Я люблю сонце. Коцюбинського за це назвали Сонцепоклонником. Мені така честь ще не випала, але без сонця справді якось сутужно. Я люблю дощ, зливу, люблю зимові заметілі і навіть оту невизначену мрячку, щось середнє між дощем і туманом (мрячку, правда, люблю абстрактно, поза всіма цими виходами з домашнього тепла). Мінус у всьому цьому тільки один - опади і сонце несумісні. Я ж радію навіть холодному і колючому зимову сонцю. Від сліпучого мерехтіння хочеться мружитися і сміятися, навіть якщо сльозяться очі і витирається старанно намальована стрілка. Головне, що вся ця космічна машина виділила цьому місту і цій вулиці трохи сонця. Я і метро не люблю через те, що там зовсім немає сонця.. А піщані пляжі привабливі саме тому, що можна вигрітися, мов ящірка, наситити вимерзле за зиму і весну тіло. І найбільше щастя - це коли посеред похмурого дня, коли все валиться з рук, раптом сковзне промінчик, непевний і швидкий, але то вже знак, що скоро розпогодиться і додому можна буде йти довшою дорогою.  А ще щастя - це весна. Коли сонце настільки нахабніє, що взуваються шпильки, одягаються якість яскраві сукні, розпускається волосся, запаморочливо щось цвіте, а в інтелігентного старенького на розі можна купити маленькі контрабандні букетики. І у всьому - у квітах, у кольорах, усмішках - бринить сонце.
Так це до чого я гімн весні посеред зими? А до того, що вже прочиталися поки всі програмові книжки, сесію складено, а на вулиці - сонце. А коли сонце- не може бути холодно, хоч на градуснику і мінус 14.