Мідний королю, не займай, що ціную!

Я вже колись писала про Марину та Сергія Дяченків, про їхній роман "Ритуал". І там я так мимохідь сказала про «Мідного короля». Тепер скажу трохи детальніше.

По-перше, я його перечитала. По-друге, впевнилась, що він точно входить до списку моїх улюблених книжок, а там, незважаючи ні на що, не так і багато всього. По-третє, «Мідний король», мабуть, чи не єдиний сучасний роман у тому спискові. Можливо, я помиляюсь, але все, що згадується, мінімум з минулого сторіччя. Так що це книжка для мене по-своєму знакова і важлива. І далі будуть спойлери, так що майте на увазі.

...Є прекрасне місто Мірте, в якому живуть Золоті, найкращі і найдобріші, що навіть щурів не вбивають. А є гекса, які все життя проводять у сідлі величезної ящірки, не гребують канібалізмом і пишуть на шкірі ворогів. І є маленький хлопчик Розвіяр, талановитий переписувач, раб, який коштує шалені гроші. І от раптом, коли золоте Мірте вже поруч, виявляється, що Розвіяр – гекса, а жоден гекса не може опаскудити ні подихом своїм, ні кроком своїм місто Золотих. І хлопця, не довго думаючи і не зважаючи на істеричні вигуки його хазяїна, викидають за борт корабля. Малого підбирає бакенник, відвозить до маяка, де живе відлюдкуватий божевільний старигань, і все. І на цьому б історія мала б завершитись. Але ні. Розвіяр (справжні гекса сказали б "Розві-арр") проходить всі можливі для нього соціальні щаблі – від раба на важкій роботі, молодшого вартівника до дійсного вартівника і помічника володаря замку (ні, не так – Володаря замку, хоч у тексті і з малої). Від наймита на чорній роботі до бунтівника. Від розбійника до Володаря замку. Від Володаря замку до нікому невідомого доглядача маяка. Від маяка до маяка. Цикл замкнувся. Життя прийшло у рівновагу...

...Розвіяр у всіх своїх мандрах був не сам. Точніше, спочатку сам, а потім у нього з’явився Лукс. Звіруїн. Напівлюдина-напівтигр. У його племені жінки народжують чотирьох дітей – двох матерів, вершника (звичайний чоловік) і звіруїна. Вершник сідлає брата, впивається острогами йому в боки і у всьому головний. Якщо вершник помирає, з ним помирає і його брат. Лукс збунтувався. Його за це мало не вбили, але Розвіяр врятував. І вони стали названими братами. І дотримувались у всьому звичаїв Луксового племені, навіть дружина у них була одна на двох. Тільки остроги Розвіяр ніколи не надівав...

...Імперія забирає маленьких магів у столицю, виховує їх, навчає і ставить собі на службу. Тих, хто приховує мага, чекає розплата. Хай навіть це ціле селище. Хоча Імператор тужить за кожним своїм підданцем. Яска все життя ховалась, нишком відкриваючи і закриваючи лялькам очі, потім поранила імперського мага і втекла з хлопцем і звіруїном. І стала великим магом. І коханою жінкою. І матір’ю. Тільки кохала вона не того, хто кохав її і від кого у неї був син. І ніяка магічна сила не подарує тобі жіночого щастя...

...«Мідний королю, Мідний королю, візьми, що ціную, подай, що потребую». Окраєць хліба, свічка, недочитана і омріяна книжка, шкатулка з волоссям матері і своїм власним, ідеальні клинки, медальйон з портретами найдорожчих, син від першої  у житті коханої жінки, коханка з Мірте… А до абсолютного знання не вистачало ще трохи, ще однієї, найстрашнішої жертви. Мідний король не давав нічого матеріального, він давав знання і відчуття власної сили. Але і брав не тільки те, що йому давали. За все потрібно платити. Навіть за пам’ять...

За захопливим фентезійним сюжетом, повним інтриг і неочікуваних поворотів, ховається дорослий роман про дорослі проблеми. Про вибір у цьому житті, про вплив традицій, про стосунки між людьми взагалі і стосунки між закоханими. Про те, що кожному потрібна родина. І що зовнішність нічого не вирішує. І що матеріальне ніколи не буває найціннішим.

Трохи про те, як я ніяк не зрозумію Андруховича

Знайомство з письменником і його твором може відбуватися по-різному. З одними нас знайомлять батьки, з іншими – школа, інших знаходимо випадково, западаючи на обкладинку чи назву (у мене так було з Дяченками та їх «Vita nostra!»). В одних закохуємося з перших сторінок, з іншими потрібні сотні сторінок, перемучувань, років. З Юрієм Андруховичем у мене було особливе знайомство.

Я дуже люблю Юрія Шевельова (до речі, не один Юрій-письменник мені подобається, мабуть, фетиш на ім’я), і є у нього одна стаття «Го-Гай-Го (Про прозу Юрія Андруховича і з приводу)», яку я десь-таки прочитала. Припускаю, що це одна з небагатьох статей Шевельова-Шереха про сучасну українську літературу. З того і зацікавлення. Ясна річ, я чула про Андруховича і до того, мимохідь читала якісь його поезії і приглядалася до його публіцистики як до предмету наукового дослідження. Знала про існування БУ-БА-БУ, але жодного більш-менш системного уявлення зовсім не було. І от Шерехова «Го-Гай-Го». І от скачую «Перверзію», яку Шевельов називає виключно «Перверсією» (ворд, до слова, підкреслює обидва варіанти), «Московіаду», і з таким запасом їду на відпочинок. У потязі з невідомого дива читаю Франка «Борислав сміється», а потім і «Перверзію». Було це роки два тому. Деталей не пам’ятаю, але мене захопили ці кілька оповідачів, що з різних позицій розказували про те ж саме, мене закружляв карнавал і Венеція, але жодних логічних висновків я не зробила тоді. Якось воно мені надто по-новому було. А отже, мало переваритися, покритися часом і досвідом, хоч би і читацьким, зринути якось випадково, перечитатися – і вже потім були б висновки. Тоді я лише вирішила, що «Московіаду» поки не читатиму. І правильно, до речі.

Мій номер два у прочитаннях Андруховича – «Дванадцять обручів». Там було легше, ніж з «Перверзією», але величезна прогалина – незнання Антонича – не дозволила, знову ж таки, оцінити весь задум. Ну тобто знання Антонича також не дозволило б цього зробити, але хоч не так фатально. Майже проковтнувши роман, чекала на лекцію про нього, в результаті отримала приблизно таке: « – Ви знайомі з творчістю Антонича? – Ні. – Ну тоді мені вам нічого розказувати». І далі було все те, що я й сама зрозуміла і прочитала. Тож «Дванадцять обручів» залишилися для мене напівдетективною-напівмістичною історією бідного Цумбруннена, якого невідомо чого тягло в цю дивно-дику Україну. І закликом у світ Антонича. До якого, правда, я ще не дійшла. Хоча версія Андруховича точно більш приваблива, ніж офіційна. Але то таке.

І от цього літа я нарешті прочитала «Московіаду». Прочитала і пожалкувала, що не прочитала її раніше. А потім вирішила, що раніше її і не треба було читати. А потім подумала, що нічого я насправді не зрозуміла. Вірніше, щось та й зрозуміла, але хіба щось. Але по черзі.

Головний герой – Отто фон Ф. Студент літературних курсів у Москві. Українець. Поет. Він вічно п’яний і вічно у пошуках сексу. Тим, що він п’яний блукає з точки А (гуртожиток) до точки В (Кирило), що розробляє якусь філософію пияцтва, нагадав мені Вєнічку Єрофєєва. Вєнічка до своїх Пєтушків, як і Отто до свого Кирила, так і не дістався. Хоча уперто прямував. Те, що вічно у пошуках сексу, і взагалі має розмаїті стосунки з різноманітними жінками не давало мені забути, що переді мною роман український постмодерністський родом з дев’яностих. Те, від чого я плювалася у Єрофєєва, у Андруховича сприймалося нормально і навіть з інтересом. Але те, що у Єрофєєва врешті вилилося у своєрідне новітнє Євангеліє, у Андруховича я не змогла класифікувати. Приблизно: переживання, роздуми, припущення, біль, надія українців у часи серйозних, бажано-страшних політичних перетворень. Але це надто грубо, надто некрасиво, надто неточно. І надто бідно. Не тільки політика в «Московіаді», не тільки алкоголь, не тільки сюрреалізм, що просто кричить з усіх щілин. Не про пивпар на Фонвізіна, не про дощ, не про бійку з жінкою, яка потім урятувала тобі життя, не про триметрових щурів у метро і навіть не про засідання мерців, що вирішують долю мільйонів. Не про це. Точніше, не тільки про це. А про що ще – мене не вистачає.

«Московіада» з тих романів, що мають стояти на поличці, перечитуватися, на берегах мають з’являтися нотатки, звідусіль висмикуватися закладки, знову-таки з нотатками. Але і тоді, з надцятого прочитання, наврядчи відкриється усе. Можливо, більшість з того, що намагався сказати Андрухович. Але мала частка того, що може сказати сам роман.