Мальва Ланда, або Кілька слів про роман, читати який мені не радили.

Проза, що починається з поезії, одразу налаштовує на ліризм. Читач уже підсвідомо готовий переживати всі душевні перипетії разом із персонажами, виписувати солодкі цитати про життя, навіть плакати над нещасним коханням. Принаймні, так у мене. Інколи, коли рядки з поезії не піддаються миттєвому тлумаченню, на сторінках розгортатиметься щось дуже філософське. Але все одно з душевними перипетіями етцетера.

«Мальва Ланда» Юрія (хоча як часто він – просто Юрко) Винничука таку схему спростувала. Принаймні, цитат у мене одна і та – про українців як націю. Решта не годиться. Перипетії також були, але головний герой Бумблякевич реагував на них зовсім неправильно – ніяких тобі філософських розумувань, страждань і душевних поривань. Нещасного кохання також не було – усі панночки, що траплялися пану Бумблякевичу на шляху, одразу (чи у наступній главі) були готові задовольнити будь-які його чоловічі бажання, ба навіть хотіли того чи не більше нього самого. Єдина жінка, що приваблювала головного героя і з якою він не переспав, була власне Мальва Ланда, але вона потім перетворилася на божество, а який секс із богинею? Ми ж не у Давній Греції, треба і совість мати.

З усього того, що я поки написала, «Мальва Ланда» постає таким собі еротичним романом без думки і концепції. Але воно не так. Бо я ще не сказала, де те все діється. А місце сексуальних (але не тільки!) пригод Бумблякевича – львівська сміттярка. І для мене, дитини східної України, що майже всю свою українськість брала з книжок, слово «сміттярка» начисто позбавлене негативу і передбачуваного смороду. Тому, може, я майже одразу слухняно забула про сміттярку, яка перетворилася для мене на звичайнісінький фантастичний світ. І от у цьому фантастичному світі нещасний і забитий суспільством Бумблякевич перетворюється на героя – ним захоплюються чоловіки, йому довіряють державні таємниці, з ним спілкуються на рівних, навіть з повагою, він стає улюбленцем жінок, які ще й мало не б’ються за нього. Він, що все життя провів за сталим маршрутом дім-робота-дім, раптом пускається у небезпечні мандри, виконуючи надважливе і надтаємне завдання. Він, що все життя розгадував символи у віршах, намагається збагнути суть світоустрою. І насправді йому це не дуже вдається, принаймні зі світоустроєм. Але Бумблякевич виявляється досить розумним, щоб прийняти правила гри. До того ж правила, цілком вигідні для нього. І врешті стає щасливим. А чи не це головне?

В електронному варіанті «Мальва Ланда» поміщається десь на тисячі сторінок. Винничук водить свого героя по всіх усюдах, населяє свій фантастичний світ сміттярки не менш фантастичними створіннями, як от удав з телефонних проводів, експериментує з часовими вимірами, вводить нових персонажів майже наприкінці розповіді – тобто робить усе, аби читачу не було нудно, аби читач періодично скрикував «Що за…?» (там уже від рівня Винничукового абсурду і вихованості читача), аби то й же читач потім ще довго думав, до чого все це було. Я прочитала роман десь місяць тому. І сьогодні можу сказати, що роман про те, як важливо не замикатися у собі, знаходити сили бути собою і бути готовим до щоденних подвигів. Бо якщо все життя озиратися на інших, то ніколи буде самому жити і бути щасливим.

P.s. Мені дуже не радили читати цей роман, надто вже він кошмарний. Але я неслухняна і тому прочитала. Так от, попереджаю. Не читайте цей роман, якщо:  а) зовсім не знайомі з Винничуком; б) не готові до суцільного абсурду в тексті. А взагалі читайте. Хоча б для того, щоб потім плюватися самостійно, а не за принципом «Я Солженицына не читал, но осуждаю».