Ось
уже майже два тижні у мене лежить свіженький, форумівський, автором підписаний роман,
про який я не можу написати ні слова. «Малхут» Остапа Українця зумів мене і
захопити, і здивувати, і залишити дивне відчуття чи то недосказаності, чи то ще
чогось. Я думала про цей роман і не могла зрозуміти, з чого потрібно почати про
нього писати. А вчора зрозуміла. Все-таки корисно слухати розумних людей. На
своєму літературному вечері Оксана Забужко розповідала про Маргарет Етвуд і її «Оповідь
служниці» і про себе, що десь у той самий час сама писала власну амбіційну
антиутопію. І найцікавіше тут те, що щось спільне між ними було. Забужко казала
про нерв часу, а я згадала гіпотезу про ідіосферу, за якою ідеї – живі істоти,
що існують у власному просторі і здатні поширюватись і розмножуватись. І власну
схожу історію.
На
одній непоганій українській онлайн-бібліотеці знайшла есеї Андруховича,
перекладені польською мовою. І в першому ж (!) есе він пише, що у віці 12 років
його бабця бачила ерцгерцога Фердинанда, коли той приїжджав у Станіславів,
рушаючи на Черновіц. І що тут такого? – цілком доречно спитаєте ви. А те, що
дія «Малхута» відбувається у Станіславові, є глава про поїздку на Черновіц, а
фінальна сцена присвячена власне цьому самому ерцгерцогу Фердинанду. Можливо,
все це лише збіг, але який, враховуючи, що до цього я не знала ні про роман
Остапа, ні про ті перекладені есеї Андруховича.
Забужко
вчора казала, що мала проза більш камерна, жіноча, менш амбіційна за своєю
суттю, ніж роман, що одразу претендує на повний опис часу, епохи etc. Так от з цього
погляду «Малхут» – роман цілком чоловічий. Перед читачем розгортається панорама
життя цілого міста, що стала історією від Станіславова до Станіслава і назад. (У
зв’язку з цим пригадую ще того ж Андруховича. Йому зателефонували і
поцікавились, як він ставиться до перейменування Івано-Франківська на
Станіслав, бо зараз же йде процес повернення
до історичних назв – от саме так і сказали, не у силі назвати речі власними
іменами, плутаючи (навмисно?) декомунізацію з незрозуміло чим і т.д.) Це історія кількох людей, далеких одне від одного
у часі, силі та поглядах, але яких об’єднує місто і загадковий Орден.
Незрозуміло, як воно було – Орден будував Місто чи Місто створило Орден, як
вони співіснували потім і яка їхня роль у житті городян, ба – громадян всієї
країни. У романі чудові глави про архітектуру Станіслава, про Потоцьких, про
Текелі і графа Дракулу. Є неймовірна казка за Маланку, про яку я десь в інтернеті
прочитала, що то еко-хоррор. Є загадка, що головний герой намагається розгадати
все своє життя. Є, врешті, сам Іґнацій Камінський, фігура відома для
франківців, але для мене, дитини сходу, невідома настільки, що я чи не пів
книги думала, що то вигаданий персонаж. Певні здогади були, але лізти у
вікіпедію було ліньки, аж поки не дочитала до мармулядової пожежі – не міг
автор просто так спалити ціле місто. І – о диво! – Камінський справді існував,
навіть більше, існував майже так, як про нього написав Остап Українець. Але
дещо мене розчарувало. Мені не вистачило кохання. Не любові, бо її тут
вдосталь, а саме кохання. У романі немає любовної лінії. Так, у Камінського є
дружина, але їхні стосунки позбавлені почуттів і романтики подружнього життя. У
Камінського є лише одна коханка – загадка, ребус, невідоме у рівнянні, що він
намагався знайти протягом свого життя. Жінки у творі є, але вони позбавлені
жіночності, позбавлені отого особливого магнетизму, який міг по-своєму вплинути
на історію міста. Можливо, авторові і не було потрібно, можливо, для нього
історію творять лише чоловіки, принаймні, історію його міста, якому він
освічується своїм дебютним романом.
І
не можу не сказати ще про одного персонажа, який з’являється наприкінці і який
цілком логічно вписується в задум автора, але з його появою мені важко було
змиритися, він здавався мені зайвим і недоречним. Філолог у мені казав, що все
ок, що все чудово, що по-іншому воно й не має бути, але читач бунтував. Імені
цього персонажа навмисне не називаю, бо то буде спойлер.
«Малхут»
– роман про циклічність історії, про речі, якими не можна нехтувати, про те, що
навіть найменша деталь здатна вплинути на життя не тільки однієї людини, а й
всього міста, всього світу. І я досі впевнена, що це чоловічий роман.
