... слово – не цвях, а ртуть

«Танґо смерті» Юрія Винничука я відкладала «на потім» десь з півроку, а потім прочитала за два вечори. «Аптекар» лежав на полиці з 2 листопада – саме тоді у Харкові відбулася презентація роману. Неквапом прочитати роман заважали університетські списки літератури (а так не хотілося проковтнути ті чотириста з чимось сторінок за вихідні, як і не хотілося перебивати Винничука мемуаристикою чи українськими романами початку минулого сторіччя), потім – сесія. Розгорнула «Аптекаря» за кілька днів блаженного неробства після сесії. І не розчарувалася. Я дуже люблю такі динамічні історії на історичному тлі, де є переодягання, вбивства, інтриги і, звичайно ж, кохання. Прості такі історійки люблю, але в них має бути родзиночка. «Аптекар» саме з таких, з родзинкових. І головне – мені було важко передбачити розв’язку. Навіть за кілька сторінок до кінця останньої глави. Навпаки – я переживала і злилася сама на себе, що не можу читати швидше, перескакувала очима по пів сторінки, поверталася назад, знову перескакувала – коротше, робила все, аби читати ще повільніше. Можливо, мій мозок просто вимкнувся і насолоджувався читанням, не намагаючись передбачити хід авторової думки. А може, Винничук не просто так один із кращих сучасних письменників.

Реальний Львів середини XVII сторіччя (до речі, чимось він нагадував Париж Патріка Зюскінда), середньовічні забобони, магія, чудернацька і нереальна, як на сьогодні, медицина, тортури, страти – читач подеколи не відрізняє правду від вимислу, не знає, що автор переписав із давніх пам’яток, а що – майстерно підлаштував під правду. Тут найкраще підходять слова з самого роману: «…слово – не цвях, а ртуть. Воно живе й рухливе…Візьміть слово на язик, покатуляйте його, посмакуйте, спробуйте на зуб, і воно вам теж відкриє безліч прихованих сенсів».

Не хочу тут спойлерити і розкривати якісь сюжетні лінії. Просто скажу, що все обертається не так, як здавалося спочатку. Люди виявляються не тими, за кого себе видавали. І навіть помста, плекана роками, може забутися.

Юрій Винничук інтригує, захоплює, повсякчас тримає увагу читача, не дає йому розслабитися, то змінюючи оповідачів і манеру викладу, то вводячи в середині роману нових активних персонажів, то просто відволікаючи читача від основного сюжету химерними теоріями, наприклад, про те, що жінки з Місяця (а зовсім не з Венери, як то стверджує модна книжечка).

О, ще одне. Винничук з тих письменників, які головне вписують між рядків, у романі мало готових цитат, вони всі міцно злютовані з текстом, з історією персонажів, з подіями. Тож наостанок – одна з небагатьох цитат. У ній – звичний Винничуків еротизм і захоплення жінкою: «… любити жінку – це трохи інакше, це як дихати, її можна любити, не втрачаючи незалежності і не зазіхаючи на її незалежність. Любити її голос, тіло, рухи, запах, доторки, мати змогу обцілувати її всю з ніг до голови, покласти голову на її лоно, зачинати і чути її подих. Любити і боятися втратити все це. Але ніколи не виявляти цього страху, тільки жити з ним, тамуючи будь-які його прояви».