Звичайно,
сторінка презентації роману Олександра Ірванця «Харків.1938» на фейсбуку обіцяла
дійство і дива. Звичайно, анотація обіцяла ще більше. Читання мало стати
професійним викликом на знання світової та української літератури, історії. Як
перед таким можна встояти? Як і перед харизмою та гумором самого автора? Роман
захотілось прочитати одразу (хоч презентація, скажу прямо, все ж підкачала, я
очікувала трохи більшого).
Ви
колись думали про те, що було б, якби тоді, у 18 році, перемогла УНР? Якби
до хлопців під Крутами прийшла підмога? Якби вдалося перемогти червоних і
створити власну незалежну Україну? Ні? То почитайте Ірванця, він подумав і
написав.
Те,
що автор пише альтернативну, милу українському серцю історію, має один плюс і
один мінус. Далі рахуйте самі.
Плюс
у тому, що це альтернативний сценарій, який не претендує ні на яку
реалістичність, а тому автор може писати все, що заманеться. Він так і зробив,
напхавши у роман всього потроху, найбільше дісталось письменникам – тодішнім і
сучасним.
Мінус
же в тому, що позиція автора нечітка. У романі надто все перевернуто, надто
багато перевдягань і алюзій, надто багато тієї заявленої в анотації бутафорії,
що за всім цим я ніяк не могла збагнути одне – над чим стібеться пан Ірванець? Він
не вірить у саму можливість існування такої держави чи він не вірить, що вона
саме так могла будуватися? І ще одне – чи треба було йому взагалі вірити?
Якщо
чесно, я не вірила автору (тобто якщо він так і хотів, то все ок, Саша молодець).
Я вірила Хвильовому, що нюхав наркотики у себе в кабінеті. І Винниченку, що
нудився у засланні в Таганрозі (там же, мабуть, і жінок красивих було небагато).
Іншим не вірю. Нікому. Ні Сергійку зі Старобільська, ні дівчинці Ліні, ні
Семенку, ні Любченку, ні Вишні. Не вірю полковнику Коцюбі. Не вірю автору (тому,
що слова автора у тексті). Всі вони надто схематичні, неживі. Вони роблять і
говорять те, що їм скаже деміург Ірванець. Причеплені до китайських паличок паперові
ляльки, що рухаються по прямій.
Я
дочитала, бо все ж була інтрига в сюжеті (правда, убивця-таки бухгалтер, хоча з
чого йому всіх убивати – незрозуміло). Мені було цікаво, що ще прийшло в голову
Ірванцю. І я сподівалась до останнього речення, що ось зараз буде чарівна
фраза, яка все поставить на свої місця. Фрази не було.
Цей
роман треба читати, якщо у вас здорове почуття патріотизму, ви розумієте іронію
і не очікуєте від автора шедевру. А ще його треба прочитати найближчим часом,
бо за кілька років деякі жарти перестануть смішити, навіть будуть незрозумілі.
Роман цікавий на один раз. Навряд чи мені захочеться його перечитати. На жаль.
