Той, хто врятує одне життя, врятує цілий світ

Я дуже люблю фільм Романа Полянські «Піаніст». Пам’ятаю, як років 10-12 тому його показували по телевізору, мама дивилась, а я тільки підглядала. Залишилось враження прекрасного фільму, чарівної музики (можливо, саме з того вечора я люблю Шопена) і страху. За кілька років переглядала вже сама. Вийшло десь із третьої спроби. Потім ще кілька разів передивлялася. Тепер хочу подивитися польською. Одна із найсильніших сцен для мене така: у порожній квартирі, де Шпільман переховувався, було фортепіано, але сусіди за тонкими стінами лякали піаніста, і він грав, не торкаючись клавіш, музика звучала у нього в голові. Ті емоції я не можу передати словами.

Розумний інтернет любить радити фільми, тож якщо вам сподобався «Піаніст», подивіться «Список Шиндлера». Але мене цей фільм завжди лякав, адже стрічка Полянскі набагато легша за історію німецького промисловця. Почала з книжки, роману Томаса Кініллі «Список Шиндлера»,  до того ж нещодавно вийшов український переклад. Тепер фільм взагалі дивитися не хочу.

Роман надзвичайно важкий та емоційний. Перше, що вражає, – стиль. Це не збірка свідчень очевидців чи документів, це не художня вигадка, це не звичний історичний роман. Автор знає майже все, але нічого – з думок Оскара Шиндлера. Автор знає, чим усе це закінчиться, але тримає читача у постійній напрузі. Автор сипле незнайомими іменами, які читач навіть не намагається запам’ятати, але таке нагромадження тільки підсилює цікавість. Автор називає шалені цифри прибутків і витрат. Автор повсякчас нагадує, що Шиндлер – звичайна людина, але і читач, і врятовані ним люди стверджують протилежне.

У книзі немає якихось страшних натуралістичних подробиць, хоч є кілька зачисток гетто, описи концтаборів, страждань в’язнів у нелюдських умовах, побиття, вбивства. Але все це якось одразу впливає на емоції, не піддаючись осмисленню й уявленню. Та мабуть, все, про що написано у романі Кініллі, не піддається раціональному сприйняттю. Особливо кілька останніх глав про Шиндлерівську фабрику у Судетах. Це дійсно сюрреалістично (саме так автор описує сприйняття цієї фабрики деякими в’язнями).

Роман не дає відповіді, чому Оскар Шиндлер, успішний підприємець, красень, улюбленець жінок, витрачав шалені гроші та користувався усіма можливими і неможливими зв’язками, щоб урятувати тих євреїв. Можливо, незгода із системою, можливо, людська сентиментальність, можливо, Оскар дійсно Праведник. Ніхто цього не знає. А ще мені дуже цікаво було дізнатися, що ж із ним станеться після війни. І я розчарувалася. Бо людина, що пережила такий розквіт, що врятувала стільки життів, не мала б так закінчити. Щось схоже я відчувала, коли герої роману «Чотири шаблі» Юрія Яновського врешті працювали на якомусь підприємстві звичайними робітниками, а в обід слухали по радіо думу, складену на їх честь у роки громадянської війни. Від того, як гер Шиндлер закінчив своє життя, враження схоже. Але принаймні, його не забули. І ті, кому врятував життя він, врятували потім життя йому. Але відчуття розчарування все одно залишилось.

Я не хотіла тут спойлерити і тому промовчала про багато речей, які мене зачепили. Цей роман з тих, що треба обов’язково прочитати. І з тих, що змушує цінувати все, до чого так звик і навіть не помічаєш. Наприклад, життя.

202

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли: у нас нема

Зерна неправди за собою.

Т. Ш.

Так, у Шевченка із власною долею були чудові дружньо-братські стосунки, і хоч вона його й обманула, обіцяючи вивести малого в люди, слава все ж стала Шевченковою заповіддю. Так я до чого? До того, що у нас зараз із Шевченком не все так просто. Його життєписи не просто лукавлять з читачами, вони їх відверто дурять, пропагуючи зовсім не того Тараса Григоровича. Але тут, як кажуть, і заритий собака, бо яким НАСПРАВДІ був Шевченко сказати дуже важко.

Всі ми знаємо, як виглядав Шевченко, є кілька хрестоматійних зображень: два молодого Шевченка, потім трохи старший з непокритою головою і вусами і портрет після заслання у кожусі та шапці. Останній особливо цікавий, показуючи досить молодого поета старезним дідом (і нинішній стогривневий Шевченко куди привабливіший за того дідугана). Зараз мережею гуляють портрети Шевченка і у солдатській формі і у білому костюмі (симпатичний чолов’яга!). але все це зовнішнє. Ми досі не знаємо, ким він був і про що думав.

Хрестоматійно (здалося є мені те словечко) і загальновідомо: поет, художник, борець за правду і справедливість (Борітеся – поборете…). Менш відомий як прозаїк (ще й російськомовний!). Умовно – лінгвіст. Але останнє скоріше пов’язано з тим, що у Шевченка був невеликий мовний арсенал і багато чого доводилося вигадувати самому, дослідники говорять про цікавущі з цього погляду чернетки поета, які я сама, на жаль, не бачила, тож і говорити про це не буду. А ще ж є знову-таки російськомовний Щоденник, до якого у мене все руки не доходять, хоч уривки з нього багатообіцяючі. Але що стоїть за цими біографічними фактами про кріпацтво, звільнення, навчання, арешт, заслання, останні роки? Що? Чому Шевченко, що міг заробляти пристойні гроші малюванням, раптом подався у поезію, ще й яку? Чого йому, звільненому, відомому, з впливовими друзями, непоганими заробітками, не вистачало? І ким він був – поетом-художником чи художником-поетом? Але головне інше – чи треба знати відповіді на такі питання? Чи треба дійсно розколупувати усю позолоту, змивати усі блискітки, зривати кайдани і сургучі з Шевченка? Може, достатньо, аби всі знали, що Тарас Григорович Шевченко – видатний (куди ж без цього?!) український (!!!) поет-революціонер (!!!), що у своїй творчості закликав (!) до боротьби з гнобителями-москалями (…вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте…), Великий Кобзар, справжній син українського народу, відбув заслання за діяльність у Кирило-Мефодіївському товаристві із забороною самого (!) Миколи І писати і малювати, але не зламався, продовжив писати і на засланні (всім відома захалявна книжечка), а потім повернувся старий, хворий, вимучений і помер наступного дня після святкування сорокасемиріччя (а усі ж знають, що не просто так дати народження і смерті поряд, точно щось таємниче і знакове у тому є, це вам будь-який нумеролог скаже). Так от. Може, цього достатньо? Може, достатньо знати «Заповіт» (перші рядки), цитувати «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…» і «Садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть…», а ще «Гайдамаки» є, але щось призабув напам’ять…? І ну їх, всі ці складніші, цікавіші, багатші твори типу «Кавказу», «Неофітів», «Марії»? Хай їх вивчають спеціалісти. А ми поставимо фотку Кобзаря на 9-10 березня у соціальній мережі, купимо футболку з She і будемо щасливі. І може, до наступної річниці, хоча ні, до наступного ювілею, вивчимо кілька рядків і погортаємо «Кобзар».

А насправді я люблю Шевченка. Тільки не того розпропагованого, а справжнього. У якого не склалося з жінками, з Батьківщиною, який не встигнув утілити всі свої плани і який хотів зробити щось хороше у цьому житті. Який був простою людиною і талановитим, унікальним (бо кожний талант – унікальний) митцем. 

Метелик в тенетах тісних Ритуалів.
Народжений вільним, я волі не мав
Без тебе. Покажи-но, де небо.

Арм-Ан

Фентезі я для себе відкрила після Донцової (так, тієї самої, але, знаєте, не така вона й погана, принаймні, можна посміятися. І краще вже читати про пригоди Даші, Євлампії, Віоли, Вані і, здається, ще когось, ніж не читати взагалі). Звичайно, був абабагаламагівський Гаррі Поттер, був Толкієн (величезне подарункове видання з трилогією «Володар перснів», «Гоббітом», картою Середзем’я, коротким словником мов (от вам і філологія) та генеалогічними деревами), був Конан Дойл і його «Загублений світ» і ще багато чого про магів, драконів, джинів та різні чарівні світи. А потім на бібліотечній поличці я побачила «Vita Nostra» Марини та Сергія Дяченків. Сподобались обкладинка, назва латиною та ім’я головної героїні – Сашка. От так випадково, як і все найкраще, у моєму житті з’явилися україномовні романи Дяченків. І потім, коли з’ясувалося, що українські видання – це авторизовані переклади, а насправді вони пишуть російською, я засмутилася. Пробувала читати їх в оригіналі – не вийшло. Щось втрачається. Хоча, мабуть, навпаки, це українською з’являється щось особливе, магічне. Перечитала я їх багато, найулюбленіше – «Мідний король» (досить-таки проста істина про те, що за все доводиться платити, але який оригінальний світ і які там емоції! Раджу прочитати і переконатися самим). І от у списку літератури до курсу «Художня література для дітей та юнацтва» (вибачте вже за тавтологію) спливають Дяченки та їх «Ритуал».

Історія про давній славетний рід і його ніби нікчемного нащадка. Про переодягання, яке зіпсувало ідеальний план. Про некрасиву, але розумну принцесу. Про вікові традиції, які вимагають виконання. Про маяк у бурю для того, хто мав би бути, здавалося, для тебе найбільшим ворогом. Про те, що все визначено наперед, але усе можна змінити. Про кохання.

Щоб бути сильним, дракон має викрасти і з’їсти принцесу. Принцесу мають прийти визволяти лицарі і той, хто переможе чудовисько, одружиться на красуні-принцесі. І всі щасливі. Але що робити, якщо дракон не може жерти людей, бо у нього своєрідна психологічна алергія на людятину? Що робити, якщо принцеса некрасива і ніхто не поспішає її визволяти? Що робити, якщо лицар-герой всього-на-всього дотримується традицій? Хто тут має бути щасливим? Дракон, що розривається між славою пращурів і власними проблемами? Чудова, трохи некрасива принцеса, що, як і всі жінки, не одразу розуміє власні почуття? Чи горе-герой, який спочатку терпить некрасиву дружину, а потім віддає її на поталу чудовиську? Хто тут виграє? А виграє ЛЮБОВ. Така, що перемагає давні Пророцтва, що їй байдужі будь-які ритуали і приписи, що змушує божеволіти і робити неможливе. 

                                                        Через сотні ночей до останнього ранку тягнуся.
                                                        Не клич мене. Я й сам
                                                        З'явлюся.

Арм-Анн