До 118-річниці

- А хто ж ми? Бики чи матадори?

- Завжди доводиться бути биком.
Але думаєш, що ти матадор.

Е. М. Ремарк "Життя у позику"

118 років тому у цей день народився Еріх Марія Ремарк.

З Ремарком я познайомилася років у 19, прочитавши його роман "Три товариші". До того часу була впевнена, що це соцреалістична оповідка про веселі пригоди трьох піонерів, ну може, комсомольців. А виявилося, що це роман про дружбу, що пережила війну, і про кохання, яке намагалося пережити хворобу. Роман "На Західному фронті без змін" - окрема тема, щемка, страшна і правдива. Потім я читала "Тріумфальну арку", більше через те, що в інтернеті натрапила на листування Ремарка з Марлен Дітріх ("Скажи мені, що ти мене кохаєш") і зауваження, що акторка - прообраз головної героїні. Роман мені не пішов, не пішов настільки, що я навіть не пам'ятаю, чим там усе закінчилося. І найбільш цікавими для мене були епізоди, пов'язані з нелегальною хірургічною діяльністю Равіка. 

А потім я випадково натрапила на український переклад "Життя у позику" (переклад Романа Попелюка та Юрія Винничука). Анотація говорила, що український переклад більш повний, на відміну від російського (український зроблено з книжкового, а не журнального видання під назвою "Der Himmel kennt keine Günstlinge", тобто "Небеса не знають улюбленців"), та обіцяла роман про життя, смерть і кохання без жодної політики. Прочитала я його швидко, але якось не зачепив. Ну зовсім не зачепив. Для мене там було надто багато слів про почуття. Надто багато було сказано прямо, замість того, щоб бути просто показаним. Так, Ліліан хвора і намагається якнайбільше взяти від життя. Так, її супроводжує і певним чином надихає Клерфе. У них є багато спільного: вони обидва бачили смерть (Ліліан - у санаторії, у відголовсках війни, Клерфе - на війні і на автоперегонах), у них обох невиразне майбутнє, в кінці їх обох чекає смерть, вони обидва не рахують грошей саме тому, що можуть не встигнути їх витратити. І спочатку жоден з них не хоче нічого серйозного, бо не має на це права. А потім Клерфе закохується настільки, що хоче одружитися з Ліліан і вести спокійне життя торгового представника автофірми (бо ж навіть життя тренера автогонщиків здається йому надто активним і далеким від Ліліан). Клерфе допускається єдиної, але фатальної помилки - починає сприймати Ліліан хворою. А вона ж і втекла від такого ставлення, від санаторію і від Боріса. А тепер, коли Клерфе перетворився на такого ж Боріса, хоче втекти і від нього. І справа навіть не в піклуванні. Боріс весь час був для Ліліан турботливим і спокійним хворим, що намагається дотримуватися розпорядку і вірить у користь санаторного лікування. Клерфе ж і підкорив її своїм бунтарством, жагою життя і вільним прийняттям смерті, а найперше тим, що бачив у Ліліан привабливу молоду жінку, але не хвору пацієнтку гірської лікарні. 

І коли Ліліан вирішила втекти від небажаного шлюбу, доля вирішує по-своєму: Клерфе гине на автоперегонах. Дійсно останніх у своєму житті. Ліліан не може цього зрозуміти, бо в її світі люди помирали від хвороби, від неуникної фатальності, але зовсім не від дурості, не від свідомого ризикування власним життям. Мертвий Клерфе викликає у неї єдину думку: це вона мала померти, вона, а не він. Є у цьому частка егоїзму. Врешті, вона не займалася похороном, бо звідкись з'явилася сестра Клерфе, що намагалася витиснути якнайбільше з братової смерті. Власне, Клерфе залишився самотнім після смерті - сестра прагнула отримати гроші і зовсім не побивалася за ним, Ліліан це застало надто зненацька, тренер та команда поспішали на інші перегони. От і все. Навіть Гольман потім просто зайняв місце Клерфе, як Клерфе колись зайняв чиєсь місце. Самотньою залишилася і Ліліан. Хоч вона повернулася до санаторію з Борісом, померла на самоті. 

Врешті, кожен залишається наодинці перед обличчям смерті. Врешті, кожен самотній. Завжди.

Ромео і Джульєтта

Двадцять другого травня Харків зустрічав чотирьох поетів – Івана Малковича, Олександра Ірванця, Сергія Жадана та Юрія Андруховича. Для мене особливою подією був приїзд Андруховича, люблю я його творчість. З Малковичем та Ірванцем було перше знайомство, але точно вдале. Всі четверо – талановиті, харизматичні, по-своєму привабливі, артистичні. Про кожного можна писати багато, але краще один раз побачити і обов’язково почути.

Крім української поезії ХХ – ХХІ ст., мене того вечора чекало ще дещо – театральні читання «Ромео і Джельєтти» у перекладі Андруховича. Власне, перекладач ще й сам почитав у першій дії, скажу вам, що Ромео з пана Юрія чудовий. Взагалі у читань був цікавий формат – кожна дія належала певному харківському театральному колективові. Я, правда, не така театралка, щоб знати усі театри Харкова, але ґуґл підказує, що першу дію читав театр «Арабески» , другу – театр «Публіцист», третю – театр імені Шевченка, п’яту – ТЮГ. До слова, шевченківців і тюгівців я впізнала. Четверту дію мали читати студенти інституту культури, але щось там не склалось. Утім, ніхто особливо не засмутився, навпаки, заявили, що все дуже символічно, адже Курбас також збирався ставити «Ромео і Джульєтту», але політичні причини стали на заваді.

Я вже говорила, що не знавець театру, будь-який спектакль оцінюю з точки зору більш-менш пересічного глядача, тобто сподобалось мені чи ні. Так от. «Ромео і Джульєтта» мені сподобались. Звичайно, кожен колектив підійшов по-своєму до прочитання, у глядача на вибір було кілька Ромео, Джульєтт і так далі. Але мамку, наприклад, я всі читання сприймала тільки голосом Миська Барбаби. Найколоритніше, на мою думку, вийшло у Театру для дітей і юнацтва. Ті, хто читали чи чули переклад Андруховича, погодяться, що пан Юрій підійшов досить вільно до Шекспірового оригіналу і вдихнув нове життя у класику. Тюгівці підтримали Андруховича і по-своєму прочитали прочитання перекладача – п’ятий акт перетворився на рокову постановку, Ромео ходив у шкірянці і навушниках, аптекар перетворився на наркодилера, а Паріса вбито пустою пляшкою з-під пива. Здавалося б, Шекспір мав би загубитися, але ні. Він нікуди не дівся. ТЮГ молодець, бо на кінець всього цього дійства (здається, актори йшли просто за текстом, нічого не скорочуючи) люди повтомлювались і трохи драйву було просто необхідною умовою для вдалого завершення вечора. Взагалі про Харківський театр для дітей і юнацтва я напишу окремо, є про що.

А про «Ромео і Джульєтту» скажу ще дещо. Звичайно, я читала п’єсу в школі. Звичайно, мене полонило абабагаламагівське шикарне видання з ілюстраціями Владислава Єрка і у дівчачій рожевій палітурці. І звичайно, воно дуже дороге для мене (сподіваюсь, люди розуміють натяки і хтось-то мені його подаруєJ). І звичайно, мені захотілося перечитати. Знайшла я в інтернеті кілька українських перекладів, але зупинилась на раритетному. Вперше «Ромео і Джульєтту» переклав Пантелеймон Куліш, а в 1901 році переклад видано у Львові із передмовою та примітками Івана Франка. Ну тобто ви розумієте почуття мого внутрішнього божевільного філолога? Скан оригінального видання у pdf-форматі, до речу, непоганої якості, а десь із середини усі особливості правопису майже не помічаються. Говорити про якість перекладу без знання оригіналу я не маю жодного права, а порівнювати з іншими перекладами не хочу. Та й що можна порівнювати, якщо це була перша спроба українського прочитання «Ромео і Джульєтти»? Кулішеві вже за це треба подякувати. Щодо самого тексту, то зважаючи на час перекладу, тобто кінець ХІХ століття, нічого незвичного я не помітила (про правопис уже говорила). Куліш Кулішем, але я не можу оминути Франка – до передмови Іван Якович підійшов із усією відповідальністю, детально проаналізувавши усі можливі джерела Шекспірової трагедії, а у примітках вказував на різницю у Шекспіра та в раніших інтерпретаціях. Я б цю передмову обов’язково передруковувала у кожному наступному виданні.

І от після театральних читань, після самостійного перечитування, після оживлення шкільних та університетських знань, після ґуґлу говорю, що читати «Ромео і Джульєтту» в школі не можна так, як її читають. Бо що це таке у школі? Історія двох закоханих підлітків із ворогуючих родів, що загинули через неможливість бути разом. Ну тобто така собі любов-кров. Що це таке насправді? Трагедія людини, що не має свободи, трагедія людини  у тенетах традицій, суспільних поглядів, авторитету родини, людини, що намагається бути щасливою. А бути щасливою – це бути з тим, кого кохаєш. Тобто вкотре переконуюсь, що усім керує любов. 

Дві різні книжки про подорожі

Якось давно нічого не писала, на жаль. Але відбувалося у цей час стільки всього, що вистачить на кілька дописів, це точно. І можливо, про дещо варто було говорити раніше, щоб інформація була актуальнішою, такою, що йде у ногу з подіями, але я поступово, так, як воно накладалося одне на одне у моєму сприйнятті.

Так от. Прочитала дві не зовсім звичні для себе книжки – Олдос Гакслі «У дорозі» (Aldous Huxley «Along The Road») і

Артур Клінаў «Малая падарожная кніжка па Горадзе Сонца».

Гакслі – це подорожні нотатки, де письменник розмірковує про особливості подорожей у сучасний йому період, дає поради туристам і описує кілька особливих місць, які зазвичай залишаються поза увагою стандартних екскурсій. Це було читання заради самого читання, насолода він самого тексту. Втім, періодично з’являлася нищівна думка про те, як мало насправді знаю.

Клінаў – суміш мемуарів з історією Мінська, ну і філософія, звичайно. Тут було кілька цікавих моментів. По-перше, читала я в оригіналі, а білоруську хоч і розумію, але спочатку доводилось читати вголос, щоб не загубити ні слів, ні їх значень. По-друге, я нічого не знала про Мінськ. Столиця Білорусі. Білорусь – картопля, спільна давня історія у Князівстві Литовському, Лукашенко, Андрій Хаданович, Якуб Колас і Янка Купала, музика J:МОРС, Ляпіса і Brutto, улюблений переклад Галчинського «Małe kina». Ну от і все, мабуть. Тобто ви можете уявити мій стан – маловідомою мовою читати про маловідоме місто (і мова, до речі, була більш знана). Враження – феєричні. І від самого читання, хоч подеколи пересихало горло, і від осягнення історії цього міста. В уяві ліричного героя, маленького Клінова, Мінськ постає містом-принадою, містом, в якому хочеться загубитися і відчути все те, що відчуває він, коли йде цими проспектами, площами і вуличками, гуляє цими парками і зрізає дорогу через подвір’я багатоповерхівок. Кажуть, що там яскраві алюзії до Кампанеллового «Міста Сонця», на жаль, утопію італійця я не читала (осудливий погляд Гакслі), але опис на вікіпедії дозволяє у цьому переконатися і мотивує до прочитання (а може, це знову Гакслі). Спогади маленького хлопчика змінюються сторінками з історії міста і країни, а ті – роздумами про сенс людського буття, про долю міста і його жителів, взагалі про життя.

«Малая падарожная кніжка па Горадзе Сонца» вкотре переконала мене, що жодний переклад не замінить оригіналу. І що Шевченка краще читати українською, Пушкіна – російською, Шимборську – польською, а Хадановича – білоруською.

«Ромео і Джульєтту» теж бажано читати в оригіналі, але якщо є новий переклад Андруховича, чому б не скористатися цим? Але про Андруховича потім.