Що може бути цікавіше за
протистояння/співіснування двох культур? До того ж культур, що різняться між
собою майже у всьому – від статусу жінки до карного кодексу. «Біла фортеця»
Орхана Памука мала стати для мене неймовірним твором, у якому головні герої –
бранець-венеціанець та турок-науковець (хай буде науковець, хоча він просто
намагається якнайбільше дізнатися про цей світ). Історія християнина в
мусульманському світі почалась для мене з Роксолани, у романі П. Загребельного
мене найбільше приваблювало саме це.
Тут я очікувала чогось
неймовірного, гострого, дикого, з вивертанням назовні усього хорошого і поганого,
що може бути у двох культурах. А отримала врешті не надто багатий подіями сюжет,
не надто акцентовані розбіжності італійця та турка. Тут не було навіть чогось
властивого масовій літературі на кшталт таємничого перевдягання (бо ці двоє
неймовірно схожі) чи детективу. Тобі перевдягання було, але яка з нього
користь? Припускаю, що автор хотів акцентувати на тому, що культура, релігія –
зовнішнє і неважливе, а от психологія, я-відчуття – суттєве і необхідне, те, на
що треба звертати увагу. Тут можна було б сказати, що психологія багато у чому
спричинена культурою, але навіщо, коли це не має значення, коли головне – страх
і цікавість двох абсолютно схожих зовнішньо турка та італійця, що випадково
зустрілись у Стамбулі XVII сторіччя? Вони стояли вдвох перед дзеркалом, що
подвоювало і так подвійне зображення, що виривало з темряви тільки їх двох, а
навкруги була чорнота, а отже – нічого більше не існувало. Вони намагалися
крізь посріблене скло зазирнути в душу одне одному (так-так, саме в душу, хоча
мені зазвичай не дуже подобається говорити так – надто багато пафосу). Людину
роблять не виховання, не традиції, не ритуали. Любину роблять її думки і її
спогади.
У романі Орхана Памука «Біла
фортеця» немає класичних і очікуваних контрастів, немає відкритого протистояння
(хіба на початку трохи), немає яскравих етнографічних описів. Є гяур, який
дивним чином схожий на свого хазяїна. Є феєрверк – їхня перша спільна справа. Є
чума, яка мало не забрала одного з них. Є багатогодинні нічні розмови, примуси,
злість, захват, недовіра, безпорадність, гординя, байдужість… Врешті, тут є біла
фортеця, що визначила долю цих двох. І я подумала, що це дуже важливо – не проґавити
свою білу фортецю, вчасно побачити її і прийняти. І головне – жити потім у
спокої без думок про альтернативу, без сумнівів у правильності обраного шляху.
Я не надто уважно читала роман,
бо мені не вистачало динаміки. Динаміки не тільки зовнішньої, сюжетної, але й
внутрішньої. Для мене у романі було надто багато лінивої спеки і лінивих,
тільки у таку спеку й можливих, думок.
Кому я б радила цей роман? Тим,
хто досі думає, що вишиванка визначає вектор думок. Іншим також можна почитати,
але не думаю, що це найкращий роман автора.
p.s. Починала
читати його ж «Сніг» у російському перекладі. І це жах. Такі БРУТи-СПРУТи, таке
недоцільне, на мою думку, нагромадження ще варто пошукати. І хай це будуть
помилки перекладача і редактора, бо мені чомусь не хочеться, щоб Орхан Памук
був таким письменником.
