розуміння цього стало певною полегкістю – врешті, я переконалась у могутній пропаганді, бо не хотіла вірити, що стільки людей дійсно не помічало негативу. І одночасно мені стало страшно – скільки людей розуміло весь кошмар і не могло нічого вдіяти? І скільки так і жили, щасливі і засліплені, щиро несучи ці вигадані ідеали? І ви можете уявити, наскільки страшно усвідомлювати, що ти помилявся все своє життя? Безсумнівно, це велика трагедія. Безсумнівно, лише одиниці могли гідно все це пережити.

Наостанок згадаю Бориса Олійника. Дуже багато негативу з цього приводу. І я не впевнена, що ті, хто так завзято його проклинають, в тих умовах змогли б поводитися краще. Взагалі у мене категоричні судження викликають спротив. Я не можу нікого захищати і засуджувати, але я пам’ятаю, що Олійникові вірші у хрестоматії мені подобались. 

Немного магии для маленького городка

Когда я начинала читать книгу Джоан Хэррис «Шоколад», я не знала, о чем она. Понятное дело, что о шоколаде, но я даже аннотацию не посмотрела. Просто скачала и начала читать. И с первых страниц меня унесло в тот книжный мир. Срочно захотелось в маленький городок, где все друг друга знают, где хозяйка кафе сама обслуживает посетителей, а за качество продуктов в магазине отвечает не неизвестный производитель, а всем знакомый фермер. С первых страниц меня окутала магия. Теплая и добрая, которая не встречалась мне в книжках уже кучу времени. Я даже не сразу в это поверила, списав все на лирическое настроение. Много позже все мои ощущения подтвердились. Как и то, что атмосфера маленького городка не всегда приятная, что бал, скорее всего, правит кто-то один, что выступать против кого-то одного – значит выступать против всех. И Виан Роше на это пошла. Не из принципа, а потому что устала бежать. Устала не иметь дома. Устала скитаться и везде видеть равнодушие. Ей нужно остановиться. Нужно выступить против страха. Ради себя, ради Анук.

В маленьком городке есть бунтари, которые объединились вокруг шоколадной. Конечно, они не настоящие бунтари. Они просто любят сладкое, любят искренность, не хотят делать то же, что и все остальные. Возможно, до появления Виан никто из них и не подозревал об этом. Скорее всего, так оно и было. Ветер, с которым пришла Виан, принес новый воздух. А новое – враг старого. Особенно, если это старое упрямится и изо всех сил хочет сохранить свои позиции. Рейно (кстати, сколько ему лет? Вряд ли очень много, не больше 50) – священник, который возомнил себя спасителем и наставником всего городка. Он ненастоящий кюре. Нет, он учился в духовной школе, носит сутану и имеет благословение вышестоящих чинов. Но он не чувствует людей, он гордится своим постом, ограничивает себя и истязает с каким-то фанатическим наслаждением собственной жертвой. Гордыня погубила его. И то, как нелепо закончилось противостояние между ним и Виан, только подчеркивает это.

Останется ли Виан в Ланскне? Или умчится с новым ветром, оставив после себя горько-сладкое послевкусие? Автор оставил это решать читателю. Я хочу, чтобы Виан осталась.