Знайомство з письменником і його
твором може відбуватися по-різному. З одними нас знайомлять батьки, з іншими –
школа, інших знаходимо випадково, западаючи на обкладинку чи назву (у мене так
було з Дяченками та їх «Vita nostra!»). В одних
закохуємося з перших сторінок, з іншими потрібні сотні сторінок, перемучувань,
років. З Юрієм Андруховичем у мене було особливе знайомство.
Я дуже люблю Юрія Шевельова (до
речі, не один Юрій-письменник мені подобається, мабуть, фетиш на ім’я), і є у
нього одна стаття «Го-Гай-Го (Про прозу Юрія Андруховича і з приводу)», яку я
десь-таки прочитала. Припускаю, що це одна з небагатьох статей Шевельова-Шереха
про сучасну українську літературу. З того і зацікавлення. Ясна річ, я чула про
Андруховича і до того, мимохідь читала якісь його поезії і приглядалася до його
публіцистики як до предмету наукового дослідження. Знала про існування
БУ-БА-БУ, але жодного більш-менш системного уявлення зовсім не було. І от
Шерехова «Го-Гай-Го». І от скачую «Перверзію», яку Шевельов називає виключно «Перверсією»
(ворд, до слова, підкреслює обидва варіанти), «Московіаду», і з таким запасом
їду на відпочинок. У потязі з невідомого дива читаю Франка «Борислав сміється»,
а потім і «Перверзію». Було це роки два тому. Деталей не пам’ятаю, але мене
захопили ці кілька оповідачів, що з різних позицій розказували про те ж саме,
мене закружляв карнавал і Венеція, але жодних логічних висновків я не зробила
тоді. Якось воно мені надто по-новому було. А отже, мало переваритися,
покритися часом і досвідом, хоч би і читацьким, зринути якось випадково,
перечитатися – і вже потім були б висновки. Тоді я лише вирішила, що «Московіаду»
поки не читатиму. І правильно, до речі.
Мій номер два у прочитаннях
Андруховича – «Дванадцять обручів». Там було легше, ніж з «Перверзією», але
величезна прогалина – незнання Антонича – не дозволила, знову ж таки, оцінити
весь задум. Ну тобто знання Антонича також не дозволило б цього зробити, але
хоч не так фатально. Майже проковтнувши роман, чекала на лекцію про нього, в
результаті отримала приблизно таке: « – Ви знайомі з творчістю
Антонича? – Ні. – Ну тоді мені вам нічого розказувати». І далі було все
те, що я й сама зрозуміла і прочитала. Тож «Дванадцять обручів» залишилися для
мене напівдетективною-напівмістичною історією бідного Цумбруннена, якого
невідомо чого тягло в цю дивно-дику Україну. І закликом у світ Антонича. До якого,
правда, я ще не дійшла. Хоча версія Андруховича точно більш приваблива, ніж
офіційна. Але то таке.
І от цього літа я нарешті прочитала
«Московіаду». Прочитала і пожалкувала, що не прочитала її раніше. А потім
вирішила, що раніше її і не треба було читати. А потім подумала, що нічого я насправді
не зрозуміла. Вірніше, щось та й зрозуміла, але хіба щось. Але по черзі.
Головний герой – Отто фон Ф. Студент
літературних курсів у Москві. Українець. Поет. Він вічно п’яний і вічно у
пошуках сексу. Тим, що він п’яний блукає з точки А (гуртожиток) до точки В (Кирило),
що розробляє якусь філософію пияцтва, нагадав мені Вєнічку Єрофєєва. Вєнічка до
своїх Пєтушків, як і Отто до свого Кирила, так і не дістався. Хоча уперто прямував.
Те, що вічно у пошуках сексу, і взагалі має розмаїті стосунки з різноманітними
жінками не давало мені забути, що переді мною роман український
постмодерністський родом з дев’яностих. Те, від чого я плювалася у Єрофєєва, у
Андруховича сприймалося нормально і навіть з інтересом. Але те, що у Єрофєєва
врешті вилилося у своєрідне новітнє Євангеліє, у Андруховича я не змогла
класифікувати. Приблизно: переживання, роздуми, припущення, біль, надія
українців у часи серйозних, бажано-страшних політичних перетворень. Але це
надто грубо, надто некрасиво, надто неточно. І надто бідно. Не тільки політика
в «Московіаді», не тільки алкоголь, не тільки сюрреалізм, що просто кричить з
усіх щілин. Не про пивпар на Фонвізіна, не про дощ, не про бійку з жінкою, яка
потім урятувала тобі життя, не про триметрових щурів у метро і навіть не про
засідання мерців, що вирішують долю мільйонів. Не про це. Точніше, не тільки
про це. А про що ще – мене не вистачає.
«Московіада» з тих романів, що
мають стояти на поличці, перечитуватися, на берегах мають з’являтися нотатки,
звідусіль висмикуватися закладки, знову-таки з нотатками. Але і тоді, з
надцятого прочитання, наврядчи відкриється усе. Можливо, більшість з того, що
намагався сказати Андрухович. Але мала частка того, що може сказати сам роман.
Немає коментарів:
Дописати коментар